Грамофон як технологічний прорив та статусна річ
Попередником усіх програвачів ХХ століття став грамофон, перший зразок якого у 1887 році винайшов та успішно випробував у США Еміль Берлінгер. Представлений у музеї екземпляр має дерев'яний нелакований корпус та металеву трубу з міді або латуні. Пружина пристрою зводилася за допомогою спеціальної ручки.
Попри те, що відсутність лаку вказує на дешевшу комплектацію, у ті часи грамофон залишався надзвичайно дорогою річчю. Пересічні робітники чи селяни не могли його придбати, тому такі апарати прикрашали переважно салони, ресторани та будинки заможних дворян чи купців. Лише у двадцятих та тридцятих роках минулого століття вони стали значно доступнішими.
Разом із програвачами еволюціонували й носії звуку. З появою пружинного двигуна музика зазвучала гучніше та чіткіше, а матеріали для платівок постійно вдосконалювалися. Якщо перші диски виготовляли з металу, зокрема цинку, то згодом перейшли на ебоніт, суміші смоли з глиною, і зрештою — на добре відомий вініл, який досі залишається предметом гордості сучасних меломанів та колекціонерів.
Музика у валізі: епоха портативного патефона
Наступним кроком у розвитку звукозаписувальної техніки став патефон — компактніший та досконаліший механічний пристрій. Своєю назвою він завдячує французькій фірмі «Pathé», яка однією з перших почала випускати портативні грамофони. Головна відмінність патефона полягала у його конструкції: громіздкий рупор сховали всередину, завдяки чому апарат набув вигляду невеликої валізи з ручкою. Відсутність потреби в електромережі зробила цей пристрій надзвичайно зручним, адже його можна було брати із собою в поїздки, на дачу чи просто виносити на подвір'я.
Прослуховування музики у ті часи перетворювалося на справжній ритуал. Щоб почути улюблені вальси, романси чи народні пісні, потрібно було завести пружинний механізм, покласти платівку, що оберталася зі швидкістю 78 обертів за хвилину, та обережно опустити звукознімач. Одного заводу пружини вистачало лише на одну сторону платівки. Гучність відтворення не регулювалася, а голки, які швидко зношувалися та погіршували звук, були постійним витратним матеріалом, що потребував регулярної заміни.
Від масового виробництва до музейної полиці
Масове виробництво патефонів на теренах Радянського Союзу стартувало на початку тридцятих років. Однією з найпопулярніших стала модель ПТ-3, конструкція якої значною мірою базувалася на британській моделі «His Master's Voice». Цікаво, що перші апарати збирали фактично вручну. Навіть у важкі часи Другої світової війни патефони залишалися невід'ємною частиною повсякдення: платівки з піснями слухали у госпіталях та військових частинах, що допомагало людям хоча б ненадовго відволіктися від суворої реальності війни.
Епоха патефонів почала згасати у п'ятдесятих роках ХХ століття. На зміну механічним пристроям прийшли електричні радіоли, електрофони та нові програвачі, які забезпечували значно вищу якість звучання, дозволяли регулювати гучність і не потребували постійного заведення пружини. До кінця десятиліття виробництво патефонів практично припинилося. Сьогодні ці апарати перетворилися на цінні вінтажні артефакти минулої технологічної епохи, які дбайливо зберігають особливу атмосферу свого часу.
