Дорогоцінні весілля Окуневичів

Зараз ви можете замовити весільну фотосесію тут, купити розкішні вбрання, орендувати пиишний зал...Раніше цього всього не було.

Хоча тоді були ще такими молодими, але обоє уже встигли зазнати поневірянь й сьорбнути горя. 98-річний Людвіг Іванович не забув, як у 30-ті роки організувалася комуна, і дітей змушували задарма працювати. 

Він, десятирічний школяр, ходив у поле й прополював зернові. А невдовзі на село сунув голод, бачив, як перехожі, знесилені, падали на вулицях Хутора. “Коли прийшов до однокласника Колі, то його не впізнав. Він лежав на печі, весь спух, не було у нього сил сказати хоч слово і, глянувши на мене, закрив очі, – розповідав Людвіг Іванович. – Нас у сім’ї було п’ятеро дітей, і всі вижили, бо корова нас рятувала, зранку і ввечері по відру молока мама надоювала. Навіть єврей хотів купити у нас годувальницю, пропонував великі гроші, але батько відмовився”.
Та все ж біда не обминула велику родину Окуневичів – у 36-му році вислали у Казахстан. Спочатку переселенці жили у палатках, а маленькі діти не витримували цих нестерпних умов – від голоду і хвороб вмирали.

– Мене відвезли на завод, на Урал, було не так вже й кепсько, хоч тяжко працювали, але від того, що назавжди залишуся у чужому краю, ставало нестерпно, – продовжував довгожитель. – І аж у 1945 році мені дали двотижневу повістку. Вирішив поїхати до свого дідуся, який єдиний із родини залишився в Україні. До Хутора добирався довго, допоміг йому лише картоплю викопати, й час уже повертатися у Нижній Тагіл, але я не поспішав. Закортіло ще Шепетівкою прогулятися, і вскочив у халепу. Якраз документи в перехожих перевіряли. В мене паспорта не було, а лише папірець, де вказано, коли маю прибути на завод. “Судіть в Україні, я однаково не встигну добратися до Уралу”, – сказав їм. Як не дивно, але мене відпустили міліціянти…

Вирішив Людвіг попроситися на роботу у Славутське лісництво, де документів не вимагали, бо ж чоловіків мало було, на фронтах вибили. Там із Ніною звела його доля. Вона працювала кухарем й смачно готувала.

Не відразу впізнали одне одного, бо бачилися ще у дитинстві, зростали на одній вулиці. Її родину Сайпелів теж вислали, але на Донбас. І у 1944-му році вона з матір’ю та сестрами самовільно повернулася на Хмельниччину. 

В Житомирі їх усіх затримали. “Тоді маму ув’язнили, а нас випустили. Ми пішки йшли додому, ночували просто неба. Набідувалися на тому довгому шляху, але все ж добралися до рідного села”.

– Коли побачила Людвіга, то згадала його, бо він нам, дітлахам, не дозволяв рвати щавель, який густо ріс у долині, казав, що то його земля. І це вся “образа” за все життя, – усміхаючись, сказала 93-річна жінка, бо всім бажала такого чоловіка – тихого й спокійного.

Хоча й сини не забувають батьків, та все ж вона радіє, що Бог послав у поміч єдину доньку Галину, яка кілька разів на тиждень приїжджає до них із райцентру. Просить, щоб старенькі береглися, відпочивали, але всидіти без діла вони не годні – завжди знаходять собі заняття.

Чим більше прожитих років, тим дорогоцінніша й витриваліша назва шлюбного ювілею. А подружжя уже відзначило срібне, золоте, діамантове, платинове й благодатне весілля. І звісно ж, хочеться Ніні та Людвігу Окуневичам ще зібрати всю родину разом з онуками.

Хто знає, як воно буде, та все ж доля до подружжя прихильна.

Подільські вісті