Волинські шляхи Тараса Шевченка
Похмурої і дощової осені 1846 року випала Тарасові Григоровичу мандрівка на Волинь і Поділля. Тоді, після закінчення Петербурзької академії мистецтв він був вільним художником і працював на Україні. Шевченко вступив до новоствореної тоді в Києві Археографічної комісії, де разом із однодумцями опікувався збереженням пам'яток старовини, реліквій, записував унікальні зразки народної творчості тощо. Саме від Археографічної комісії він одержав доручення здійснити подорож на захід України, побувати в одному з найдавніших у слов'янському світі Почаївському монастирі, відвідати цілий ряд славних своєю старовиною міст Волині й Поділля: «отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волинской губерний и постараться собрать... сведения о народних преданиях, местних повестях и сказаннях и песнях..., о замечательных курганах и урочищах..., осмотреть замечательние монументальние памятники и древние здания и составить им описание...». Окреме завдання отримав про Почаївську лавру: замалювати «...а) общий наружный вид лаври, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы». Відповідні розпорядження про сприяння Т. Г. Шевченкові на місцях надійшли у Подільську і Волинську губернії, а також до Волинської духовної консисторії – «всем монастирям, духовним правленням й благочинним».
Спочатку поет побував у Кам'янці-Подільському, звідти приїхав до Житомира, тогочасного губернського центру, де повинен був полагодити деякі формальності, адже поїздка його була службовою. А з Житомира він їхав давнім волинським трактом, і на шляху Шевченка були села і містечка Рівненщини. Він не міг не зупинитися у древньому Корці. Про той проїзд є згадка на сторінках повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят? О чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего?». Це тихе містечко з величними руїнами середньовічного замку князів Корецьких виглядало досить мальовничим і романтичним. Щоправда, про минувшину нагадували тут лише напівзанедбані руїни, загалом же Корець був звичайним, рядовим провінційним містечком, а в народній пам'яті лиш де-не-де збереглися оповіді про зруйнування замку військом козацьким під проводом Богдана Хмельницького, про татарські набіги, від яких не раз потерпав колись Корець…
Наступний відрізок шляху привів Шевченка до Острога. Уже на під'їзді його увагу привертали величні, горді руїни колись могутнього родового гнізда князів Острозьких, які багатством і славою мірялися з самим польським королем. У Острозі Тарас Шевченко детально оглянув споруди Замкової гори і, очевидно, замалював їх. Пізніше він назвав їх «похмурими свідками минулого».
А найперше Острог цікавив поета як місто давньої української культури і книжності, місто козацької і гайдамацької слави, місто, в якому зростали славні гетьмани України Северин Наливайко, Петро Сагайдачний. На жаль, пам'ятки старої архітектури збереглись погано, на них було видно сліди пізнішого польського панування, до того ж на початку XIX століття Острог пережив кілька спустошливих пожеж.
Від Острога через проміжні станції Гульча й Варковичі Кобзар дістався до Дубна. У дорозі зупинявся також під Гульчею (нині с. Гільча Здолбунівського району), аби напитися води із джерела, яке в народі вважається чудодійним. Воно і понині є тут, неподалік шляху, відновлено над ним і капличку на честь св. Миколая, яка існувала і в часи Шевченка.
У Дубно поет, імовірно, затримався на день-два. Це місто було повітовим центром, мало ряд цінних пам'яток старовини, насамперед замок-палац Острозьких, кілька старих монастирів і церков. Міські пейзажі Дубна теж досить мальовничі, особливо вигляд на замок, тож Шевченко і тут, напевно, брав до рук етюдник.
Після Дубна дорожній краєвид став урізноманітнюватись, з’явилися на ньому віддалені гори, які наближалися в міру наближення до містечка Кременця. У ньому Шевченко також зупинявся, щоб оглянути давню архітектуру, а потім подолав відрізок, шляху до Почаєва. У Почаєві ж він залишився надовше: тут не тільки вивчав старожитності Лаври, але й виконав кілька майстерних акварельних малюнків монастиря, які, до речі, збереглися, їх репродукції можна побачити у виданнях мистецької спадщини Т. Г. Шевченка.
Не міг Кобзар не побувати на місці вічного спочинку героїв Берестечка. Непрямим свідченням цього є поезія, написана пізніше на цю тему. («Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле»), у якій глибоко і влучно виражені думки і переживання поета на цьому святому для кожного українця місці.
Повертався Шевченко тим же шляхом – через Вербу до Дубна, далі на Острог, Корець і Житомир. Але на зворотному шляху доводилося поспішати, бо наближалась пора осінньої негоди, яка могла б унеможливити подорож. Адже мандрував Шевченко невеликою кінною бричкою, зупиняючись на поштових станціях, де перепрягали коней. Він завершував мандрівку наприкінці жовтня, «змірявши уздовж і впоперек Волинь і Поділля».
Спілкуючись із нашими краянами, Шевченко пізнавав їх життя, настрої, звичаї. На жаль, здебільшого враження цих зустрічей були отруєні гіркотою: селяни терпіли жахливий кріпацький гніт. «Каторга кращою була б для них, – писав про становище волинських селян двома роками раніше побратим Шевченка Микола Костомаров. – Ставлення до них таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює жахом друга людства». У дорожньому зшитку, в якому поет робив зарисовки, зберігся лаконічний, але дуже промовистий запис: «Всюди їздив – і всюди плакав».
Глибокі враження волинсько-подільської подорожі Тарас Шевченко не раз художньо осмислював у подальшій літературній творчості. До цієї творчості він зміг повернутися нескоро, в умовах заслання, якими заборонялося писати й малювати. Та проте, як тільки з'являлася можливість Тарас Григорович мережав рядками свої захалявні книжечки. Так, 1848 року, за два роки після мандрівки нашим краєм Кобзар повернувся до дорогих спогадів і написав стислий, але вражаючий за силою почуття ліричний вірш.
«Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле?»
