“Дуже багатьох поранених радянських військовополонених захоплювали. Зразу відправити їх у табори для утримання не було можливості. Тому створювалися такі лазарети. І от у Славуті створили такий грослазарет, який був частиною табору 301”, – розповідає кандидат історичних наук Владислав Берковський. Історик родом зі Славути. Він досліджував історію шталага під час створення монографії.
Нацисти облаштували шталаг на території колишнього військового містечка, де раніше базувалися радянські прикордонні війська. Він складався з двох частин: власне, самого табору та частини для лікування. Від лазарету зараз майже нічого не залишилося. Більшість споруд розібрали на будівельні матеріали. Поряд з тим збереглися декілька корпусів основної частини. Наприклад, у приміщеннях з колонами була військова адміністрація, кухня, будинок охорони та складські приміщення. А ось це — казарми, де жили полонені. Їх під час нацистської окупації обнесли колючим дротом.
“Ось цей вигляд такий страшний, він фактично 100% відповідає тому, як воно було в 1941–44 роках. За спогадами військовополонених, вони жили в триповерхових бараках з вибитими вікнами. Вони виламували їх для того, щоб палити грубки. Якось опалювати себе”, – пояснює Владислав Берковський.
Зі шталага у Славуті військовополонених переміщали в інші табори — у Ковель, Новоград-Волинський (сучасний Звягель), Житомир чи Кам’янець-Подільський. А звідти — до польського Холма або до інших міст, де розташовувалися вже концентраційні табори. Таборів такого типу на території України не існувало.
“Ті, хто колись були на територіях реальних концтаборів — Заксенгаузен, Майданек, Маутгаузен — могли побачити поля для загиблих. Наприклад, Майданек — 120 тисяч загиблих. Але там стояли печі — крематорії, у яких спалювали. І територія поховань була в три-чотири рази більша, ніж славутська. У Славуті ніколи не спалювали. Тут їх захоронювали”, – зазначає історик.
Упродовж 1941–1944 років через славутський шталаг пройшли 150 тисяч радянських військовополонених. 30–35 тисяч з них загинули тут від ран, інфекцій або ж були просто знищені. Такі дані вдалося визначити завдяки педантичності самих нацистів, які вели облік прибулих та вибулих. Померлих військовополонених ховали на кладовищі за першим блоком у ямах по 300–400 тіл у кожній. Попри те, що радянським функціонерам було добре відомо про шталаг, після Другої світової війни на місці захоронень розмістили 22-гу червонопрапорну мотострілецьку дивізію.
Поруч із цим місцем протягом 1997-2007 років створили Поле пам’яті. Хоча перша ідея про створення такого об’єкта виникла значно раніше — коли у 60-х роках тут видобували пісок для розбудови самої Славути.
“Була перша скарга до обкому партії. Вона збереглася, на неї можна подивитися в Хмельницькому обласному архіві. У 80-их роках в обком партії прийшла друга скарга про те, що намагається славутська міська влада забудувати ці території. А це території військових поховань, і вони бояться, що дістануть ці кістяки”, – розповідає Владислав Берковський.
І хоча поле пам’яті створювали вже за часів незалежної України, керувалися при цьому, на жаль, радянськими даними. А саме — міфом про концентраційні табори на території тодішнього СРСР.
“Звідки з’являється ідея про концтабори? Вона з’являється у 1944 році. Тоді, коли починає свою діяльність надзвичайна комісія з обліку втрат Радянського Союзу. Саме ця комісія приймає рішення, що нам перед союзниками треба створити чорну картинку. Тому всі табори для утримання ми називаємо “концтабори””, – роз’яснює дослідник.
Викривили не лише назву, а й кількість загиблих на території шталагу військовополонених. Досі тут зазначаються неправдиві цифри — 150 тисяч осіб, які ідентичні не числу загиблих, а загальній кількості бранців, що пройшли через табір.
“Коли в січні 1944 звільнили Славуту, місцеві обстежили табір. Вони створили комісію, де вказали: знайдено 640 могил, загиблих стільки-то, поранених стільки-то і так далі. Коли вже прийшла районна комісія, вона взяла базові первинні матеріали і збільшила чисельність загиблих. Потім з’являється обласна комісія, яка ще збільшує”, – зазначає історик.
Поле пам’яті розташоване не на території місць захоронень. Тим часом статус сусідньої території зі справжніми похованнями військовополонених наразі залишається не визначеним. А поруч продовжує відбуватись активна забудова міста.
“Якщо віддавати під забудову ось цю територію, чи не виявиться так, що ми будемо будувати будинки на кістках військовополонених? Я б рекомендував зробити спочатку шурфування: визначити й окреслити місце, де знаходилися поховання радянських військовополонених. Його обнести й залишити в спокої”, – висловлює свою позицію Владислав Берковський.
Невідома і доля збережених приміщень шталагу. В одній із казарм зараз діє Славутський професійний ліцей. Решта будівель стоять пусткою. На думку Владислава Берковського, принаймні одну споруду можна було б перетворити на музей та відтворити це місце у тому вигляді, у якому ці приміщення були.
“Вони ідеально відповідають тому стану, у якому знаходилися ті казарми з 41 по 44-ий рік. Вибиті вікна, виламані. Єдине, що всередині немає нар, на яких спали військовополонені. Хоча б одну будівлю, нехай оцю з колонами, де розташовувалася в свій час жандармерія, можна було б перетворити на музей і створити музей шталагів, таборів утримання на території України. Для наших нащадків ми практично нічого не залишаємо. Такого, на чому ми б могли сказати: діти, вчіться, дивіться, не робіть так, так не треба. Ми просто методично знищуємо нашу пам’ять”, – зазначає Владислав Берковський.
Джерело: ЖАР.INFO
