Життєвий шлях та мирні професії
Максим Пирожок народився 5 лютого 1996 року в Шепетівці. Він був єдиним та довгоочікуваним сином у родині. Навчався у місцевій школі №4, а згодом здобув фах електромонтера у Шепетівському професійному ліцеї.
Як згадують рідні, Максим був працьовитим, спокійним та мав «золоті руки». До початку повномасштабної війни він встиг попрацювати:
- на Шепетівській залізниці;
- за кордоном (разом із батьком);
- на будівництві у Львові.
Хлопець чудово куховарив, розбирався в електриці та комп'ютерах, а також дуже любив природу, тварин і дбайливо доглядав за власним садом.
Самооборона та героїзм на фронті
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Максим одразу долучився до місцевої самооборони — стояв на блокпостах та патрулював місто, перебравши на себе всі домашні справи, поки його батько вже брав участь у бойових діях на Донеччині.
12 лютого 2025 року чоловіка мобілізували до лав ЗСУ. Після вишколу на Рівненщині він ніс службу на Сумському напрямку, а вже в червні був переведений на один із найважчих відтинків фронту — Донеччину. Там молодий воїн проявив неабияку мужність:
- під час першого ж бойового завдання, попри власне поранення, ризикуючи життям, успішно евакуював поранених побратимів з-під ворожого вогню;
- ще повністю не відновившись після травми, 17 червня він вирушив на чергове бойове завдання.
Серце відважного воїна зупинилося 10 липня 2025 року — його життя обірвалося внаслідок ворожого артилерійського обстрілу штурмових груп у Краматорському районі.
Рік надій та гірка звістка
Майже рік батьки та родина не втрачали надії, жили в очікуванні й не припиняли пошуків, активно беручи участь в акціях на підтримку безвісти зниклих захисників.
«Ми шукали прізвище у синіх списках, про чорний навіть не думали, — пригадує тітка Валентина. — Уся наша родина вірила і чекала на його повернення. Адже він був людиною з великим серцем. Любив усіх нас, своїх двоюрідних братів і сестер, двох маленьких племінниць. Мріяв створити власну сім’ю».
Проте офіційне сповіщення про збіг ДНК обірвало всі сподівання. Максим повернувся додому «на щиті».
«Останній прощальний погляд мого Максима назавжди залишиться у моїй пам’яті, до останньої хвилини життя…» — з невимовним болем промовляє мама Героя.
Ці слова відлунюють у кожному серці, адже жодні слова не здатні загоїти рану від втрати єдиного сина. Проте любов рідних сильніша за смерть.
«Ми ніколи не дозволимо говорити чи навіть думати про нашого Максима в минулому часі, він у наших душах житиме назавжди», — каже хрещена мати Катерина Іванівна.
Він не пішов — він залишився жити у спогадах рідних, у шелесті посадженого ним саду та в пелюстках улюблених троянд, що тепер квітнуть у пам’ять про молодого захисника.
Сьогодні Шепетівська громада у глибокій скорботі розділяє пекучий біль із родиною Героя. Наш обов’язок — підставити плече підтримки рідним та зберегти пам’ять про того, хто віддав за нас найдорожче — своє життя.
