Кожна втрата захисника — це невимовний біль, що лише зміцнює нашу лють до ворога, який цинічно вдерся на українську землю. Наші воїни — це живий щит, що стримує агресора, але ціна цієї стійкості надто висока.
Літвінчук Михайло Володимирович назавжди вписав своє ім’я в історію нашого краю як хоробрий воїн, для якого військова честь була життєвим принципом. Його бойовий шлях розпочався у лютому 2024 року, коли він став до лав Збройних Сил України, аби захистити рідну землю.
На посаді стрільця-снайпера Михайло спочатку боронив державу на Сумщині, а згодом виконував бойові завдання в Курській області.
Жовтень 2024-го став часом найважчих випробувань: у запеклих та кровопролитних боях поблизу села Любимівка він до останнього подиху залишався вірним присязі та побратимам. Саме тоді, 20 жовтня 2024 року, Михайло востаннє виходив на зв’язок.
З того дня життя його рідних розділилося на «до» та «після». Протягом довгих місяців невідомості мати воїна плекала надію на диво. На жаль, тиждень тому найстрашніші побоювання підтвердилися — надійшла офіційна звістка про загибель Героя.
Сьогодні громада схилила голови у глибокій шані. Від села Водички, де проживав боєць, до самого Білогір’я мешканці краю утворили «живий коридор», проводжаючи земляка в останню путь.
Прощальна церемонія на центральній площі селища зібрала усіх небайдужих жителів краю. Ставши навколішки, громада прощалася з молодим захисником, якому тепер назавжди 27.
Поховали воїна з усіма військовими та релігійними почестями на Білогірському цвинтарі, поруч із іншими Героями російсько-української війни.
Глибокі співчуття родині та близьким. Низький уклін матері за виховання справжнього патріота. Біль від втрати — непоправний, але слава про його подвиг назавжди буде жити в літописах нашого краю. Світла пам'ять і слава Герою!