Репресії в Україні є однією з найстрашніших сторінок в історії нашого народу. У 1937 році вони досягли небачених масштабів. Тому 1937 рік у міжнародній історіографії відомий як рік Великого Терору. Цей термін вперше впровадив у публічний обіг відомий англійський історик Роберт Конквест. На той час у колишньому СРСР існувала створена В.І. Леніним та удосконалена Й.В. Сталіним чітка система виявлення й знищення так званих «ворогів народу». Так, саме Ленін створював оту машину знищення, яка діяла на протязі всього періоду існування СРСР.
Не злічити, скільки брудних провокацій на рахунку сталінських репресивно-каральних органів. Вони прославилися умінням вигадувати різного роду фальсифіковані підпільні антирадянські організації, які начебто загрожували існуванню «держави робітників і селян», прагнули перешкодити будівництву соціалізму в СРСР, повернути дожовтневі капіталістичні порядки. Під цим приводом і здійснювався в країні масовий терор. Винищувалися сотні і сотні тисяч людей, зарахованих до потенційних ворогів існуючого ладу.
Однією з перших на Хмельниччині стала фабрикація так званої справи «Кияни», її члени начебто ставили за мету «організацію масового селянського повстання» на території України та Кубані, в тому числі на Шепетівщині. Сотні безневинних селян було звинувачено у приналежності до цієї міфічної організації.
Значний резонанс на Поділлі мали політичні репресії у справі «Спілки визволення України»(СВУ). Активних членів організації СВУ було «розкрито» і на Шепетівщині.
В 1933 - 1934 рр. органами ДПУ було «викрито» подільське відгалуження «Всеукраїнської підпільної повстанської контрреволюційної організації», члени якої звинувачувалися у розкладі колгоспів, зриві хлібозаготівель, прагнули повалити радянську владу.
Найбільш поширеними методами репресій на Шепетівщині стали масові депортації населення в 30-х роках ХХ століття. До тих кого мали виселити відносились колишні петлюрівці, дворяни, куркулі, релігійні активісти, контрабандисти, сім’ї, родичі яких втекли за кордон та були засуджені за контрреволюційну і шпигунську діяльність та інші несвідомі елементи. Вперше виселення населення було застосовано на початку 30-х років. 21 квітня 1930 року ЦК КП(б)У затвердив спеціальну таємну інструкцію «Про чистку прикордонних округ» розіслану секретарям окружкомів партій на Хмельниччині. Згідно цих вказівок з Поділля було депортовано за межі України осіб, які мали т.з. антирадянське минуле, або близькі чи родинні зв’язки в Польщі, Румунії.
Пізніше в 1934-1938 рр. цю справу було продовжено. Так, наприкінці 1935 року, Плужнянський, Славутський, Шепетівський, Берездівський райони намітили для переселення 1677 сімей: 1367 родин колгоспників та 310 одноосібників. Найбільше, 518 сімей, нібито мали терористичні та шпигунські зв’язки, 420 – родичів за кордоном, 270 – належали до контрабандистів та 123 – належали до релігійних активістів.
Особливо посилилася депортація польського населення до Казахстану. Перший етап депортації польських сімей розпочався 20 травня і продовжувався до 10 червня 1936 року. В результаті з Шепетівського району було виселено 384 сім’ї.
Ще більше було переселено на другому етапі. Протягом 1935-1936 рр. з Поділля було виселено 11634 польські та німецькі родини, а це щонайменше 46500 чоловік. У результаті виселення зникли окремі населені пункти.
Якщо репресії кінця 1920-х – першої половини 1930-х років були насамперед спрямовані проти українців, то терор 1937-1938 рр. охопив увесь Радянський Союз.
Як відомо, 2 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) схвалило рішення «Про антирадянські елементи», негайно надіслане до секретарів обкомів, крайкомів, ЦК республіканських компартій. Компартійним та чекістським керівникам пропонувалося узяти на облік всіх куркулів та карних злочинців, котрі повернулися із заслання, з метою розстріляти найбільш ворожих з них через «особливі трійки УНКВС», а менш активних — переписати й вислати до віддалених районів СРСР за вказівкою НКВС. До ЦК ВКП(б) у п’ятиденний термін мали бути надіслані відомості щодо персонально складу «трійок», а також кількість осіб, які мали бути розстріляними або засланими. Ці люди буцімто були «головними зачинщиками» антирадянських та диверсійних злочинів у колгоспах та радгоспах, на транспорті, в окремих галузях промисловості.
3 липня 1937 р. телеграму з викладом даного рішення отримали у Києві, а 4 липня політбюро ЦК КП(б)У вирішило:
1. Намітити обласні трійки у такому складі: 1) перший секретар обкому; 2) начальник обласного НКВС; 3) облпрокурор.
2. Доручити т. Леплевському дати негайно оперативну директиву по НКВС». Того ж дня НКВС УРСР отримало з Москви телеграму № 11924 за підписом наркома внутрішніх справ СРСР М. Єжова, що вимагала «взяти на облік усіх осілих у вашій області куркулів, кримінальних злочинців, що повернулися після відбуття покарання, втікачів з таборів та заслань. Всіх врахованих куркулів поділіть на дві категорії:
1) найбільш ворожі елементи, що підлягають арешту і розстрілу у порядку проведення справ через трійки;
2) менш активні, але все ж ворожі елементи, що підлягають висланню в райони за вказівками НКВС СРСР.
У другій декаді липня 1937 р. органи радянської держбезпеки розробили низку організаційних заходів щодо виконання згаданого вище рішення політбюро ЦК ВКП(б). В «Оперативному плані щодо вилучення куркулів та кримінальників 1-ої категорії» обласні УНКВС зобов’язали організувати на місцях перевірку якості та повноти матеріалів, зібраних на найбільш «озлоблених» з намічених до арешту. Органи УГБ повинні були провести підготовчу роботу, потім слідство стосовно куркулів, а міліції — кримінальників. Операція з їх вилучення одночасно проводилася по всій країні, термін слідства складав 7 діб. Визначався перелік необхідних для слідчої справи документів:
- дані для з’ясування місцезнаходження осіб, намічених до арешту, та щодо складу їх сімей;
- довідка та характеристика сільської ради і колгоспу (щодо соціально-майнового стану, соціальної небезпеки тощо);
- довідка судово-слідчих та адміністративних органів щодо судимості та реєстрації;
- протоколи допитів свідків, очних ставок;
- довідки, складені за агентурними матеріалами;
- санкція прокурора на арешт;
- висновки у справі.
До участі в операції залучався перевірений актив членів ВКП(б). Але головну роль повинні були відігравати міжрайонні оперативні групи чекістів, які створювалися у колишніх окружних центрах та великих населених пунктах. Очолювали групи відповідальні співробітники облуправлінь НКВС, начальники міськрайвідділв або окрвідділів.
Всіх арештованих мали помістити до в’язниць або під стражу у місцях розташування чекістських груп. Арешти відбувалися з санкції начальників груп на основі матеріалів справ та узгоджувалися з райпрокурором. Після арешту, перед відправкою до в’язниці начальник групи мав допитати арештованого та звірити отримані дані з матеріалами справи. Час, що залишився до початку операції, використовувався для уточнення та поглиблення компрометуючих матеріалів. Найбільш «озлоблені» куркулі та соціально-небезпечні карні злочинці підлягали негайному арешту. З метою запобігання спроб втечі за кордон окремих куркулів та карних елементів прикордонним загонам надіслали розпорядження перейти за 5 діб до початку операції на посилений режим охорони.
Як бачимо, організація операції була суворо централізованою. На території УРСР створювали 45 міжрайонних оперативних чекістських груп, в тому числі в Шепетівці.
29 липня 1937 р. Єжов підписав оперативний наказ НКВС СРСР № 00447 «Про операцію щодо репресування колишніх куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів». Наступного дня його затвердило політбюро ЦК ВКП(б). Відповідно до наказу операція розпочиналася 5 серпня й тривала чотири місяці. Репресовані поділялися на дві категорії: 1-а — ті, хто підлягав арешту й розстрілу; 2-а — утриманню у в’язницях і таборах на термін від 8 до 10 років. Висилці та утриманню у таборах могли підлягати родини репресованих.
Принагідно зауважимо, що 20 липня 1937 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення:
«Запропонувати т. Єжову віддати негайно наказ по органах НКВС про арешт всіх німців, які працюють на оборонних заводах та висилці частини арештованих за кордон. Копію надіслати до ЦК. Про хід арештів та кількість арештованих повідомляти зведення (щоденні) до ЦК».
Дане рішення започаткувало так звані «національні операції» НКВС. Лімітів репресованих у ході цих операцій не встановлювали. Самою масштабною виявилася справа «Польської організації військової».
На Хмельниччині за участь у нікому невідомій «Польській організації військовій» були розстріляні тисячі невинних людей, які, до речі не знали, що це за організація. Бо насправді, її не існувало. Серед заарештованих по справі ПОВ було й не мало уродженців Шепетівщини. Зокрема, шофер колгоспу села Курганівка В.І. Пільх за «завданням ПОВ возив на заготзерно вологе зерно», а при транспортуванні цукрових буряків губив по дорозі корені. Колгоспник колгоспу села Коськів В.Л. Калиновський «збирав відомості про кількість коней і підвід у господарстві». Саме за ці провини були засуджені «трійкою» УНКВС по Камянець-Подільській області до «найвищої міри покарання», тобто до розстрілу.
Вишукуючи «шпигунів» і «контрреволюціонерів», енкавеесівці здебільшого вдавалися до грубих підтасовок фактів, різного роду фальсифікацій. Часто конкретні особи, що проходили по «кримінальній справі» у ролі свідків, навіть не знали про це, тим більше, не підписували протоколи, хоч на них стоїть нібито їхні підписи. Показова щодо цього справа робітників відновлювального паровоза станції Шепетівка К.С. Вержбицького, А.С. Чайковського і С.З. Рожанського, яких звинуватили у «шкідництві» на залізниці, участі в пропольській контрреволюційній організації. Заарештовані тривалий час заперечували свою провину перед державою. Здалися залізничники тільки після застосування до них візичної сили та ще пред’явлених їм показань кількох свідків. Усіх трьох було розстріляно. При перегляді справи в 1958 році названі у протоколах як свідки Кудашов, Патлай і Поліщук заявили, що ніяких показань вони ніколи і нікому не давали.
З середини 1938 року стали масовими й арешти дружин «членів ПОВ». Це робилося відповідно до наказу НКВС №00486 від 15 серпня 1937 року. Під дію параграфів цього наказу підпадали не тільки дружини «ворогів народу», а й усі їх найближчі родичі – батьки, брати і сестри, навіть неповнолітні діти. Як згадує шепетівчанка Марія Мирецька, камери ізолятора Шепетівського відділення НКВС були переповненні заарештованими, серед яких багато було рідних і близьких людей, репресованих енкавеесівцями раніше. Саму ж Марію Антонівну засудили до трьох років ув’язнення у виправно-трудовому таборі за те, що «приховувала від органів влади участь свого чоловіка Адама Адамовича Мирецького в контрреволюційній організації ПОВ». Вона вважає, що їй ще пощастило, бо іншим жінкам, з якими перебувала у камері, винесли значно суворіші вироки.
На Хмельниччині за участь у нікому невідомій «Польській організації військовій» були розстріляні тисячі невинних людей, які, до речі не знали, що це за організація. Бо насправді, її не існувало.
У 1937-1938 рр. нищівного удару збоку сталінсько-більшовицьких катів зазнали вчителі. Так, завідуючий культосвітнім відділом Шепетівського окружкому КП(б)У Наймушин інформував, що ряд шкіл і апарат окрнаросвіти укомплектований соціально – ворожими працівниками. Зокрема, в 5 школах Шепетівського району працюють 8 вчителів, які ведуть контрреволюційну, антисемітську агітацію, займається шпигунською діяльністю. Була висловлена необхідність терміново зняти з роботи і віддати під суд інспектора окрнаросвіти Маркевича за зрив підготовки шкіл до нового навчального року.
Тотальної чистки зазнали всі учбові заклади області. Розстріляні або заслані в концтабори найбільш свідомі й освічені представники українського учительства. Переважно це були вчителі української мови і літератури, історії та географії.
Поширювалися репресії і проти діячів культури. Серед них, співробітники музеїв, бібліотек, клубів. Так, 1 вересня 1937 року було заарештовано директора Шепетівського краєзнавчого музею Кочубея Володимира Івановича за звинуваченням у контрреволюційній діяльності.
21 листопада 1937 року Кочубей В.І. засуджений до розстрілу Трійкою при УНКВС по Московській області за контрреволюційні наклепи на керівництво радянського уряду, захист розстріляних ворогів народу та за готовність «к совершению терористических актов». 8 грудня 1937 року страчений у Москві.
Знищували навіть своїх, які вірою і правдою служили режиму, але припускали в своїй діяльності «помилки». До речі на Шепетівщині були репресовані:
- Лобанов Володимир Петрович – перший секретар Шепетівського окружкому КП(б)У;
- Булкаков Федір Іванович – інструктор Шепетівського оружного парткому;
- Попиначенко Іполіт Кіндратович – секретар Шепетівського окружкому.
Гинули й співробітники органів НКВС. Так, за відмову від проведення репресій було сфабриковано справу на начальника Шепетівського оперативного пункту управління НКВС Зиновія Вайнера. Згодом він, його дружина і теща були розстріляні «за причетність до польської розвідки, а малолітнього сина Вайнера відправлено у дитбудинок, і слід його на сьогодні втрачений.
В Шепетівці зберігся будинок, в підвалинах якого катували та знищували людей. Зараз там знаходиться навчально-виробничий комбінат.
В Україні прямі людські втрати від репресій у 1927 – 1938 рр. становили щойнаменше 4,4 млн. чоловік. Скільки жертв репресій було на Шепетівщині можна тільки здогадуватися.
Як відомо, реабілітація жертв незаконних репресій розпочалася з 1953 року і особливо активізувалася після ХХ зїзду КПРС, який засудив культ особи Й.В. Сталіна та його наслідки. Тоді з тисяч людей були зняті брехливі звинувачення, багатьох партійних і радянських працівників, господарських і військових керівників, вчених, діячів культури, робітників і селян, комуністів і безпартійних було повністю реабілітовано. Проте в середині 60-х років ця робота була припинена і не доведена до кінця. В роки незалежності вона знову відновилися
Масові репресії не тільки призвели до фізичного винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації, а й понівечили долю багатьох людей, пов’язаних родинними узами з репресованими, - т.з. «членів сімей ворогів народу», сприяли моральному розтлінню тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни комуністичний терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам’яті людства під назвою Великого Терору.
Науковий співробітник Музею пропаганди Олександр Лукашук
