Сталін, як відомо, всіх, хто опинився на окупованих територіях, вважав зрадниками. Тому, за законами воєнного часу, чоловіки, які потрапили в окупацію, автоматично отримували це тавро та мали власною кров'ю «спокутувати провину». Адже вважалося, що ці люди працювали на ворога і перебували під впливом ворожої пропаганди.
Когось мобілізовували до армії, а багатьох навіть не ставили на облік та відправляли у бій, без військового одягу і зброї. Власне, тому й називали їх із-за цивільного одягу «чорнопіджачники», «чорносвитники», «чорна піхота». Розрахунок був на те, що «чорна піхота» лише виснажить німців та змусить вистріляти запас боєприпасів, щоб потім свіжі частини змогли змусити противника відступити із займаних позицій. Німці їх називали «Beutesoldaten» - «трофейні солдати». З людськими втратами ніхто не рахувався…
Записано за спогадами судилківчанина Головача Олексія Олександровича, 1924 р.н.
"...Після звільнення села усіх чоловіків вишикували на центральній площі Судилкова, жінка-офіцер дала наказ розстріляти їх як зрадників. Але під'їхав якийсь старший званням офіцер щось «гаркнув» до неї і наказав вишикуватись в колону та називати свої професії. Тих, хто знався на будівництві, механізаторів, комбайнерів, спеціалістів сільського господарства та ще деяких професій відвели в бік. Мене, як механізатора, теж відвели в сторону. Решту чоловіків незабаром відправили в бій з німцями, що відійшли в сторону с. Городище. Навіть не перевдягали, дали одну гвинтівку на двох . Там їх в полі і поклали всіх. Ми потім ходили збирати їхні тіла і те, що від них залишилося...".
Будь-яка війна повна людських трагедій, а тим більше Друга світова, яка була найбільш жорстокою і трагічнішою за всю історію людства. У Радянському Союзі ця сторінка довгий час належала до небажаних і фактично заборонених. Про трагедії людей, які не вписувались у канву пафосу та ідеології, взагалі не прийнято було говорити.
Сьогодні, вшановуючи пам'ять ветеранів та жертв війни, ми маємо згадати і тих, хто загинув у лихолітті війни, але не був солдатом. Це наш обов’язок перед ними.
Спогади жительки м.Шепетівки Вікторії Шкабари:
"Війна.... яке страшне слово! В горнилі цього страхіття був мій дідусь, Борисюк Степан Дмитрович, який народився 18 лютого 1921 року в селі Слобідка Рівненської обл. З травня по червень 1941 р.навчався у Київському військовому училищі. В червні 1941р. був призваний на фронт. З червня 1941р.по лютий 1942 р.перебував в діючій армії начальником зв'язку прикордонзагону на Західному фронті, де в листопаді був перший раз поранений .З лютого 1942р.по червень 1943р. на Воронезькому фронті був командиром стрілецького взводу, де вдруге отримав поранення в червні 1943 року. З серпня 1943 р. по жовтень перебував на Південно-Західному фронті командиром стрілецького взводу.
Закінчив війну командиром стрілецького взводу 4 Українського фронту. Визволяв Чехію, Польщу, Німеччину. До Берліна не дійшов, бо був поранений. Нагороджений бойовими нагородами.Багато нагород під час контузії, коли був присипаний землею, загубилися. Демобілізувався в 1946 році, лікувався після війни у військовому госпіталі. Після закінчення війни працював заступником начальника Острозької міліції.
В 50 роках піднімав понівечене війною сільське господарство на Рівненщині, в с.Вілія Острозького р-ну.
Помер в 62 роки у 1983 році, з осколком ворожої кулі в нозі.
Як розповідала мені бабуся, що дідусь не любив розповідати про війну, бо це були дуже важкі спогади, пов'язані з втратою бойових побратимів, близьких людей.
Я дуже пишаюся своїм дідусем, який героїчно виборював Велику Перемогу..."
Музей пропаганди
