І то правда, адже коли нам добре і душа співає від щастя, ми навіть не згадуємо про такі слова, як самоповага або самооцінка. В такий час люди зовсім не думають, що щастя може випурхнути з рук і перетворитись з маленької синички в недосяжного журавля.
Тому чи найголовніше правило: щоб не втратити самоповагу, чини так, за що потім не було соромно.
У мене часто виникає питання: «Чому такий комплекс меншовартості в українців?»
Ми поважаємо представників будь – яких інших народів світу, а себе б’ємо в груди і кричимо: « Ми ніщо, ми ніхто, бо ми українці!»
Виникає питання: «Добродії, та хто ж нас поважатиме, коли ми самі себе так зневажаємо, так не цінуємо, так не шануємо, так не віримо одне одному?».
Маленькі за чисельністю прибалтійські народи змушують себе поважати. А ми, майже 46-мільйонний народ? З мови нашої глузують, дівчатами нашими торгують, по світах наші люди за копійки працюють…
Хабарництво, зловживання правом, корупція, злочинність – все це заразило наше суспільство, бо ми не поважаємо себе. Одиниці борються за свої права, інші ж безнадійно махають руками: «Такий ми народ, такі ми є, так було й буде – нічого не зміниш».
Поки не витравимо раба в собі, у своїй свідомості, не піднімемося з колін, не поглянемо на себе іншими очима, так буде. Поки не зрозуміємо, що сила наша в єднанні, у високій правовій культурі, у вмінні відстоювати свої інтереси, права власного народу, а не продавати їх оптом і вроздріб, як роблять це деякі чиновники та дрібні душею люди, так буде з нами.
Чимало ганебного в нашій історії, історії розвитку України. Але треба не тільки це знати, але й пам’ятати і бути гордими з того, що ми нащадки Ярослава Мудрого, Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола…Та хіба мало відомих добрих імен серед українців давньої і новітньої історії, які словом і ділом дбали про волю українського народу, про наше краще життя? І чи маємо ми моральне право говорити, що нам гріш ціна, що мине варті поваги? Так, нам ретельно і тривалий час вбивали цю думку. Але ж інші народи зуміли своєчасно зрозуміти одну, на перший погляд, просту істину: хочеш, щоб тебе поважали, поважай себе сам і не дозволяй глумитись ні над своєю мовою, ні над своєю вірою, ні над своїм минулим, ні над своїм теперішнім, і з впевненістю дивись у майбутнє, не будь байдужим, будуй свою долю власними руками.
Наше ментальне «моя хата з краю»- найганебніше явище в історії українського народу, яке треба кожному у собі подолати, вигнати з душі своєї і навіки забути.
Якщо заздрити, то тільки по-доброму, якщо співчувати, то щиро, якщо дружити, то на рівних, ні перед ким не плазувати. Поважати інших, але й себе не забувати, дбати про сьогодення і про день прийдешній для себе та своїх нащадків.
Шануймося, бо ми цього варті!
