·
07:22 24/10/2025
Правда різною може бути…
Я, молодша сестра цього чоловіка. Хочу розповісти про його складне життя.
Він залишився з п’ятирічним сином сам, коли вона поїхала на заробітки до Києва.
Був 2002-й — час, коли всі шукали кращої долі. Але він не шукав долі — він просто жив, працював, ростив дитину. Кожен день встав ще вдосвіта, аби нагодувати худобу, щоб було молоко, м’ясо, яйця. Щоб син не знав, що таке холод і голод.
Вона ж зникала на місяці. Дзвінки, гостювання — усе рідко, усе по потребі. Він не нарікав.
Роки минули. Син виріс. Він теж подався на заробітки — до того ж Києва. Але навіть там вони не жили разом: вона мала своє життя, жила в гуртожитку. Приходила, коли йому платили зарплату — тоді згадувала, що в домі щось треба купити.
Він не перечив. Мабуть, ще вірив, що сім’я — то святе.
Потім здоров’я підвело, довелося вертатися додому.
Коли почалася війна — вона теж повернулася. Маленький дім не витримував крику, зла, докорів. Вона шукала сварки, він мовчав. Син, дорослий вже чоловік, став на бік матері, його бив. Ребра тріскалися, обличчя синіло. Але він ніколи не дзвонив у поліцію.
«Як же я на своїх заявлю?» — казав.
Та зло має властивість крутитися колом. Зараз — вона пише заяви.
Каже, що боїться, що він над нею знущається. І тепер саме він — підслідний, “агресор”. Йому загрожує два роки в’язниці.
А все почалося з літа, коли він хотів купити трактор — мрію, яку виношував роками. Він за декілька років взяв гроші за пай. Попросив дружину внести завдаток. А вона витратила все — по-своєму.
Звідси й почалося: сварка, крик, виклик 102. Протокол. І ось вже правда не має значення — лиш папери, заяви, слова.
Хоча насправді він лише хотів спокою. Хотів купити трактор, щоб мати з чого жити. Коли отримав гроші за пай.
Я, молодша сестра цього чоловіка. Хочу розповісти про його складне життя.
Він залишився з п’ятирічним сином сам, коли вона поїхала на заробітки до Києва.
Був 2002-й — час, коли всі шукали кращої долі. Але він не шукав долі — він просто жив, працював, ростив дитину. Кожен день встав ще вдосвіта, аби нагодувати худобу, щоб було молоко, м’ясо, яйця. Щоб син не знав, що таке холод і голод.
Вона ж зникала на місяці. Дзвінки, гостювання — усе рідко, усе по потребі. Він не нарікав.
Роки минули. Син виріс. Він теж подався на заробітки — до того ж Києва. Але навіть там вони не жили разом: вона мала своє життя, жила в гуртожитку. Приходила, коли йому платили зарплату — тоді згадувала, що в домі щось треба купити.
Він не перечив. Мабуть, ще вірив, що сім’я — то святе.
Потім здоров’я підвело, довелося вертатися додому.
Коли почалася війна — вона теж повернулася. Маленький дім не витримував крику, зла, докорів. Вона шукала сварки, він мовчав. Син, дорослий вже чоловік, став на бік матері, його бив. Ребра тріскалися, обличчя синіло. Але він ніколи не дзвонив у поліцію.
«Як же я на своїх заявлю?» — казав.
Та зло має властивість крутитися колом. Зараз — вона пише заяви.
Каже, що боїться, що він над нею знущається. І тепер саме він — підслідний, “агресор”. Йому загрожує два роки в’язниці.
А все почалося з літа, коли він хотів купити трактор — мрію, яку виношував роками. Він за декілька років взяв гроші за пай. Попросив дружину внести завдаток. А вона витратила все — по-своєму.
Звідси й почалося: сварка, крик, виклик 102. Протокол. І ось вже правда не має значення — лиш папери, заяви, слова.
Хоча насправді він лише хотів спокою. Хотів купити трактор, щоб мати з чого жити. Коли отримав гроші за пай.
