Зустріч із довгожителькою відбулася недавно. У дорогу пок­ликав лист такого зміс­ту: «Шановна редакція! У нас, в селі Стриганах на Славутчині, на вулиці Ганни Охман, 9, проживає жінка Клімчук Надія Кононівна, якій скоро буде 101 рік. Вона читає книги, газети. Дуже розумна. Ця жінка цікаво розповідає про все – і про життя, і про політику. Побалакайте з нею – таких жінок у такому віці є мало».
Довірившись невідомому автору, ми вирушили у це гарне село Крупецької територіальної громади Шепетівського району, яке має не тільки надзвичайно мальовничу місцевість, обрамлену лісом, а й дивовижну історію…

 

Тут і досі живуть легенди про князів Четвертинських, про те, як у час Другої світової війни зароджувався партизанський рух і як уже в ті часи у нерівному бою виборювали волю України вояки УПА…
Якщо говорити про долю окремої людини у вирі цих історичних подій, то, як писав колись Микола Куліш: «Усі дороги в світі – це лише орбіти: якою б не ішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов…».
Надія Клімчук народилася у с. Ріпище (що примикає до Стриган і «зливається» з ними в одну довгу вулицю) 25 грудня 1922 року. У родині її батьків було четверо дітей: ще дві сестри, після яких третьою прийшла у цей світ Надія, та брат. На теперішній час із рідним селом жінку пов’язують хіба що щемливі спомини та батьківські могили…
Приїжджаючи щороку у Стригани і перебуваючи тут із ранньої весни до пізньої осені (Надія Кононівна мешкає у Львові, але купила ще в 1984 році половину старенького будинку під дачу), довгожителька тепер каже:
— Я й живу довго за рахунок Стриган! Мені тут, як у раю… Це ж не просто дача – це рідна земля, де пів села – родичі. Та й клімат, у порівнянні зі Львовом, сприятливіший. А ще тут уся природа поряд – де завжди знаходжу спокій власній душі…

УВЕРТЮРА ОСЕНІ

Цьогорічний вересень став для українців продовженням літа. Можливо, це Господь, оберігаючи землю нашу і всіх нас у час війни, огортає Своїм теплом і нагадує, що найважливіше для кожної людини — берегти мир у своєму серці. Видно, Бог має для нас якийсь Свій план, тож головне — бути українцями.
Саме з таких роздумів ми розпочали знайомство з Надією Кононівною Клімчук. Застали її на терасі, яку облаш­тували біля оселі її донька Тетяна і зять Віктор, за читанням роману письменника Димитра Димова про те, як у Болгарії створювалися тютюнові фабрики.
— Мама тепер усе більше захоплюється романами і детективами, — обмовилася донька, побачивши наш подив. — А ця книга, певно, десь випадково до рук потрапила, от і зачиталась.
— Я коли входжу в якусь історичну прозу, то все більше своє життя споминаю, — говорить поважна героїня нашої публікації. — Мені направду є що згадати. Я ж після закінчення школи почала навчатися у Шепетівському педагогічному технікумі. Але згодом зустріла у Славуті свого судженого — Євгенія Шибаєва, вийшла заміж і поїхала за ним на Далекий Схід.
Невдовзі почалася Друга світова війна і нас евакуювали у Пензенську область, звідки був родом мій чоловік. Уявіть собі, мені довелося тоді вирушити у дорогу з маленьким синочком, якому було усього десять днів. А чоловік залишився нести службу — він же був прикордонником.
Зустрілися ми з ним уже аж у 1944-му, коли звільнили Україну, а прикордонників із Далекого Сходу перекинули на Захід колишнього Союзу. Так ми опинилися у Бориславі на Львівщині, де чоловіка призначили начальником відділу речового забезпечення в управлінні Прикарпатського військового округу…
Загалом, як зауважила Надія Кононівна, їхній сім’ї довелося багато разів переїздити з місця на місце, починаючи щоразу життя спочатку. То у Київ, то у Львів, то у Мукачеве.
Зрештою Євген Миколайович завершив службу у Львові. Він мав поранення. Після війни закінчив ще Львівський національний університет, опісля працював на заводі «Електрон». Він був інвалідом першої групи і помер у 1998 році, проживши 81 рік.
Багато років разом із родиною мешкала у Львові й мама Надії Кононівни. Вона також була довгожителькою. А жили вони тривалий час у комунальній квартирі на чотири сім’ї зі спільною кухнею. Це вже згодом, як стали вибувати жильці, квартира поступово перейшла у власність їхньої родини.
А через певний час сім’я Надії Шибаєвої–Клімчук вирішила обміняти свою квартиру на частину особняка, де й живуть тепер.
Проте, як не раз наголосила наша співрозмовниця, ні у Львові, ні деінде кращого місця на Землі, ніж у Стриганах, для неї немає. Тут навколо сама природа облагороджує навколишній світ і дарує їй силу та жагу до життя.
— Я просто милуюся тут і дихаю щастям щодня! Воно у повітрі, воно у дрібницях, — мовила щиро довгожителька.
Після таких її слів чомусь згадалися рядки із Шевченкового «Кобзаря»: «Ми восени такі похожі. Хоч капельку на образ Божий…». Бо перед нами сиділа не просто осіння жінка, яка досягла подвійного золотого віку, не втративши своєї внут­рішньої та зовнішньої краси. Перед нами була жива історія, в очах якої струменіла безмежна далина часу…
КРАСА ЗРІЛОСТІ

Людська досконалість формується із багатьох чинників: фізичної сили, здоров’я, зовнішньої приваб­ливості, житейської мудрості. В образі Надії Клімчук нас вразило все, а найбільше — небайдуже ставлення до життя, у якому їй, незважаючи на поважний вік, до усього є діло.
— Сьогодні у всіх нас у серці цвяхом застрягла війна. Подивлюся трохи новини — і душа крається! Від росіян йде одна злоба. Як же можна отак серед ночі руйнувати, вбивати життя мирних українців?! Мільйони наших людей тепер опинилися не в своїх домівках. У багатьох розбите життя. Їм немає куди повертатися. Вік прожила, а такого не бачила! Навіть у часи Другої світової війни багато моїх односельчан вижили на окупованій території. Фашисти так не знущалися над українцями, як тепер це чинять орки, — мовила з болем Надія Кононівна.
Жінка відверто говорить про те, що поважає Президента України Володимира Зеленського. Бо хоча він і має, як кожна людина, якісь недоліки, але ніхто не сказав про нього, що він щось украв…
Натомість деякі політики і експрезиденти нищили Украї­ну ще задовго до війни. І тепер вбивають, обкрадаючи її на усіх посадах. Бо живуть не за законами, а як їм заманеться, як каже жінка.
— Я багато років пропрацювала у поштовому зв’язку — з 1953-го по 1984-й. Була на керівних посадах у поштамті Львова і начальником найбільших поштових відділень цього міста, — продовжує свою розповідь наша співрозмовниця. — А це були роки, коли ніяких інших альтернативних підприємств у цій сфері не існувало. Пошта у той час завжди була завалена по вінця посилками, листами, газетами і журналами. Люди багато чого із Західної України пересилали на Далекий Схід і взагалі до російських міст, бо там була така біднота! Бачу по телевізору, що й дотепер вона залишилася…
Коли чую, що армія путіна краде чи знищує зерно в Україні, то не можу заспокоїтися. Хіба таке вміщається у голові нормальної людини?..
Ми дізналися від Надії Кононівни, що як тільки почалася повномасштабна війна, до Стриган, у дачний будинок, поселилася родина двоюрідного брата із Вознесенська — восьмеро людей знайшли тут свій притулок.
— Знаєте, мій чоловік усе життя був на службі, та й після завершення її працював у відділі збуту заводу «Електрон» на матеріально відповідальних посадах. Але він жодної солдатської онучі собі не взяв. А тут щодня тільки й чуєш: то гуманітарна допомога десь зникла, то воєнком якусь віллу собі купив, то ще якийсь чиновник збагатився. Як можна наживатися на своїх співвітчизниках, та ще й у час війни?! — поділилася своїми наболілими роздумами наша співрозмовниця.
Ця жінка ще раз переконала нас у тому, що усі ми, люди, дуже відрізняємось один від одного. Але ферментом української нації нині стають лише ті, хто не втратив своєї гідності та моралі, хто не нарікає на державу, а живе, працює задля її майбутнього й захищає її на полі бою, а також своєю чесною працею та своїм життям.

МИР БОЖИЙ
У СЕРЦІ

Коли ми запитали Надію Кононівну Клімчук, що для неї найважливіше у житті, якою людиною треба бути, аби дожити до 100 літ, вона дуже мило посміхнулася і сказала:
— Просто не треба ніколи злитися на людей і на світ, який нас оточує. Навпаки — маємо любити, співчувати один одному, допомагати, ділитися з іншими тим, що має­мо.
У нас тут, у Стриганах, колись були дуже добрі сусіди — Надя і Маруся Мельники, Оля Харзєєва, яка мала янгольський характер. Я так любила з ними спілкуватися, ми часто влаштовували посиденьки. На жаль, залишилися лише приємні спомини про те, як ми ділилися шматочком хліба, бо вони уже у Небесному світі…
Жінка замислено глянула вдалечінь, немов хотіла наздогнати подумки метелика, що летів до обрію осені, й продовжила свої спогади:
— Моя мама відійшла у засвіти у 94 роки, батько — ще раніше. Вони поховані тут, у Стриганах. А я народила і практично сама виховала двох дітей. Бо чоловік весь час перебував на службі. Та він дуже довіряв мені.
А найбільше ми мріяли про те, щоб наші діти стали хорошими людьми. Син Валерій був актором, об’їздив з театрами увесь Союз, останніми роками працював у Львівському драматичному театрі. Але, на жаль, захворів і помер.
Донька Тетяна стала інженером-економістом, працювала у «Львівелектротрансі» заступником начальника з економічних питань, у страховій компанії «Медична». Нині вона на заслуженому відпочинку і я щаслива, що вона завжди поруч зі мною…
Радують Надію Кононівну також четверо онуків, четверо правнуків та праправнучка Вероніка. Усі вони час від часу зустрічаються у сімейному колі, хоча живуть і працюють не тільки в Україні, а й за кордоном. Та на 100-річчя рідної людини їх зібралося аж 22!
— Я сама запросила їх до ресторану і самостійно оплатила гостину. Бо у свій час перейшла на чоловікову пенсію і можу собі це дозволити, — з неабиякою гідністю повідала нам співрозмовниця, коли ми попросили дозволу сфотографувати її для газети.

І наостанок

Так хотілося передати читачам іскорку в очах цієї не­звичайної жінки. Бо це — чисте світло, що освічує усе життя цієї людини. А все те, що ми дізналися з її біографії, тільки підтвердило наше перше враження. Адже ця жінка має ще й позитивне ставлення до життя та неперевершене почуття гумору.
Із її споминів, що стосувалися стану здоров’я, найвиразнішими нам здалися ті, у яких Надія Кононівна пригадала свою операцію з видалення жовчного міхура у… 93 роки та лікування пахової грижі у 95 літ.
Коли її лікар привів до хірурга, то одразу застеріг колегу: «Ви не дивіться у медичну картку, а погляньте на цю жінку. Її треба негайно прооперувати…». На третій день після операції пацієнтку уже виписали з лікарні.
— Ой, ви знаєте, ще кілька років тому я лопатою викопала тут, у себе на дачі, картоплю. І за горіхами на дерево видряпувалася! Я ж із дитинства дуже любила по деревах лазити, — пригадала, сміючись, Надія Кононівна. — А сусідка, як побачила мене на дереві, то з переляку закричала: «А ви якої холери туди забралися?!». Вона думала, що то якісь сільські хлопчаки. Ото ми вже удвох із нею насміялися, коли зять допоміг мені нарешті спуститися з дерева на землю…
Ми довго спілкувалися на терасі з нашою героїнею та її донькою Тетяною. Жінка розповіла нам, що має у Львові велику домашню бібліотеку, в якій до 40 багатотомних видань. Більшу частину їх Надія Кононівна прочитала за своє життя. Тепер каже, що дуже хотіла б ще раз бодай пробігти очима трилогію «Саги про Форсайтів» англійсь­кого письменника Джона Голсуорсі, яка їй дуже сподобалася.
— Знаєте, я уже не можу, щоб не читати якусь книжку. Життя ж таке цікаве! А як зачитаюсь, то і про всі свої хворобливі симптоми забуваю. Живу, співпереживаю…
На завершення нашої зустрічі ми запитали Надію Кононівну, чому до неї у Стриганах, як нам сказали люди, пристало прізвисько Шикарна.
— Мама завжди дбає про себе і свій зовнішній вигляд. Вона ніколи навіть до магазину не виходила з хати неохайною. Багато вбрання залишилося у неї ще з радянсь­ких часів. Усе щось на вихід відкладала. А тепер у неї все на вихід! — сказала дещо іронічно донька Тетяна.
А наша довгожителька лише лагідно посміхнулася на ці слова — до нас промовляло її жіноче зосінене серце. Скільки у ньому вміщається доброти і віщої любові, найкраще знають, звісно, найрідніші люди. А відтепер трохи й наші читачі.
В.БОГДАНОВА.