Початок війни для шепетівських зенітників не був несподіваним. Ще за місяць до того дивізіон розпочав навчання неподалік білоруського кордону на Київщині. А коли 23 лютого Круглов отримав інформацію про можливий напад росіян, не чекаючи початку бойових дій, перевів батарею у готовність номер один.
Ворог не йшов на парад, він був готовий до масових боїв
Уже буквально за пару годин стало зрозуміло, наскільки своєчасним було таке рішення. Адже російські літаки, які до того постійно курсували в повітрі вздовж українського кордону, почали його перетинати. У ці години вже пройшли масовані атаки по українських аеродромах, рушили вперед російські диверсійно-розвідувальні групи, посунули по нашій землі колони ворожої техніки...
Бійцям дивізіону стало очевидно, що, можливо, їм доведеться вести бій не тільки в повітрі (що було їх головною задачею), але й на землі — ворог сунув з усіх боків. Та командир розумів: витримати такий бій практично неможливо, бо сотні ворожих танків та іншої техніки вже було помітно неозброєним оком. Ризикувати своїми людьми і пусковою установкою, залишаючись на місці, було нерозумно. Тому командир прийняв рішення відходити на безпечніші позиції.
Те, що ворог йшов добре підготовленим і за чітко визначеним планом, було ясно буквально з перших годин. Уже тоді вдалось перехопити в ефірі ворожі розмови про те, що «шепетівських мажорів», тобто наших ракетників потрібно знищити. Отож росіяни готувалися зовсім не до параду, а до масованого і швидкого знищення наших підрозділів.
Спроба розгорнути дивізіон біля Бородянки виявилась неефективною, бо росіяни вже знали про це і були готові до знищення «Бука». Тож довелось знову відходити. Цього разу до Макарова. Там зенітники випустили першу ракету по російському гвинтокрилу. Пуск був вдалий. Але залишатись у цьому районі теж не було як. Ворог уже захопив Макарів і контролював житомирську трасу до Києва.
Щоб не потрапити в оточення, рішення командира мали бути не те що швидкими, а миттєвими. До того ж усі розуміли: до столиці рукою подати, треба зробити все, аби рашисти туди не зайшли.
Зенітники стали на оборону столиці
Так «Бук» зупинився на околиці Києва. А ворожі літаки вже несли на нашу столицю бомби і ракети. Тож «Бук» став тим першим куполом, що спробував закрити місто від авіаударів.
У тому бою підполковник Круглов власноруч зробив три пуски ракет, збивши літак і два гвинтокрили. Ті пуски були вкрай важливі. Вони мали переконати не тільки ворога, а й наших вояків у тому, що рашистів можна і потрібно зупиняти.
Хоча робити це було важко. Зупинятись на місці ЗРК не міг, бо одразу перетворився б на мішень для ворожих ракет. Тож командир швидко змінював локації, і підрозділ весь час опинявся в інших, але не менш гарячих точках.
Так, біля Гостомеля і Ворзеля ракетники чекали на російські літаки з десантом. Завдяки мужньому спротиву наших сухопутних підрозділів висадити його ворог так і не зміг. А тільки-но загроза десанту минула, вони повернулись до Білогородки. Там знищили повітряну ціль, але цим розсекретили себе, тому знову потрібно було швидко змінювати дислокацію.
І так було весь час: займали нову позицію, збивали російські літаки та гвинтокрили і переміщались на інші майданчики. Щоправда далеко від столиці не відходили. І в тому, що ворожим літкам не вдалось скинути на Київ усі ті бомби та ракети, які планували, є чимала заслуга дивізіону Круглова. Тоді його бійці випустили по ворогу десятки ракет, і майже дев’яносто відсотків із них влучило в ціль.
Перші збиті літаки та гвинтокрили викликали ледь не ейфорію. Про збиті цілі записували у бойовий журнал, вели облік, намагались сфотографувати уламки. Відзначили перший десяток уражених цілей. За ним був другий, третій, четвертий...
У ті дні не думалось про те, що цей облік вівся не тільки на бойовому посту. Вище військове керівництво оцінило роботу зенітників, і Президент нагородив полковника Андрія Круглова Зіркою Героя України. Хоча сам командир вважає, що це їх спільна нагорода, бо поодинці ракетники не воюють.
Знищити ворога і зберегти своїх
Командир став справжнім стрижнем для свого дивізіону. Він знав, як нищити ворога, а водночас — як берегти своїх людей та техніку. Неймовірним зусиллям волі потрібно було концентруватись саме на цих завданнях. Хоча в голові постійно пульсувала й інша думка: як там дружина і діти? Адже в ті найгарячіші дні, коли ракетники тримали «захисний купол» над Київщиною, сім’я Андрія залишалась в оточеному Маріуполі.
Дружина й досі не розуміє до кінця, як їй із дітьми вдалось спочатку вціліти в будинку, який почали бомбити рашисти. Потім — у підвалі, де ховались. Як вибрались із міста. Як на попутках, а часом пішки з дітьми добралися до Бердянська. Здавалось, ще зовсім трошки, і вони вже будуть на українській території — потрібно було тільки пройти російський блокпост.
Але саме в той день наші війська знищили ворожий корабель у Бердянську. У відповідь на це рашисти зупинили пропуск біженців, гуманітарних та евакуаційних колон. До свободи залишалось півтора—два кілометри, та для багатьох вони виявились нездоланними. І тоді жінка просто почала бігти. Через ворожий блокпост. До своїх.
Так вони врятувались.
Кожна мить — на вагу життя
Скільки разів доля рятувала самого Андрія і його підлеглих від загибелі, і не злічити. Це на перший погляд здається, що ракетники ведуть свої бої десь там далеко на відстані у десятки, а то й сотні кілометрів від фронту.
Насправді техніка дозволяє дуже пильно стежити за ворогом, за кожним його маневром.
Але водночас і той весь час тримає під прицілом зенітників. Адже за штурвалами ворожих літаків, біля пускових кнопок ракетних і артилерійських систем перебуває навчений і сповнений люті ворог. Він не знає жалю. Йому не знайомі поняття військової честі. Він просто йде по чужій землі, випалюючи і знищуючи все на своєму шляху. Зупиняти такого непросто.
Чи стало це несподіванкою для ракетників? Навряд чи. Ще з самого початку війни на Донбасі вони розуміли, що доведеться мати справу з навченим і сильним противником. А головне — з таким, що має велику чисельну перевагу як в людському ресурсі, так і в техніці. Тому й розуміли, що кожен пуск нашої ракети має бути пуском на знищення ворожої
цілі.
У тому бою, в який вступають ракетники, не може бути помилок і прорахунків. Там лік іде на секунди. Під час протиповітряної дуелі кожна може коштувати життя.
Хоча ворожі літаки можуть бути за кілька десятків кілометрів, бій починається на відстані. Якщо ворог визначив місце розташування нашого зенітно-ракетного комплексу, то у хлопців є буквально кілька хвилин, щоб змінити свої позиції. Та водночас і нашим операторам треба діяти миттєво, щоб засікти ціль і влучити в неї.
Це на початку війни рашисти діяли зухвало і були переконані, що українським військовим їх не здолати. Тепер ситуація зовсім інша. Ворог намагається не потрапляти у зону дії «Буків», добре знає, що для нього це практично смертельна зона.
А наші хлопці з кожним днем стають дедалі вправнішими і впевненішими у собі. І за те, що ми вистояли в перші найважчі дні, вижили після стількох масових ракетних атак, вдячні тим, хто закривав і закриває небо над нами.
Газета "Голос Ураїни"
