Прологом до початку розстрілів було, відповідно, саме ув’язнення цих поляків, його способи та обставини. Поділивши Польщу на німецьку та радянську сфери впливу (відповідно до умов таємного додатку до Договору про ненапад від 23 серпня 1939 року), 17 вересня 1939 року Червона армія перейшла річку Збруч.
Чинити опір її наступальним діям могли лише нечисленні польські частини та прикордонна сторожа, оскільки всі основні її сили боролись на заході проти Німеччини. Польські дивізії були роззброєні, вояки взяті в полон. З окупованих більшовиками територій вони потрапляли спершу до пунктів для прийому військовополонених, що організовувались загалом на залізничних станціях, а звідти – до стаціонарних таборів.
Один із найбільших пунктів прийому поляків виник у Шепетівці. Його було розгорнуто на підставі директиви наркома внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії від 20 вересня 1939 року. Відповідні пункти з’явились і на інших залізничних станціях: Олевськ, Волочиськ, Ярмолинці та Кам’янець-Подільський. Тут відбувалися реєстрація та розподіл військових між іншими табірними пунктами.
У Шепетівці табір знаходився у радянських казармах (нині – район ДП «Шепетівського ремонтного заводу») поблизу Парку піонерів.
------
Зі спогадів одного із в’язнів, Рафала Зєлінського, «це був великий парк з дерев’яною альтанкою посередині… Сама Шепетівка, наскільки я її пам’ятаю, була однією вулицею з багатоквартирними будинками. Один великий продуктовий магазин, в якому практично нічого не можна було купити. Навіть хліба не було. Табір знаходився в казармі, і коли ми там знаходились, можна сказати, що ще були теплі місця, залишені радянськими солдатами. Ліжок не було, лише під стінами була розкидана стара солома. Так жили радянські солдати… Одна кухня, яка раз на добу видавала по одному черпаку супу для 12 тисячі в’язнів».
У травні 2007 року пан Рафал напише про свою втечу з табору: «Урятуватись нам допомогли троє лікарів, які перемістили нас до будинку мирних жителів. Разом з ними ми рушили до кордону з окрайком хліба і однією рибною консервою на двох. Я не уявляв, що втеча з того табору була взагалі можлива без такої витівки, який організували нам лікарі-офіцери. До самого кордону було якихось 35 кілометрів цілковитої пустелі – виселена смуга землі з сільськими будинками, квітами у вікнах, але без живого духу, лише патрулі НКВС ... На самому кордоні був паркан з дощок висотою 3 метри з однією оглядовою брамою… Ми вийшли прямо на містечко Острог з видом на прекрасний замок і це вже була Польща. Люди цілували землю і плакали. Прізвища моїх колег-в’язнів – Збишек Ружицький (Збіґнєв – прим. авт.) і Юрек Хільдт (Єжи – прим. авт.). Небагато знаю про мешканців Шепетівки, оскільки постійно сидів за дротами».
-------
У фондах Архіву усної історії Музею Варшавського повстання містяться свідчення наступного в’язня шепетівського табору, якому також вдалося втекти. Це кавалер найвищої військової нагороди Польщі – ордену Virtuti Militari – Роберт Джевєцький. 17-річний поручник резерву польської армії у 1939 році увійшов до складу Добровільного батальйону оборони Львова. Після капітуляції міста його було арештовано НКВС та вивезено до Шепетівки. За спогадами пана Роберта, енкаведисти вивозили, в першу чергу, офіцерів та поліцейських. У Шепетівці випало йому спершу потрапити на вирубку лісів, пізніше – на будівництво дороги Новоград-Волинський – Львів, під час якого він утік та повернувся до Львова.
-------
Наступну історію оповідає про себе (на щастя) іще один свідок радянського полону – капрал Антон Гринюк. 28 вересня, у день капітуляції Варшави, його було затримано радянськими військами у Ковелі. Звідти його транспортують до Шепетівки, про що він пізніше напише: «Подорож [тривала] чотири дні, без їжі, лише дехто з моїх побратимів мав трохи запасів, тож ми цим і харчувались. У вагонах … знаходилось від 80 до 100 людей, подорож [була] важкою».
У Шепетівці А. Гринюк перебував до 4 жовтня 1939 року. Далі – вивезений до Радивилова (до 1940 року – Радзивилів), Бродів, Верби, Рудні-Почаївської, Тернополя, Чернелева-Руського (Тернопільська обл.). Звідти пішки, 50 кілометрів щодня, разом з іншими військовополоненими йшли в напрямку Росії. У полоні А. Гринюк перебував до 25 серпня 1941 року в Старобільському таборі (Луганська обл.).
Умови життя в радянському полоні А. Гринюк загалом зображує наступним чином: «Підйом о 4.00, сніданок – пів літра супу, майже самої води. Вихід на роботу о 6.00 ранку і [робота] до 18.00, 12 годин праці, незалежно чи неділя, чи свято. Платили дуже погано, якщо інколи і давали декілька рублів, то за них нічого не можна було купити. Порція хліба і обід залежали [від] вироблення норми – [отримували] 400 або 600 г хліба … який важко було їсти через знесилення. Взимку потрібно було йти на роботу в дірявих черевиках і без онуч, багато хто не мав ні сорочок, ні кальсонів, а тих, хто не вийшов на роботу відразу кидали до в’язниці».
Про ставлення енкаведистів до поляків А. Гринюк розповідає: «Затягували вночі на досліди і цілими днями у різноманітний спосіб … переконували, що я не поляк, а українець або білорус… Завжди нас ображали за національною ознакою та віросповіданням. У Різдво і Великдень особливо старались вигнати нас на роботу, а коли хтось ухилявся, то його знову [чекали] досліди та карцер».
-------
Наступним в’язнем шепетівського розподільчого табору був уродженець Любліна, плутоновий (ранг у Війську Польському між старшим сержантом і капралом), Маріян Олейнік. До більшовицького полону він потрапив 22 вересня у місті Володимир-Волинський, звідти – перевезений до Шепетівки. Протягом семиденного перебування у місцевому таборі, за спогадами пана Маріяна, військовополонених годували лише однією тарілкою супу на день.
--------
З вересня по жовтень 1939 року в Шепетівці у полоні перебував 26-річний підпоручник польської армії Ян Адамус. Завдяки допомозі місцевого жителя, який взамін на військовий мундир і плащ приніс йому цивільний одяг, пану Яну вдалось втекти. Під час проведення земляних робіт (копання ровів) він скористався втратою пильності наглядачів. Про перебування в таборі Я. Адамус згадує як про один із найгірших періодів у своєму житті, а втечу з нього трактує як чудотворне спасіння, за яке часто дякував Богу.
-------
Звісно, серед польських офіцерів і солдат, що опинилися у радянському таборі в Шепетівці, були й ті, які так і не повернулись додому. В’язні Козельського (Калузька обл., Росія), Осташківського (Тверська обл., Росія) і Старобільського таборів, як було вищезазначено, були розстріляні органами НКВС у Смоленській, Тверській і Харківській областях відповідно.
Таку трагічну долю спіткало, зокрема, батька Войцеха Яніцького (імені невідомо). Родом він був з Сандомєрщини (Свєнтокшиське воєводство, Польща). Напередодні Першої світової війни здобув вищу військову освіту в Петербурзі. До Другої світової війни у званні капітана був завідувачем кафедри фотографії і фотограмметрії Варшавської політехніки. У перші дні війни разом із сім’єю був евакуйований в сторону Львова. Прихід більшовиків разом із стоп’ятидесятиособовою групою він зустрів у селищі Гоща неподалік Рівного. Звідти 18 вересня 1939 року близько десяти офіцерів-поляків, в тому числі батька пана Яніцького, прославлених «ворогами Радянського Союзу», погнали 80 кілометрів пішки до Шепетівки. Згодом він був вивезений до іншого радянського табору – в Козельськ.
Наступним відомим нам в’язнем шепетівського табору, ім’я якого у 1969 році знайдене в списку прізвищ полонених в Старобільську під № 416, є капітан Вацлав Висоцький. У таборі в Шепетівці він зустрів свого двоюрідного брата – підхорунжого артилерії Влодзімєжа Страшинського. Останній намовляв його до втечі. Натомість Висоцький передав своїм рідним лише листа, незважаючи на те що втеча його кузина була успішною. Посмертно, як і решту розстріляних жертв злочинів, скоєних НКВС СРСР, його було удостоєно медаллю «За участь у оборонній війні 1939» та пам’ятною відзнакою «Хрест вересневої кампанії 1939». Усі родичі загиблих є членами польської громадської організації «Катинська сім’я».
-----
13 квітня вшановують День пам’яті жертв Катині (узагальнена назва даного воєнного злочину). Саме цього дня у 1943 році з’явилось перше німецьке повідомлення про трагедію в Катині.
Науковий співробітник музею Олена Мазурок
