Розмір шрифту: +
15 minutes reading time (2997 words)

Люди йдуть за вірою

Нотатки про наші статки. І чому ми такі. Про шоу-балаган на центральній вулиці міста. Про театр абсурду під відкритим небом. Про тих, хто найкращі колгоспи з торбами у невідь пустив, а заводи – до банкрутства. Їх рештки тихесенько од людського ока на Хмельницьких торгах з вигодою для себе продав. Тепер галас здійняли, що місто відродять, а заводи у виробництво запустять.

У проміжку про сміттєві ящики для доморощених політиків погомонимо. Про рукопашний між депутатами мордобій скажемо і про «мильні бульки» за допомогою яких прагнуть висватати мерське місце або вскочити у депутатське сідалище. А там хоч не розвидняйся!

Наша міськрада нині наче наречена на виданні. Її заприсяглися засватати молоді та зелені новачки, закохані у себе як нарциси. І «підтоптані» нелюби.

Женихів небагато. Було й більше. Під час однієї передвиборної кампанії Шепетівка аж на всеукраїнське радіо втрапила, та диктор жодного прізвища не назвав, щоб слухачі не довідалися про нащадків корчагінства.

Я стою на тому: чим більше, тим смішніше. Виборці матимуть про що говорити – од колиски кожного до вчорашнього дня. Тим більше, що у раду-міськраду ідуть, на їх думку, тільки особливі, колоритні, красиві. Щоб себе показати. Нами, небораками, покерувати і, начебто містові раду дати. Яким чином – не запитуйте, бо вони й самі не знають.

Ідуть поодинці і крадькома. Ідуть парами, може хтось просіється. Ідуть дужо, самовпевнено, підперті ресурсами, наче інваліди милицями. Сім’ями тусуються: «Ми, Прісько, також люди!». Родинами, родами. Трудовими колективами! У депутати крокують ротами, батальйонами. Ать-два, ать-два!.. Ось яка, на мій погляд, утворилася передвиборна гіпербола у нашій славній Шепетівці.

Байдуже, що для декого, наче й не було революції Гідності. Не помітили вони ні тих змін та перемін, що навіч. Вони бачити їх не хочуть. Бо як засвітилися біля «проффесорських» та «ахметовських» пристанищ, так і залишилися у вчорашньому дні. Навіть з бігбордів ідуть у нікуди… Гаслами прикрасились, наче діамантами. Справжній комічно-сатиричний трюк невігластва!

На одному з бігбордів прочитав, що дуже гонорова пані-кандидатка віддасть руку і серце і все, що має, за те, щоб вчителям платню підвищили. Я аж підскочив од того дива.

Так, учитель давно заслужив такої турботи, але, «шановна претендентко», уряд України ще з першого числа підвищив зарплату людям цієї категорії. А в бюджет наступного року записали ще вищими окладами кожного вчителя за ратну працю винагородити.

Пробачте, ласкава пані, я не знав, що ви не вчителька, а начебто диплом економіста у скрині тримаєте. А ваш прихильник на усі заставки галасує, що ви найталановитіша і з талановитих, найкрасивіша із красивих, найвихованіша із вихованих. Бач який! Має право. Задобрює у такий спосіб. Бо оті кляті податківці дихнути не дають. Одному по руках дали, так вони гуртом навалу зробили. У всіх службах шмон вчинили. Про людське око справу зам’яли, а у службових нетрях, по воленьки двигають. Подейкують начебто фінансовим розвідникам при Кабміні дещо стало відомо… Як не похвалиш жінку, коли сам спиш, а депутатом обласної ради себе вже бачиш?!

Я також маю свою думку і право на слово, але зумисне не називаю жодного прізвища претендента, хто у міськрайонну владу іде або кого потайки через ресурс просувають хитруни.

Судіть мене, кидайте у мене камінням, а я сміюся з того, що нині діється у місті. Бо як наслухався кандидатських риторів, що носять при собі дипломи юристів і вже бачать себе на загальноміському сідалищі… Як побачу отих ранчеро, що пошматували центральну ще карломарксівську вулицю на мацюпусінькі кавалки… Як згадаю отой на газоні кіоск, що на фалос скидається, з якого нашим панянкам цигарки продають… О, Боже мій, зглянься над нами!

Було всяко, як казав дід-вуйко. І на те немає ради. А такого не було. Хоч сядь посеред відкритого супермаркету з колоніальними бікіні та колоніальними штанами у базарний день на проспекті Миру і плач.

Ви лише подумайте, гречку в пакетах розносять. Кулькові ручки в школах роздають. Балаган-шоу влаштовують. Нас і вас купують, в полон обіймають, зомбують. А що вже творилося у День міста на центральній вулиці ні пером описати, ні в казці сказати. Один чолов’яга із «надутої» трибуни на всю вулицю кричав: «Голосуйте за мою дружину!». Якась дівчина пісеньку проспівала, їй пакетик вручили і діткам маленьким щось дали, що на тій трибуні скакали. Ось така передвиборна агітація-махінація…

До чого лише не додумаєшся, коли у владу хочеш всунутися. Але отой марафон, що ген-ген до виборів утворили три хлопці-молодці, хоч у книгу Гінеса як чин неуцтва, невігластва записуй. Той, що має диплом юриста побачив себе у кріслі міського голови і три хлопці-молодці, тобто міські депутати, зчинили міськрадівський тлум. Прискіпились до в.о. міського голови: «Полодюк, негайно перевибори проводь!». З Верховної Ради чітко повідомили: навіщо державні гроші на вітер жбурляти, їх у казні і так немає. І людину на місяць обирати не варто, коли за два місяці нові вибори грядуть.

Як зчинився у залі тарарам. Один з трьох на трибуні виріс, до людей і на людей кричить, депутати сміються. Аж «оратель» не стерпів. Приклав руки до того місця де голова, вказівні пальці на залу спрямував:

–​ Ви – козли!

Депутати зрозуміли цей вигук по-своєму. Начебто оратор так про своїх друзів сказав і себе засвідчив тим самим. Довелося Полодюку рятувати хуліганів, бо біля парадного під’їзду на них чекали активісти і сміттєвий ящик. Вся Шепетівка з того дива реготала. Нині хлопців-молодців шанобливо величають, як вони себе нарекли.

Китайська гречка азаровського завозу для відгодівлі худоби, то ніщо з тим, що створили «новоявлені факіри» - начебто талановиті директори збанкрутілих заводів.

Вони прийшли на виконком і голослівно заявили: хочемо відродити Шепетівку, а почнемо з реконструкції площі Героїв майдану.

- Покажіть проект, засвідчіть гроші на рахунку, а найголовніше – покажіть нам ту людину, що генпідрядом буде займатися, - перебив палкого оратора головний архітектор міста, людина, яка на тих справах розуміється, а на додачу ще й блюститель міської естетики.

- Ставте на голосування! Ми добру справу робимо, - повчально підвищив голос до членів виконкому знайомий усім киянин.

Питання оголосили, але члени виконкому руки на стіл поклали. Утримались. Бо справді за кого їх мають приїжджі і заїжджі банкрути та обласна депутатка од хвороб, яка у будівництві розуміється хіба-що на «приватизованій» аптеці, що колись була споруджена за кошти міського бюджету і «змахльована» на районний баланс, а звідтіля Іван дай, наче на таці підніс…

Але Полодюк заздалегідь завбачливо сказав, якби цукрокомбінат повернув у міський бюджет 10 мільйонів гривень, що заборгував Шепетівці, то в міського архітектора давно в шухляді лежить проект реконструкції площі. І не варто було талановитим директорам моцуватися, у «Лігу керівників» об’єднуватися. Та й слово оте ще до війни знеславилося у «Лізі націй», як і ота структура. Нині наші журналісти на одному з каналів телебачення створили «Лігу сміху»… Чий прообраз, кого висміюють?

Але не такі вже й кепські справи у нашому місті. Я не вірю отим базікам і балакунам, що пліткують Шепетівкою, наче із десятка кандидатів немає кого головою міськради вибрати.

На тлі Шепетівки Михайло Полодюк вже давно засвідчив себе зрілим політиком, а за отих кілька місяців в.о. міського голови – вправним керівником. Ви тільки згадайте як він з депутатами повернув у комунальну власність міський водоканал, або оте роздерибанене попередником комунальне підприємство теплових мереж, що іменується «Енергоінвест».

Я голосуватиму за Михайла Полодюка і сусідів згуртую, щоб не втратили шанс. Претендент на посаду керівника міста давно у мене на оці. І не похвала, це в його генетиці. А вперше почув про Михайла у віддаленому Славутському господарстві, селі Клепачі. Приїхав я у відрядження, а щойно обраний голова з Америки повернувся, вчився у тамтешнього фермера як кукурудзу вирощувати. І багатогалузевому господарству толк дати.

На моїх очах молоденький, худенький, щойно із студентської лави бухгалтер колгоспу вітав свого голову англійською, а той йому ламаною.

- Де такі знання набули? - полізли мої очі на чоло. – У міській школі вчилися?

- Я тутешній, а у Шепетівському технікумі бухгалтерського обліку наш учитель Михайло Іванович тільки англійською спілкувався з нами. Він вчився у Німеччині, стажувався у Вашингтоні, а нам англійську в уста, як цукерки вкладав.

Вдруге про цього викладача почув чи в Онацківцях чи у Кустівцях на Полонщині. Дівчина-бухгалтер розраховувалась з посади, бо поступила на факультет англійської філології у Київський університет.

- У них там якийсь Полодюк викладав англійську. То наш бухгалтер ще й англійську вивчила. Її навіть вчителі у школу запрошували, - захоплено розповідав про невідомого мені Полодюка голова господарства.

А познайомилися ми із Михайлом у міськраді. Святослав Шпільченко відіслав мене у його кабінет: «Він у стократ краще розповість про проблему, ніж ми удвох в документах вичитаємо». Потім мені розповідали, що Шпільченко, коли потрібно вирішити якусь справу радиться чи не з кожним працівником, а на останку телефонує Михайлу Полодюку: «Зайди, твоє вагоме слово потрібне». Знав чоловік як з людьми працювати.

Та запрошений на роботу у міськраду Полодюк втратив не тільки дещицю в зарплаті, але й переконався, що вчительських знань, навіть за умови, що ти уже у двох зарубіжних передових державах стажувався, до всього приглядався, з діловими німцями і американцями спілкувався – не досить.

І службовець Полодюк поступив на навчання у регіональний інститут державного управління Національної Академії державного управління при Президентові України. Він отримує хороші знання і кваліфікацію «Магістр державного управління». А водночас, щоб ви знали, - це і економіка, і юриспруденція. І господарство вивчав. Та найшляхетніше, що фахівець відчуває владу у собі, а не хизується своєю «талановитістю».

Рядового міськрадівського працівника вже давно помітили в обласних управлінських структурах – раді та адміністрації.

Після одного чи двох виступів до нього прихильніше ставляться і обласні службовці. Михайло володіє словом, бо знає справу і говорить чітко, виважено, дипломатично, розумно. І те, що його цінували колишні керівники, ще з позаминулої каденції, і те, що нині його сприймають доброзичливо, зацікавлено, має свій позитив у його генетиці відсутні галайкуватість і матюкізми притаманні декому…

Поміркуйте, навіть у нинішню бюджетну скруту з області при нагоді виділяють для Шепетівки якісь суми грошей. Знають, що в раді ті гроші не пропадуть, їх не закопають на асфальтові забаганки або ярмаркові тротуари. А скерують у діло.

У Шепетівці чомусь побутує короткомисленна заведенція, що міським головою має бути тільки господарник. Скажіть, будь ласка, чого вартий отой господарник, що пустив з торбами найкращі колгоспи району? Яка ціна господарникові, який довів до банкрутства завод? Та Шепетівка вже мала господарників. Один такий популіст закінчив міську кар’єру 5 роками тюрми! Аж керівництво колонії прийшло на суд і запротестувало: нам не потрібен пенсіонер. Тоді хвалькуватому невдасі замінили покарання на умовний строк.

Якщо на те пішло, то нашому місту потрібен генетично освічений, толерантний із задатками дипломата, слуга! А не господарник, який до робітників звертається не інакше як матюками, а слово з трьох букв пише з трьома помилками.

Слуга громади! Не знаєте що це таке? Ідіть до Полодюка на прийом і переконаєтесь. Переконаєтесь як він вправно вирішує кожну справу. Запам’ятайте на все життя як він приймає людей, як терпляче вислуховує навіть несамовитих скаржників, як спонукує комунальників до роботи, що тим аж соромно стає, бо з нами так гарно ще ніхто не розмовляв. Слуга має знати всю господарку, а своїх підлеглих розуміти із пів слова як вони його.

Згадалось як Полодюк, що його зневажили три депутати захистив їхню честь, не дозволив кинути отих «розумників» у сміттєвий ящик. Він розпорядився, щоб героїв «козлятини» випустили через запасний хід.

Не обмину ще одного дня роботи Полодюка з людьми. Давно існує тяжба між міськрадою та перевізниками. Дійшло до нахабства. Управник отих водіїв став некерованим. Наче йому закони не писані. А людям своє. Вони вимагають, щоб їх поважали, толерантно ставилися на зупинках і в салонах. Ще вразливіші пенсіонери. І кілька сотень чоловік прийшли під вікна міськради. Полодюк запросив усіх у залу. Були там і традиційні скаржники. Були крикуни, які стали вихвалятися, що він раніше краще жив, бо молодий був, а другий все життя каменярем проробив. Насправді – головою профспілки. Галас не вгавав, вікна деренчали. І тоді підвівся із крісла дебелий чолов’яга. Правдолюб, скаржник з десятирічним досвідом:

- Михайле Івановичу, вас Шепетівка поважає і шанує, ви авторитет у місті, прикрутіть нарешті гайку отим шоферам! – вигукнув у залу аж в ній тиша настала.

Повторюсь. Це сказав скаржник! Йому байдуже, чи вчитель Полодюк чи господарник. Він сказав те, що думає Шепетівка. Хотів би почути щось таке про захвалених «економістів, юристів, танцюристів» і хоча б про одного із «перебудовників» майдану Героїв. До речі, де вони були коли якийсь недоумок облив фарбою портрети Героїв. Чому не повстали, чому не обурились «красиві і талановиті»?..

Або ще такий факт, про діяльність Полодюка. Його думки, висловлені на сесії, почув обласний депутат, перший заступник редактора газети «Подільські вісті», публіцист і письменник Петро Воробей. Він і розповів редактору про обраного на хвилі майдану секретаря міської ради. А через кілька днів у Шепетівку приїхав один із найталановитіших в Україні журналістів-криміналістів, редактор «Подільських вістей» Петро Романович Лічман разом із своїм заступником. Вони побудували бесіду із Полодюком толерантно, але у вигляді «перехресного інтерв’ю». У такому випадку найкраще пізнаєш людину, її інтелект і, врешті-решт, рівень розуму. Полодюк не запнувся жодного разу. Петро Лічман з Петром Воробеєм не тільки запропонували співпрацю з тимчасовим міським головою, але й засвідчили дружбу.

Але як журналіст мушу пояснити своєму читачу у якого побутує думка начебто міський голова має бути лише господарником. Читач має все знати. І знати правду.

Так ось. Першим чином у в.о. міського голови з’явилося рішення про розрив контракту між інвестором і водоканалом. Наступна дія - повернули котли, які мали вивезти із міста хвацькі хлопці з «Енергоінвесту».

- Поставте все у рамки закону і ми залюбки будемо з вами співпрацювати, - сказав Михайло Полодюк. А ті пішли на суди. Полодюк відстоює істину, сумісну з думкою громади.

За пропозицією міського голови виділили 1 мільйон 600 тисяч 130 гривень для ремонту шкільних приміщень і дитячих установ. Щоб гроші не канули в Лету, Полодюк запропонував провести відкритий конкурс і сам взяв у ньому участь. Виконавці підрядних робіт пропонували свої послуги. Полодюк погоджувався тільки з найбільш ефективними. Роботи пройшли успішно, але на тому конкурсі зекономили 600 тисяч гривень. Полодюк знову розпорядився, щоб їх не повернули в казну на інші потреби, а замінити вікна у дитзакладах.

За дорученням в.о. голови закупили лічильники для шкіл. Отож, лише за минулий опалювальний сезон зекономили 575 тисяч гривень. Комунальне підприємство ШРЕП технічно зміцнили. Вперше Шепетівка закупила машину для підмітання доріг, за бюджетні кошти придбала фрезу і віброплиту. Лагодять будівлю міської лазні, од якої одреклися «папєрєднікі», бо вони до саун привчалися.

Для міськрайлікарні також дещицю коштів переказали. Поремонтували каналізаційні системи. Лагодять аварійні покрівлі. Та найголовніше над чим працює Полодюк - це благоустрій доріг. І торік і в цьому році було освоєно чималі суми грошей. Завдяки пильності міського керівника-господарника незалежні спеціалісти-будівельники забракували частину тротуару, якого неякісно зробили фірмачі приватної будівельної служби. До речі, міська рада за попередніх керівників двічі програвала суди через аматорське будівництво доріг од хлібзаводу до реалбази хлібопродуктів та поряд з військовим містечком у Полонському напрямку. У такий спосіб провчив колишніх «господарників» аматор-будівельник, який любив звеличувати себе у газетах, що він член партії регіонів. Так провчив у принципі довірливого і непоганого господарника на попередній службі.

А чим не красний факт, що міський керівник відмовився від двох автомобілів, один з яких передали на баланс міжшкільного навчально-виробничого комбінату, а другий – у водопровідно-каналізаційне господарство? Дуже похвальний вчинок.

– Будуть надходження і в нинішній скрутний час ми кожну гривню використовуватимемо на благоустрій міста. - сказав на одній із сесій господар міста Михайло Полодюк і завзято додав: – Якби цукрокомбінат повернув у міський бюджет заборгованість, то ми б раціонально використали ті гроші, і наше місто стало б кращим, ніж сусідня Славута.

Від автора.Достославні, срібні мої читачі. Я вас любив і люблю. Я вас поважаю повсякчас. Одного разу вже звертався до вас і ви підтримали мене. Знаю, що шепетівчани найрозумніші люди. А йшлося тоді, коли Михайло Колос ішов у Верховну Раду. Він також мав нелюбів. Серед свого професійного загалу. То були заздрісники і їх було мало.

Посеред березня 1998 року нарис надрукувала міська газета. Вона видала у світ під заголовком «Помилятися не маємо права» змістовний, доброзичливий відгук, що швидше скидався на молитву-сповідь Леоніда Біленького. Керівник однієї із залізничних служб, світлої пам’яті Леонід Біленький, якого Колос одного разу… засудив, а через кілька років, вже у другій справі став горою на його захист. Наскільки порядний, наскільки розумний жив чоловік!

Тоді, ви шепетівчани, з тріумфом проголосували за Колоса. Віддали за нього голоси і славутчани і нетішинські енергетики. Тим часом шепетівське колгоспне село не стало на бік земляка. Михайло нікому нічого не обіцяв, не давав, зате першим поспішав людям на допомогу.

Натомість Колоса обрали у найвищий орган українського правосуддя Конституційний суд. І він з успіхом, як пожартував, відбув у ньому свій строк. Нині пан Михайло – професор права. Він практикує. Має своїх учнів, які також успішно продовжують його справу у юриспруденції.

Я не був довіреною особою ні Михайла Колоса, не пропонував мені таку ласку Михайло Полодюк. Але діяльність останнього чомусь скидається на Колосову.

Полодюк став на прю із недолугими регіоналами. Його навіть звільнили з посади, але він не зрікся своїх принципів. Владоможці ставили йому палиці в колеса, а він наполегливо добивався свого. Тихо, спокійно, толерантно у кожному випадку залишав свого опонента при його інтересах або як кажуть люди… А ви ж бо достеменно знаєте які освітньо убогі «папєрєднікі»? Вони як сказала Проня Прокопівна героїня відомого фільму люди «учоні». Точнісінько нашим «руководителям-банкрутам» під стать, тим що в мери рвуться. Ать-два, ать-два!..

Я не знаю як пояснити той факт, що міські мудрагелі видали ордери на житло двом сім’ям в одному будинку. Сім’я однокімнатної квартири отримала два туалети, а мешканці другої квартири змушені бігати за двадцять метрів до вітру. Найганебніше, що ці люди працювали у «житлосервісі»! Або як вродили «історичне» рішення для будівництва авто гаража посеред дороги. Був і такий випадок!

А як приборкати песиголовця який вигнав на вулицю рідну маму з її ж таки хати?

А як вирішити проблему під час дерибану пасажирського парку коли обманутих працівників викидали з роботи? Той хто недолуго зробив такий гіркий збиток – заховався за папери.

Справи ж доручали вирішувати Полодюкові.

А як знайти підхід до людини, яка чи не щодня пише скарги у різні інстанції, а на прийомі у виконкомі логічно переконує міського голову, що на її хату танки йдуть і її хочуть вбити. І в цій справі він толерантний до неможливого. Не нерви міцні у нього, а людина од природи добра!

Це не оті фіглі-міглі, вуличний рок-ен-рол з балаганом, що влаштували наче наперекір шепетівчанам у день їхніх іменин – міста Шепетівки. Це навіть не кулькова ручка і примітивна газета-реклама видрукувана на дороговартісному папері, що її створили ремісники од пера.

Не вірте місцевим данайцям, що дари роздавали в пакетах, а вашим дітям - кулькові ручки здоровенні дядьки.

На вибори ідіть веселі, бадьорі, усміхнені, незалежні, од того матимете вигляд найвродливіших красунь.

Голосуйте тільки за Полодюка! За Михайла Полодюка! 

Бо обираєте для себе слугу і водночас господарника, бо од тих дипломованих економістів і заводчан стільки користі матимете, скільки доярка брала від ялової корови молока у розваленому колгоспі.

Не помиліться, прошу вас! Бо ви, Шепетівці, люди гордого краю і належно вам жити у цивілізованому місті, а не споглядати на аркуш паперу, яким хотів переконати членів виконкому міськради помпезний «регіонал», видаючи примітивне мальовидло … за проект краси.
Наглість - друге щастя
Потрібна допомога
 

Коментарі

Немає створених коментарів. Будь першим хто залишить коментар.
Вже зарегистрированны? Увійти на сайт
Четвер, 21 листопада 2024

0
репостів
0
репостів