Історію українського захисника розповіла Суспільному його сестра Анна.
Юрій Шуляр народився 29 листопада 1992 року у селі Велика Березна.
"Так як він народився у багатодітній сім'ї, хоббі у нього було небагато. Він був змушений більше працювати, щоб підтримувати маму, 4 братів і сестру. Але любив у вільний час риболовити та відпочивати з донькою".
До повномасштабного вторгнення чоловік працював у колгоспі в Старій Чорторії на Житомирщині.
12 березня 2025 року Юрій потрапив під загальну мобілізацію. Він був солдатом спочатку на Сумському напрямку, потім — на Донецькому. Під час війни йому дали позивний "Камаз" через те, що любив та ремонтував великі машини.
"Коли Юра проходив навчання, спілкувалися ми зовсім мало. На навчаннях в них були суворі правила — без зв'язку та телефонів. Як їх забрали на Сумський напрямок, він також телефонував не часто, бо зв'язку майже не було".
За словами сестри Анни, коли військовий потрапив на Донецький напрямок, він зателефонував перед виконанням завдання по відеозв'язку.
"Тоді він вперше побачив свого племінника, якого так чекав і любив. Юра був дуже виснажений і наче відчував, що це його остання розмова. Очі були наповнені сльозами і смутку. Він ніколи не говорив, що йому страшно чи йому це не потрібно. Коли його мобілізували, він усім говорив: "Потрібно ставати чоловіком, потрібно захищати свою сім'ю".
21 травня Юрій Шуляр пішов на бойове завдання у Краматорському районі на Донеччині, а наступного дня прийшла звістка, що втрачено зв'язок і боєць вважався безвісти зниклим.
"З першої хвилини, як я лише дізналася про це, дала собі 30 хвилин поплакати. Далі я взяла себе в руки і почала шукати. Я телефонувала в усі госпіталі, шукала в полоні, але найстрашніше було — телефонувати в морги. Тому що відводила себе від думки, що він міг загинути, адже обіцяв берегти себе. Тиждень я жила у пеклі".
27 травня телефонним дзвінком родину сповістили про загибель Юрія Шуляра. Поховали військового 2 червня на місцевому кладовищі рідного села.
"Коли ми востаннє розмовляли, в нього не було останніх слів, адже він хотів жити й надалі в вільній і незалежній Україні. Спостерігати, як росте його донька, іде до школи, вести її під вінець. Але війна не дивиться на наші плани, вона забирає найкращих".
