Від Криму до Шепетівки: життєвий шлях Героя
Руслан Шаровський народився 8 лютого 1971 року в селі Котовське Автономної Республіки Крим. Він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині. Зростаючи без батька, хлопець змалку став надійною опорою для матері, допомагаючи їй на фермі та виноградниках. Після школи Руслан пройшов строкову службу, опанувавши фах механіка-водія БМП-2.
Доленосним став 1994 рік, коли в Криму він познайомився зі своєю майбутньою дружиною — шепетівчанкою Наталією. Невдовзі закохані побралися та переїхали до Шепетівки. У любові та злагоді подружжя прожило майже 30 років, виховавши доньку Світлану та синів Богдана й Любомира.
Довгий час Руслан Васильович працював на Шепетівському цегельному заводі, а згодом успішно займався будівництвом і ремонтами, заслуживши репутацію надзвичайно працьовитої та доброї людини.
Військова служба та боротьба за Україну
Із початком російської агресії, у 2014 році, чоловік почав працювати на Шепетівському ремонтному заводі, а вже у 2016 році підписав контракт і став до лав 11-ї зенітної ракетної бригади, виконуючи бойові завдання на Донбасі.
З перших днів повномасштабного вторгнення він без вагань боронив країну, беручи участь у запеклих боях на Харківському та Донецькому напрямках. Наприкінці 2024 року Руслана Шаровського перевели до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади, де він служив на посаді гранатометника.
Болісне очікування та страшна звістка
Початок 2025 року приніс у родину радість — народилася онучка Мілана. Захисник безмежно радів, але потримати маленьку на руках так і не встиг. Уже за місяць, 20 лютого 2025 року, в Донецькій області старший солдат Руслан Шаровський зник безвісти.
Довгих один рік і чотири місяці рідні жили в болісній невідомості, але до останнього вірили, що він повернеться. На жаль, дива не сталося — збіг ДНК розбив серця родини. Не дочекавшись сина з війни, наприкінці 2025 року померла і його мати.
Світлий спомин про воїна
Руслана Васильовича назавжди запам’ятають як мудру, щиру людину та душу компанії. Донька Світлана згадує батька з глибокою вдячністю:
«Тато — це не просто слово. Хоч сам виріс без батька, для нас він став прикладом безмежної любові та турботи. Мудрий, душа компанії, він міг підтримати будь-яку тему та до кожного знайти підхід. Жарти й гумор — це все про нашого тата. Останнім часом він знімав багато відео з власними коментарями, був нашим сімейним блогером. Тепер ці кадри — безцінний архів…»
Світла пам’ять про Руслана Шаровського назавжди житиме в серцях тих, хто його любив і чекав додому. Його земний шлях завершився, але залишилися добрі справи та вдячна пам’ять громади. Герої не вмирають!
