Спати хотілось більше ніж жити

Для початку невелике уточнення для тих, хто не в курсі: період з 11 по 15 квітня у Сумах пройшов ХІ Всеукраїнський турнір юних журналістів. На відміну від МАН чи всеукраїнських олімпіад, інформації про даний захід  поширено менше.

Тож, трохи розповім про формат конкурсу.  За традицією, конкурс проходить у місті Суми. А саме, у Сумській гімназії №1. Збираються команди з різних регіонів та міст України, цілий тиждень проживають в гарному готелі. Щоранку відправляються на ігри, які проходять так: у одній аудиторії збираються три команди, розігрують заздалегідь заготовленні питання (хоча на практиці розумієш що підготуватись до такого наперед нереально), журі виставляють бали, а в кінці дня вивішують рейтинги. За день проходить чотири гри. Суперники постійно міняються. Тобто ймовірність того, що гратимеш з однією командою двічі – відсутня. Структура гри стандартна: чвертьфінал, півфінал, фінал. Щодня кількість команд що грають нещадно зменшується. В фінал проходить 3-4 команди, які набрали найбільшу кількість балів у півфіналі. А там вони уже грають не у маленьких аудиторіях, де присутні лише гравці, ведучий (чи ведуча) та кілька журі, а у великому залі, перед всіма командами, глядачами, представниками ЗМІ, та повним складом суддів. 

Цього року від хмельницької області було представлено команду «AltaVista» (з лат.  – інша точка зору, зверхній погляд) у складі Прохорчук Каті (жорстокого капітана команди, м. Шепетівка), Павонської Ольги (себе коханої,  м.Шепетівка ), Окружко Дар’ї (м. Нітішин), Поліщук Анни (м. Славута). Справа в тому, що учасники інших команд добре знайомі між собою, разом готуються, і грають давно.  А ми… а що ми? Познайомились лише після обласного відбору, за два тижні до початку конкурсу.

І ось, після закінчення турніру, багато учасників писали на своїх сторінках в соціальних мережах про те, як було круто, весело, цікаво, легко, дякували всім за «справедливі» ігри і «чесну» боротьбу.

Ага, зараз я вам розкажу…

Подорож розпочалась з відправлення до Києва, де ми згодом мали пересісти на потяг до Сум (який виявився електричкою). Тому ми, невиспані, злі і голодні о 3 ранку прибули до кінцевого пункту призначення. Першого дня нам ще було весело, адже ми ще не зовсім уявляли що нас чекало…

Можливо на перший погляд назва не зовсім відповідає темі мого допису, але ви не уявляєте наскільки вона влучна. Адже ми спали… по 3 години на добу (лягали о третій, прокидались о шостій). 

На кожному кроці пахло жорстокою конкуренцією ( у цьому році участь взяло аж 19 команд). Не обійшлося без змов між учасниками.  Здавалось що конкурс став перевіркою правдивості теорії Дарвіна про «природний добір» та «боротьбу за виживання». Слово ставало реальною зброєю, в хід йшли всі навички маніпулювання та блефу, мозок працював на максимум. Оточення змушувало тримати себе у постійному тонусі та напрузі. Це все одно що замкнути разом зграю голодних вовків. Один зайвий рух, і вони поперегризають один одному горлянки. Ось як готують справжніх журналістів. Насправді це добряче загартовує (звісно тих, хто все таки не зламався), відточує необхідні навички та вміння, робить стійким до багатьох перешкод. Звісно це трохи псує людиною, робить її дещо цинічною. Але не буває перемог без жертв. 

Насправді ми не очікували що пройдемо до фіналу. Після кількох безсонних ночей ми не знали що краще: йти далі, боротись до кінця, про те мучити себе відсутністю сну, чи все таки здатись і нарешті дати своєму організму відпочинок. Капітан заборонив нам думати про друге). Тож додому ми повернулись героями, з  почесним другим місцем, та легеньким нервовим зривом.

Конкурс розділив учасників на два типи:  на тих, хто назавжди відмовиться від ідеї бути журналістом, і на тих, в кому така «кривава» боротьба розпалить ще більший азарт до даної професії, і бажання йти далі.

 Особисто я надала перевагу другому варіанту.