Моряк за гартуванням, майстер за покликанням
Олександр Столяр народився у Славуті 19 лютого 1973 року. Його юність минула в рідному місті, де з 1980 по 1990 рік він навчався у Славутській загальноосвітній школі №4. Друзі та однокласники згадують його як надійного товариша, який завжди тримав своє слово та мав добру, щиру усмішку.
Олександр мав винятковий вроджений хист до техніки та золоті руки. У квітні 1991 року він закінчив Хмельницьку зразкову морську школу, здобувши цивільний фах електромеханіка-дизеліста. Невдовзі чоловік склав Військову присягу і розпочав службу на флоті у званні матроса. Саме флотська загартованість, дисципліна та залізний характер стали основою його особистості й згодом, на фронті, привели його до звання старшини.
У мирному житті Олександр був людиною щирої праці. Свій трудовий шлях він розпочав на ПрАТ «Славутський солодовий завод», а з 2022 року працював на відомому місцевому підприємстві ТОВ «Аква-Родос». Проте його найбільшою пристрастю завжди залишалися автомобілі — Олександр обожнював оживляти складні механізми. Для своєї родини він був турботливим братом, надійною опорою для сестри та братів і найдобрішим дядьком для племінників.
Один із найважчих напрямків у лавах легендарної «Магури»
Коли виникла потреба захистити рідний дім та майбутнє своїх близьких, Олександр без вагань став до лав оборонців. 15 липня 2024 року його призвали на військову службу.
Уже 18 серпня 2024 року він приєднався до легендарної 47-ї окремої механізованої бригади «Магура». У складі військової частини А4699 Олександр обійняв одну з найнебезпечніших та найвідповідальніших посад на передовій — став стрільцем-помічником гранатометника механізованого батальйону.
Свій останній бій старшина Олександр Столяр прийняв 8 грудня 2024 року. Виконуючи надскладне бойове завдання поблизу населеного пункту Новоіванівка Суджанського району Курської області, він мужньо боровся до останнього подиху, стримуючи ворога.
19 місяців нестерпного очікування
З грудня 2024 року для родини воїна розпочалося справжнє коло пекла та невідомості. Понад півтора року Олександр офіційно вважався зниклим безвісти. Сестра та брати щодня переглядали списки, здригалися від кожного телефонного дзвінка та щоночі молилися про диво — почути, що Сашко живий.
Проте у липні 2026 року офіційне сповіщення принесло страшну, остаточну та безжальну правду: дива не сталося, життя відважного старшини обірвалося саме в тому зимовому бою.
Олександр Столяр повернувся до рідного міста на щиті. Бойові побратими згадують, що навіть під шквальним ворожим вогнем він завжди залишався спокійним, надійним та готовим закрити собою інших.
Славута схиляє голови
Поховали Олександра Столяра з усіма військовими почестями. Громада зустріла траурний кортеж живим коридором шани, схиливши голови та опустившись навколішки.
«Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним і близьким Героя. Нехай його душа знайде вічний спокій у лавах Небесного Воїнства, а світла пам'ять про нього житиме в наших серцях. Подвиг Олександра — це ціна нашого сьогоднішнього ранку, ціна кожного мирного подиху нашої громади», — наголосили у пресслужбі Славутського МВК.
Вічна пам’ять, шана та слава Захиснику України! Герої не вмирають!
