Віталій Жила народився 17 жовтня 1988 року в мальовничому селі Синютки Білогірського району Хмельницької області в родині залізничників Анатолія Володимировича та Лідії Олександрівни. Він ріс у працьовитій та дружній сім’ї, де цінували чесність, порядність і любов до ближнього. Дитинство і юність Віталія проминули на берегах річки Горинь, серед красивих краєвидів, які він щиро любив. Звідси й з’явилося його улюблене захоплення — риболовля, що залишалася його хобі на все життя. А ще з дитячих років він із друзями годинами ганяв у футбол, завжди був активним, життєрадісним і товариським.
У 2004 році доля завдала страшного удару — трагічно загинув батько. З того часу життя Віталія круто змінилося: він, ще зовсім юний, взяв на себе всі чоловічі обов’язки по господарству. Саме тоді в ньому загартувалися відповідальність, стійкість і внутрішня сила. Він став справжньою опорою матері й сестрі, навчився цінувати працю та розуміти вагу сімейного тепла.
Навчався у Гулівецькій школі, після якої вступив до Козятинського міжрегіонального професійного училища залізничного транспорту. Там він здобув спеціальність чергового по станції. Саме під час навчання доля звела його з Тетяною — дівчиною, яка згодом стала його дружиною та вірною супутницею життя. Тоді вона теж ще навчалася, і разом вони ділили молоді роки, мрії й сподівання. Згодом обоє пов’язали своє життя із залізницею, продовжуючи справу батьків.
У 2007 році Віталій відслужив строкову службу в навчальному центрі «Десна». Він сумлінно виконував військовий обов’язок, і ця школа життя додала йому дисципліни та загартувала характер.
Повернувшись додому, з 2008 року працював у вагонному депо станції Шепетівка слюсарем з ремонту рухомого складу. У 2009 році Віталій і Тетяна побралися. Їхній шлюб був міцним і щирим. У 2011 році народилася донечка Ангеліна, яка стала найбільшим скарбом у житті батька. Для донечки він був готовий на все: оберігав, виховував, мріяв бачити її щасливою.
Коли у лютому 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення, Віталій, не вагаючись, став до лав захисників у складі 224-го автомобільного батальйону на Запорізькому напрямку. У 2023 році пройшов підготовку у Великій Британії, згодом повернувся на передову. У січні 2025 року був переведений до 24 окремої механізованої бригади ім. короля Данила на посаду водія. Брав участь у боях поблизу населеного пункту Часів Яр на Донеччині.
За роки служби Віталій був відзначений численними нагородами та грамотами. Серед них — медалі «За зразковість у військовій службі», «Ветеран війни» та «Учасник бойових дій». Ці нагороди стали свідченням його відданої служби та щоденної праці на благо України.
Віталій завжди намагався бути на зв’язку зі своїми дівчатами та родиною. Коли не мав можливості зателефонувати — писав повідомлення. У кожному його слові відчувалася турбота й прагнення заспокоїти близьких.
Востаннє Віталій вийшов на зв’язок із рідними 19 липня 2025 року. Як завжди, аби заспокоїти сім’ю, коротко написав: «Все добре». Того дня, коли разом із побратимами виходили з завдання, їх накрив ворожий обстріл. Від 20 липня Віталія вважали зниклим безвісти. Родина з надією чекала на будь-які звістки та невтомно шукала його, вірячи, що він повернеться додому. Нажаль, дива не сталося…
20 липня 2025 року, внаслідок влучання ворожих FPV дронів, під час переміщення автомобілем для проведення зміни розрахунку на вогневій позиції в Донецькій області, життя Віталія обірвалося. Він загинув смертю хоробрих, до останнього залишаючись вірним присязі та Україні.
Для близьких він назавжди залишиться люблячим сином, братом, який відповідав на сестринську любов підтримкою і щирістю, відданим чоловіком та найдорожчим татком дружині та донечці, вірним і надійним товаришем – друзям і побратимам. Його усмішка, доброта, любов до рідної землі та готовність допомогти кожному залишаться у пам’яті всіх, хто знав Віталія.
Старша сестра Віталія Олена:
«Мій брат Віталій завжди буде зі мною. Я пам’ятаю його дитячий сміх, його очі, в яких світилася доброта. Він умів підбадьорити одним словом і підтримати, коли було важко. Віталій пішов, але для мене він не зник. Його голос і досі звучить у моїй пам’яті, його сила і любов гріють мене навіть тепер. Брат — це частинка душі, яку вже не відірвати. І поки я живу — житиме і він у моєму серці».
Віталій заповів, щоб після загибелі його поховали в рідному селі Синютки. Саме там, де промайнуло його дитинство, де кожна стежка нагадує про безтурботні роки й тепло рідної оселі, він знайде свій останній спочинок.
Сьогодні ми єднаємося у скорботі й молитві. Нехай його світла пам’ять буде вічною, а подвиг — прикладом відданості для наступних поколінь.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
