Автора російськомовного рукопису – 27-річного Миколу Островського – на ті часи ще мало хто знав. Проте згодом, після виходу книжкових версій роману (спершу російською, потім українською мовами), твір набуде великого розголосу, а відтак «запалиться» нова письменницька зірка.
Вкраплення рідної мови «підчистили»
Оскільки Микола Островський добре знав українську мову й на батьківщині нею спілкувався (в листах зве її «рідною», підкреслює, що нею розмовляла мама), природно, що до його першої російськомовної версії книги «Як гартувалася сталь» потрапило чимало українських слів. Так, працівника буфету на станції Шепетівка, з яким головний герой роману Павка Корчагін побився на другий день праці, письменник «обдарував» епітетом «балухатий». У «вуста» арештантові, який навесні 1919 р. пояснював представнику Української Народної Республіки, за що його «посадила» попередня влада, Островський «вклав» не менш колоритне слівце: «Коняга со двора пропала... Забахторили ее здесь постояльцы». На жаль, такі ось слова живої народної мови із настуних видань книги зникають. Їх замінюють російськими відповідниками. Відтак, у перевиданні книги 1979-го «балухатий» уже фігурує як «белобрысый». Взамін колоритного слівця арештанта вжито банальне «пропили». А замість «с бесконечными бусами разноцветных монист» (опис нашийних прикрас, у яких шепетівчанки «революційного часу» прийшли до міського театру на виставу «Назар Стодоля») в книжковій версії з’явилося спрощення «с разноцветными бусами и лентами».
Згадки про лютневу революцію 1917-го «переробили»
«С той поры, когда избитого Корчагина вышвырнули с работы в буфете, с морозного января 1917 года, много воды утекло. Забурлил, зашевелился в демонстрациях маленький городок, когда с запорошенными вьюгой поездами вихрем ворвалась ошеломляющая весть: «Царя скинули», – так «стартує» друга глава роману «Як гартувалася сталь» у № 4 журналу «Молодая гвардия» за 1932 рік. Але в перевиданні книги 1979-го московським видавництвом «Молодая гвардия» ця саме глава про реакцію шепетівчан на лютневу революцію в Російській імперії вже «зазвучала» інакше. Зникли відомості про те, як Павку «викидали» з буфету. А речення, в якому про це писалося, набуло іншої форми: «В маленький городок вихрем ворвалась ошеломляющая весть: «Царя скинули!». А куди ділася теза про «демонстрації»? Вона «опинилася» в шостій главі: «Павел видел его [столяра цукрозаводу Долинника] в 1917 году, в феврале, когда докатилась революция и до городка. На шумных демонстрациях он слышал только одного большевика... Он говорил солдатам речь, влезши на забор у дороги».
«Катавасія» з назвами та іменами
Головні дії в журнальній версії роману Миколи Островського відбуваються в «городке Аквотипеш». Так письменник «зашифрував» Шепетівку – пише назву міста ззаду наперед. У книжці ж 1979 року випуску таких спотворень уже немає, наше місто фігурує під справжньою назвою «Шепетовка». А ще змінені імена та прізвища багатьох героїв твору. Так, машиніст «Политовский» зробився «Полентовским». Комісар освіти з шепетівського ревкому Долинника (1919 р.) спершу постає як «Чернолица», а потім переназваний на «Чернопысского». З інших прикладів: Миша Левчуко – Миша Левчуков, гімназист Окушев – Окунев.
Історію про перше кохання Павки розширили
Хоча за два місяці до смерті Микола Островський у інтерв’ю англійському журналістові назвав свій роман «правдою без будь-яких відхилень», проте чимало імен у тексті все-таки змінив з реальних на вигадані. Приміром, у справжньому житті Тоню Туманову – дочку лісника, в яку він «закохав» свого Павку Корчагіна, називали Любою Борисович. І тато її трудився не в галузі лісового господарства, а працював черговим по станції. Місця тексту, в яких фігурують Тоня і її друг, письменник виписав вигадливо, проте доволі лаконічно. Відтак, до книги-перевидання увійшла низка великих доповнень журнального варіанту, як-от зізнання Павки в коханні, різноманітні пікантні моменти зустрічей із Тонею по тому, запевнення, що її ніколи не битиме. Але от чомусь речення про перший поцілунок із цією дівчиною («шел Павка домой под вечер, едва сознавая окружающее, и на губах горел первый полученный поцелуй»), яке було в журналі, до книги «зразка» 1979-го не потрапило.
Більшовиків «поліпшили»
Таке враження, що за десятки років, які минули від часу «презентації» книги на шпальтах часопису «Молода гвардія», змальовані в ній образи більшовиків «посоліднішали», їм додали більшої, ніж було насправді, політичної та моральної ваги. Це добре видно хоча б із «еволюції» наступної цитати. В журналі було: «В этой эсеровско-кулацкой мути железнобагровыми островами боролись большевистские бедняцкие партизанские части...». А вже в книзі (1979 р.) читаємо: «В эту эсеровско-кулацкую муть стремительно врывались красные партизанские отряды…». Ось так, завдяки зміні одного речення, більшовиків перетворено на міцну й організовану силу. Також цікавих змін зазнав епізод, у якому Жухрай передає «старій Полетовській» кошти. В первісному варіанті він їй вручав «дві керенки». Але згодом замість цих двох слів у книзі з’явилося одне: «гроші». Справа в тому, що більшовикам, навіть тоді, коли вони вже міцно утримували владу в своїх руках, дуже не подобалося, що їхні «радянські грошові знаки» популярністю в революційні роки не користувалися. А того, що навіть на «сеанси» своїх пропагандистських промов більшовицькі агітатори заманювали людей по селах, заохочуючи «керенками», не можна було писати й поготів!
Прибічники УНР? Принизити!
Оригінальних «пертурбацій» на довгому «шляху» роману – від першої журнальної до книжкової версії 1979 року – зазнали відомості про діяльність тих, хто боровся за Українську Народну Республіку. Якщо в журнальному «переліку» констатувалося, що «всякий решительный авантюрист… объявлял себя атаманом, развертывал «желто-блокитное» знамя, признавал себя формально петлюровцем и получал власть в пределах своих сил и возможностей», то в другому цій тезі надано абсолютно іншого змісту: «всякий решительный авантюрист… объявлял себя атаманом, иногда развертывал желто-голубое знамя петлюровцев и захватывал власть в пределах своих сил и возможностей». Відомості про «погром» шепетівського галантарейника Фукса, нібито вчинений підлеглими українського отамана Голуба, в книжковій версії роману від 1979 року «обросли» новими подробицями, мовляв, «погромники» настільки хвацько «працювали», що аж залишали позаду себе купи «пуха распоротых подушек и перин». «Одна из наиболее боеспособных дивизий» Директорії УНР, яка, за твором «Як гартувалася сталь» зразка 1932 р., вишикувалася на головній площі Шепетівки під час візиту головного отамана українських військ Симона Петлюри в квітні 1919 року, в тому саме творі письменника, але виданому книжкою згодом, стала «наиболее боеспособной дивизией Директории». А ще тодішні шепетівські новобранці до війська УНР, за журнальною версією роману, крокували «дружной массой», а от у книжці чомусь так роблять уже «недружной массой».
