Козацький отаман Сергій Скоробагатий: «Не треба боятися влади»

Адже його прапрадід Яків Скоробагатий був реєстровим козаком, і за бій з татарами у Криму йому навіть були подаровані земельні наділи - в Південно-Східній Волині (нинішньому Старокостянтинівському районі). Його нащадок, теж Яків Скоробагатий, служив сотником у Чигиринському полку. Ще один зі Скоробагатих був членом посольства в Росії при Богдані Хмельницькому. 

Сергій Олександрович продовжив справу славних предків, і нині він є отаманом Хмельницького окремого козацького куреня ім. І.Нечая Українського козацтва. І це стало не лише роботою, а й уподобанням і сенсом усього життя. Це, як каже його дружина Марина, тема, на яку навіть жартувати не можна… 

- Про своїх предків-козаків я дізнався завдяки нашому місцевому історику Валерію Кундельському. А про козаків уперше почув від бабусі, яка розповідала, що мій дід служив війтом у селі. Вона часто мені, малому, повторювала: «Шануйся, Сергійку, бо ти з козацького роду!». 

А я дошкільням був, тому не надавав значення її словам, але козацький характер виявляв змалечку. І ані батькові запотиличники, ані двійки з поведінки на мене не діяли. 

В мого діда був чудовий садок - один із кращих в селі (родом я з Грицева Шепетівського району). Але коли в сусіда достигали яблука, особливо, якщо там був сторож чи собака, то мені дуже вже хотілося їх скуштувати. Якось ми з хлопцями залізли в один такий садок, і… отримали порцію солі в сідниці. Потім дві години відмокали у ставку! 

Після того ми так само трусили сусідські садки, але відстежували, де є собака, а де - нема.

Або - у школі хтось розбив вікно. Звинуватили мене, за що добряче перепало від батька. Я промовчав, хоча знав, хто це зробив. А наступного дня взяв каменюку, зайшов до кабінету директора і зі словами: «А тепер це зробив я», кинув її у вікно... 

А ще організував ігнор учительці, яка вчинила несправедливо. Коли вона зайшла до класу, всі повернулися до неї спиною. І знову тато мене виховував… Його регулярно викликали до школи, бо оцінка з поведінки в мене була стабільною - двійка. За ту ж поведінку мене тричі виганяли з технікуму. 

… Вже будучи дорослим, у 2001 році, я дізнався свій родовід - з 540 року (!) - завдяки львівським історикам, які знайшли дані про рід Скоробагатих у Люблінському архіві. І коли я побачив усі ті документи, зрозумів, що то - моє. І в 2004 році під час «помаранчевої революції» вступив у козаки, полишивши бізнес (до того - працював керівником виробничого навчання у Хмельницькому ПТУ № 9, інженером-механіком на «Катіоні» та радіозаводі). 

Я й зараз багато читаю історичної літератури, усього, що стосується козацтва. Нещодавно в Інтернеті знайшов публіцистично-документальні матеріали про історію України. 

Прочитав «Віденську битву» доктора історичних наук, директора інституту українського козацтва Тараса Чухліба. У творі є думка, що українці брали участь у Віденській битві і відіграли одну з ключових ролей у перемозі. 

- А в чому полягає роль козаків у наш час? 

- Сьогодні ми займаємося вихованням молоді: вивчаємо історію, проводимо гру українського козацтва «Сокіл (Джура)». Це щось схоже на піонерську «Зірницю», але з українськими традиціями та звичаями. Це і битва «Лава на лаву», і туристичні змагання... Тут і назви українські - сотники, джури, отамани...

Спочатку нас не сприймали - через тих розцяцькованих «генералів», які одягають форму, обвішуються нагородами і ходять вулицями, нерідко не маючи навіть вищої освіти. Я через це зняв форму.

«Серед моїх цінностей родина - найважливіше»

- Як на таке захоплення козацтвом дивиться Ваша дружина? 

- Марина - директор Центру розвитку «Простір», голова жіночої громади куреня Івана Нечая Українського козацтва. Так що вона мене розуміє.

Це мій другий шлюб. На жаль, у першому я наробив багато дурниць. І якщо перша дружина читає це, нехай вибачить мене. 

З Мариною ми разом уже сім років. Познайомилися 16 травня 2005 року і відтоді щомісяця 16 числа вітаємо одне одного. Ми навіть змагаємося: хто раніше прокинеться і першим привітає. Зазвичай, це я, тому вітаю квітами, цукерками, а буває, йдемо увечері «на каву». 

Взагалі у нас дуже сильний родинний зв’язок. І серед моїх цінностей сім’я - це найважливіше (можливо, тому, що так було в моїх батьків). Саме через це в нас чимало сімейних традицій. І в дусі цих традицій ми виховуємо наших дітей. А в нас їх троє: Олена, 23 роки та Юля, 17 років, навчаються в Києві, молодша, Ірина, в цьому році вступила до Хмельницького музичного училища імені Заремби по класу ударних інструментів. У нас, для прикладу, у всіх є вишиванки. А в мене аж чотири! У дружини, окрім вишиванки, є плахта (старовинна жіноча спідниця), і влітку, на весілля до товариша я прийшов у вишиванці, шароварах і папасі, а Марина - у плахті та вишитій сорочці.

Ще одна традиція - коли збираємося всі разом, ми ліпимо вареники. Я роблю тісто, а дівчата ліплять. Всього за сорок хвилин видаємо 200 вареників! До речі, Марина - частий гість в Алли Супрунової на ХТБ. Можна сказати, що і я - зірка її кулінарної передачі. Бо теж люблю готувати і теж знімаюся в Алли Григорівни. 

Ще ми з дружиною любимо у травні-серпні, коли тепло і зоряно, вже після десятої вечора, піти на Південний Буг, сісти на березі, опустити ноги у воду і спілкуватися. 

Хобі всієї нашої родини - подорожі. В липні 2012 року ми були в Закарпатській області на Кам’яній могилі. Уявіть, усюди трава вигоріла, пісок гарячий настільки, що босою ногою не ступиш. Але коли ми піднялися на могилу, камінь на ній, який мав би розпектися на сонці, мав, можна сказати, кімнатну температуру. А по периметру - зелена трава! Хіба не диво? І пояснити його ніхто не може. 

У Тернопільській області є гора Бохіт, на якій стоїть прадавнє капище, де знаходяться далмени (древні погребальні культові споруди). Коли ми туди приїхали, страшенно парило, і взагалі, підніматися на гору було дуже важко. У старшої доньки у фотоапараті розрядились батарейки, а я зміг зробити лише кілька фото на мобільний телефон. Але коли почали спускатися, відчули такий приплив енергії! 

Спеціально їздили у Вінницьку область, щоб побачити кола на полях. Скажу зразу, що то не обман, як дехто стверджує. Колоски ніби сплетені (цікаво, скільки чоловік цілу ніч мало б їх плести), шарпаєш за один, а рвеш цілим пластом разом із землею. Але ще більше вразила енергетика того місця. Негатив жахливий! Коли вже їхали додому, пересварилися всі - просто на порожньому місці, хоча раніше в нас такого не було. 

До речі, це була не перша моя «зустріч з НЛО» Ще на початку 90-х ми із знайомим їхали з дачі. Вже смеркалося, мрячно, небо сіре... І от біля телевежі з’явився жовтий прямокутник, що світився. Бачили це не лише ми з товаришем, - поряд зупинялися машини, люди виходили, дивилися...

«Те, що зараз відбувається на Майдані, можна назвати Козацькою Січчю»

- Я знаю, що Ви з самого початку знаходитесь на Майдані: у Києві, у Хмельницькому. Є надія, що народ зможе чогось добитися? 

- Я оптиміст, і вірю, що в Україні все буде добре. У нас дуже гарний народ: від Луганська до Закарпаття, від Сумщини і до Криму. Я це знаю точно, бо був і в Європі, і в Росії, і в Казахстані...

- А звідки ж прислів’я «Моя хата скраю»?

- А ще кажуть «Гуртом батька добре бити»... Хоча всі знають, що споконвіків у нас поважали старших, і підняти руку на батька вважалося страшним гріхом. Або ж: «Де три козаки, там один гетьман». Це не значить, що козаки б’ються за владу. Це прислів’я треба трактувати так: коли гетьмана вбивають, будь-хто з козаків може стати гетьманом і повести військо в бій. І я не раз бачив це на Майдані. 

Я там уже місяць. Навідувався на кілька днів додому і знову їхав. От зараз, застудився, полікуюсь і знову поїду (насправді лікувався Сергій Олександрович всього один день. У п’ятницю в обід ми з ним спілкувалися, а ввечері він уже їхав у Дніпропетровськ). 

Люди на Майдан в перші дні і зараз - це зовсім інші люди. Все, що там відбувається, вже можна назвати Козацькою Січчю. Там все розбито на сотні, і ми, козаки, охороняємо барикаду, яку люди навали «козацьким редутом». Це - вхід з боку Київської міської державної адміністрації. 

Можу сказати, що тут можна дізнатися і побачити те, чого у звичайному житті побачити нереально. Он, раніше подивитися на Віталія Кличка я міг хіба що по телевізору, а тут ми сиділи з ним біля бочки з вогнем, спілкувалися, їли наш куліш... 

- Кажуть, серед вас багато людей зі Східної України. 

- Ще й як багато! Один з наших отаманів - з Дніпропетровської області. Чимало людей на Майдані (і серед козаків) з Луганської, Запорізької областей. Нас намагалися роз’єднати, а ми все одно - разом. Але там люди залякані, і ми навіть коли фотографувалися з ними, то на фото, які викладали на наш сайт, обличчя у них спеціально розмиті, щоб їх не впізнали і в рідних не було проблем. 

- В Інтернеті часто проскакує інформація про те, що кияни не задоволені Майданом. Мовляв, бруд, пиятика… Це правда? 

- 11 грудня, під час штурму барикад, коли ми стояли на редуті і відбивали напади, вони підходили і дякували нам. 

Пам’ятаю, коли наш редут зміцнював барикади мішками зі снігом (до речі, нам допомагали Святослав Вакарчук та Сашко Положинський із «Тартака»,), я тоді стояв з мегафоном і просив людей, які проходили по Хрещатику, занести на Майдан мішок снігу. І вони несли. Ніхто не відмовив. 

Що стосується бруду, який ми нібито розвели на Майдані, то ми щоранку прибираємо територію. Повсюди стоять пластикові пакети для сміття. П’яних на Майдані взагалі немає.

Так що все у нас нормально. І ми не голодуємо, як дехто розповідає. В кожній сотні своя кухня, а люди все одно несуть: хто кашу, хто бутерброд... У нас є чоловік, який щовечора приносить нам дуже смачний чай.

- Кажуть, на Майдані крадуть, а серед мітингуючих - чимало провокаторів… 

- Злодії є, але то не мітингуючі, це точно. Якось козаки зловили злодія на Майдані, який ходив по наметах і крав мобільні телефони. Люди зробили палю ганьби, прив’язали до неї злодюжку, і на лобі зеленкою написали «ВОР!». І дві години він стояв прив’язаний до тієї палі, доки всі журналісти його не сфотографували. Потім його вивели на сцену, після чого віддали у штаб Майдану. Думається, красти він більше ніколи не буде. 

А щодо провокаторів, то через це ми спочатку людей, які приходили до нас з антимайдану, завертали, але потім зі штабу дали команду пропускати їх. 

Видно цих людей одразу: вони легко вдягнені, у кросівках та спортивних штанях. А ще вони дуже голодні, і ми щоразу пригощали їх бутербродами та гарячим чаєм. 

Іноді вони й провокували якісь сутички, але це поодинокі випадки. Але був у нас бомж - без обидвох ніг, якому ми надали притулок. Однак коли до нас приходили журналісти, він вискакував на барикаду і… знімав штани. Коли він зробив подібне перед французькими журналістами, ми його винесли з Майдану. 

Через три дні бачимо, тітушки знову везуть його на Майдан - у новенькому інвалідному візку. Але більше ми його не пустили. 

А от інші безхатченки, яких ми прихистили, поводяться чемно і допомагають нам.

«Підняти людей не важко, важко їх стримати»

- Люди вже два місяці стоять на Майдані. І невідомо, скільки ще стоятимуть… і для чого.

- Як для чого? За «помаранчевої революції» стояли за Ющенка, а зараз - за себе. 

Цими акціями ми заявили про себе і всьому світу показали, що ми - європейці. Нам не треба боятися влади, нехай вона мене боїться, бо я - народ.

Коли ми зупинили «Беркут» під Києво-Святошинським судом і змушували їх зняти маски, я зрозумів, яка то сила - народ. Перед тим я ще думав, що наших людей підняти важко. Насправді їх важко стримати. 

І я бачив перелякані очі «беркутів». Тому звертаюся до влади, до Януковича: «Якщо ви думали, що силовими методами зупините народ, це неправда. Я бачив це на власні очі!». Народ тих «беркутят» просто рвав! Якась бабуся через мої плечі товкла якогось із них патиком по касці. Я її стримую, а вона з тією палицею повертається до мене: «Ти...!». 

- Ви не боїтеся, що людей обмануть, як це було з Ющенком?

- Не думаю, що політки, які нині на Майдані разом з людьми, ризикнуть це зробити. Бо якщо люди піднімуться втретє,то вже буде кривава революція. Подивіться на бійню, що розгорнулася біля стадіону «Динамо» 19 січня, то, на мою думку, виною цьому стали агресивність влади і бездіяльність опозиції. Народ сам взяв управління у свої руки. Але так не повинно бути.