«Коли захворів, дружина залишила мене під дверима Будинку милосердя»
Надворі прохолодно, та біля Будинку милосердя прогулюється чоловік в одній кофтині. Сестра Адріана, котра якраз простує до будинку, щось каже йому на вухо, бере попід руки й веде всередину. Це — один із старожилів Будинку милосердя — Сашко, так усі його називають. Хоч чоловікові вже п’ядтесят, його розвиток зупинився на позначці сім-вісім років. Оскільки рідних у нього немає, тому й живе у спільному для немічних і хворих домі. Раніше декілька років чоловік провів у спеціалізованому інтернаті, але там над ним насміхалися. Тут його усі люблять, він відповідає тим же. Як будь-яка дитина, Сашко тішиться, коли йому дають якісь завдання, а виконавши, чекає на похвалу. Часто стає у пригоді для свого сусіда Антона, який через хворобу не встає з ліжка. Антон живе у Будинку милосердя вже більше десяти років. Але все одно, згадуючи той день, коли сюди потрапив, і події, які сталися напередодні, чоловік нишком втирає непрохану сльозу. «Я змалку займався спортом, відслужив в армії, одружився, у нас народилося двоє діточок — донька і син, - згадує чоловік. - А потім як грім серед ясного неба: розсіяний склероз. І де він взявся? Дружина одразу втратила до мене інтерес, кому інвалід потрібен? Але деякий час ми ще жили разом. Аж доки... - у чоловіка й зараз, через тринадцять років, тремтить голос. - Доки дружина не привела собі іншого. Я був в одній кімнаті, вони розважалися в іншій. Стерпіти такого приниження не зміг. Але куди було йти каліці? Дружина вирішила проблему оригінально: посадила мене у машину, привезла до Будинку милосердя, висадила разом з інвалідним візком біля дверей і поїхала собі. Я їй все те пробачив, але забути не можу».Священик став батьком. Духовним
Кімната Наталі Гопцій зовсім не схожа на інтернатівську: ліжко вкрите пухнастою яскравою ковдрою, на стінах — картини, на одному столі блимає екраном ноутбук, на іншому тихенько працює мультиварка. Наталя, як будь-яка жінка, любить готувати, і з радістю випробовує рецепти, які знаходить в інтернеті. Спілкуючись із усміхненою і сповненою життєвих планів співрозмовнице, навіть не замислюєшся, скільки цій тендітній дівчині довелося пережити, які випробовування долі витримати. В одинадцять років завжди жвава дівчинка, без якої не обходилася жодна рухлива гра, відчула біль у коліні. Бігати й стрибати перестала, проте болі не вщухали, а навпаки — почало боліти інше коліно, потім — стегно. Батьки кинулися до лікарів. Діагноз - «ревматоїдний артрит» - лякав невідомістю та страшним майбутнім. Хвороба розвивалася так швидко, що дівчина ледве встигла закінчити сьомий клас. Програму восьмого та дев'ятого опановувала вдома. Через хворобу Наталя майже перестала дружити з однолітками, гадала, що вона, каліка, нікому не потрібна, а дружби «з жалю» не бажала. І життя дівчини перетворилося у суцільну чорну смугу, увесь вільний час (його ж у дівчинки було достатньо) вона спостерігала у вікно за однолітками, які весело бігали, стрибали. «Я так вже ніколи не зможу...», - думала, втираючи сльози. Але то ще були не усі випробовування. Невдовзі смерть забрала найріднішу людину — маму. Наталю прихистила тітка, але у неї були свої діти, проблеми, хвороби... На сімейній раді вирішили, що Наталі буде краще у інтернаті. Тоді дізналися про Будинок милосердя. Тут дівчина знайшла не тільки нових друзів, а й другого батька — духовного — отця Віктора Ткача. І хоч сьогодні отець Віктор вже не у Городку, Наталя досі спілкується з ним, довіряє йому усі свої таємниці й радиться з різних питань. Саме отець Віктор відіграв головну роль у житті дівчини, він допоміг їй стати на ноги. Адже тоді Наталя вже не те що ходити, вона навіть сидіти не могла, проводила дні у напівлежачому стані. Однак, це не завадило їй стати студенткою інституту богословських наук. Священик посприяв, аби незвичайну студентку підвозили до навчального закладу на автівці. Далі ж однокурсники та друзі штовхали візочок інститутськими коридорами, а з поверху на поверх зносили на руках. Але отець Віктор все не полишав надії поставити Наталю на ноги. І таки віднайшов спонсорів, які оплатили недешеві штучні протези. А ортопед Хмельницької міської лікарні Олексій Стефанчук взявся оперувати дівчину, на яку махнув рукою не один хірург. За п’ять років дівчина перенесла п’ять важких операцій. І нині у кімнаті вже немає інвалідного візка, Наталя ходить сама, злегка накульгуючи на одну ногу. Коридорами приміщення пересувається без милиці, надвір ще бере її для підстраховки. І мріє про той день, коли закине милицю далеко-далеко і, можливо, поїде додому, у Шепетівку, де у дівчини є власна квартира. «Бог мені посилає добрих людей, - не втомлюється повторювати Наталя. - Це завдяки їм я отримала друге народження, завдяки їм я живу».
Сусідка Наталі по кімнаті бабуся Цицилія теж довгожителька, живе у закладі чотирнадцять років. Сама місцева, жила разом з дочкою, але та часто зазирала у чарку, ця любов до оковитої і згубила жінку. Два сини мають дружин, а ті не дуже бажають обходити свекруху. Доки пані Цицилія могла дати сама собі раду, то потихеньку поралася по господарству. Коли ж сили відмовили, не захотіла нікому бути тягарем, попросилася до Будинку милосердя. Вже тут перенесла інсульт, чотири операції на очах. «Кому я така потрібна? - зітхає жінка. - Вже тут доживатиму віку».
Доки ходимо коридорами закладу, навідуючись у різні кімнати, кілька разів зустрічаємо жінку в інвалідному візку. Вона пильно стежить за журналістом, але спілкуватися не береться. Наважується підійти лише у капличці, де зібралися на молитву кілька бабусь. «Ви ж з Хмельницького? - уточнює. - Скажіть там, в обласній раді і обласній адміністрації, щоб нам теж допомогли. Так, ми все маємо, але незабаром свята, хотілося б чогось смачного скуштувати, масла наприклад, може, цукерок?» - жінка, як дитина, просить, зазираючи в очі, і ніяковіє від власної сміливості.
