Бій під Стриганами

«Уже за тиждень до Гурбівського бою з відомостей про ворога відомо було, що більшовики готуються до більшої акції проти УПА. У зв’язку з цим командування УПА вирішило кинути відділи на східноукраїнські землі, північну Кам’янець–Подільщину (славутсько–шепетівські ліси), Вінниччину, південну Київщину і Холодноярщину», — писав у звіті про бій у травні 1944–го невідомий повстанець. Підрозділи мусили добиратися до урочища Холодний Яр трьома різними шляхами. Шлях куреня Мамая пролягав через Кам’янець–Подільську (зараз — Хмельницька) та Житомирську області.

На початку травня, під час пошуку німецьких диверсантів у Шепетівському районі Кам’янець–Подільської області, співробітники радянської контррозвідки затримали жителя села Червоний Цвіт Василя Нероду. Чоловік зізнався, що на висілку надибав на відділ УПА і вказав йому напрямок до Конотопа. Жителі Городнявки це підтвердили, тому керівник опергрупи смершівців Білозуб розпочав підготовку «антитерористичної» операції. Підготовчий етап затягнувся. По–перше, були проблеми з дисципліною в гарнізоні райцентру. По–друге, перевезти загони «чекістів» від місця дислокації виявилося складним завданням: вони розміщувалися за декілька десятків кілометрів від Шепетівки.

Час сплинув, тому облава, здійснена–таки згодом, нічого не дала. Неушкоджені бандерівці подалися далі на схід. Смершівці ще не знали, що на Хмельниччину зайшов курінь Івана Сала (Мамая) у складі сотень Гутича, Великана та Яструба. Підрозділ прибув із Тернопілля, де поповнився новобранцями 1925—1927 років народження.

У ніч на 12 травня неподалік села Стригани Славутського району сталася сутичка між радянським партизанським з’єднанням ім. Михайлова і групою повстанців. Оскільки курінь УПА був озброєний «до зубів» — ручними кулеметами, автоматами і гвинтівками, опоненти звернулися по допомогу до СМЕРШу. Поповнення швидко підвезли на автомобілях, і воно допомогло переламати результат бою. Партизанам вдалося відрізати сотню Гутича від сил Великана. Загинуло 83 бандерівці (за іншими даними — 102 чи 127), 20 потрапило у полон, декілька втекли до лісу. Полонених відвезли до штабу з’єднання Одухи на допит.  

Їхня подальша доля була жахлива. Поранених, їх катували червонi партизани, а розстрілював власноруч Антон Одуха — намагався, мабуть, вислужитися перед енкаведистами. Рiч у тiм, що Славутчину звiльнили вiд нiмцiв ще взимку 1944 року. За логiкою, партизанськi загони мали б влитися в регулярнi частини червоної армiї й разом з нею прямувати на Берлiн. Проте загiн Антона Одухи, схоже, перейшов у пiдпорядкування НКВС i використовувався для боротьби проти українських повстанцiв. Керівники СРСР особливо цiнували акції проти українського визвольного руху. За звiрства, вчиненi над повстанцями в травнi 1944-го, Антона Одуху удостоїли званням героя Радянського Союзу.

Дивом уцiлiлий в бою пiд Стриганами Антон Довганюк свiдчив: «Полонених привели в Стригани. Бiля партизанського госпiталю, що розмiщувався в князiвському палацi, наших воякiв пов’язали. Одуха особисто стрiляв їм у живiт, аби мучились, а партизан Лагутенко згодом добивав нещасних дрючком по головi».