Владислав Лукань — один із тих, кого з гордістю називають синами України, людьми з великої літери. Народився Владислав 18 жовтня 1993 року в місті Шепетівка у родині Валентини Василівни та Володимира Володимировича. Його дитинство було наповнене теплом, підтримкою та прикладом гідності, який він бачив у своїх рідних. Разом із сестрою Юлією та трьома молодшими братами — Михайлом, Богданом і Артемом — він зростав у атмосфері взаємоповаги та любові. Надійною опорою для родини був вітчим — Володимир Мирославович, який відіграв важливу роль у вихованні Владислава.
Юнак навчався у Шепетівській ЗОШ №2. З юних років він вирізнявся серед однолітків допитливістю, глибокими роздумами, доброзичливістю й веселою вдачею. Особливо любив історію — його щиро захоплювали постаті героїв, боротьба українського народу за незалежність. У нього з дитинства була мрія – стати захисником своєї країни. Після школи Владислав був призваний на строкову службу, яку проходив у Керченській затоці.
Цей період лише зміцнив його рішучість пов’язати долю з військом. Після служби він підписав контракт, бо хотів вступити до військової академії. Служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді, пройшов навчання на снайпера у Житомирі.
Владислав був учасником бойових дій в зоні АТО. Брав участь у важких боях, зокрема, у героїчній обороні Луганського аеропорту — того самого, де з гідністю, мужністю і відвагою українські воїни боронили кожен метр землі. 29 квітня 2016 року він став командиром відділення. Його поважали за дисципліну, відповідальність, здатність мислити швидко та тверезо навіть у найкритичніших ситуаціях.
12 лютого 2019 року Владислав був звільнений у запас. Попереду — цивільне життя. Він вирушив до Києва, працював на будівництві. Як і кожна молода людина, мріяв про дім, сім’ю, дітей. У його серці жила надія на спокійне майбутнє.
З початком повномасштабного вторгнення росії Владислав, не вагаючись, повернувся до рідної Шепетівки і пішов на фронт добровольцем. Він не зміг залишитися осторонь, бо Україна для нього була більше, ніж просто країна. Це – земля, яку він любив, за яку був готовий боротися до останнього.
30 жовтня 2024 року його перевели до 23-ї окремої механізованої бригади, де він став командиром гранатометного відділення гранатометного взводу механізованого батальйону. Мав звання молодшого сержанта.
Серед побратимів був знаний під позивним “Лунтік” — за добру вдачу, лагідну посмішку, внутрішню рівновагу й здатність підтримати кожного. Його поважали не лише за професіоналізм, а й за людяність. У найтяжчі моменти він знаходив сили підтримати побратимів жартом, щирим словом, спокійною порадою.
Такий же він був і в родинному колі — турботливим сином, братом, дядьком. Владислав був опорою для своєї великої родини — мами, сестри та трьох братів. Він завжди піклувався про них, був їхнім захисником і підтримкою, людиною, на яку можна покластися в найскладніші часи. Його серце належало не лише Батьківщині, а й кожному з рідних, хто з ним ріс, жив, мріяв. Владислав дуже любив і переживав за свою 17-річну племінницю Анастасію. Завжди підтримував її, цікавився її справами, радів успіхам, він вірив у її майбутнє, мріяв бачити її щасливою, захищеною, був для неї не просто дядьком, а й другом.
В особливий період його життя з’явилася кохана дівчина — Тетяна. Вони були разом недовго, всього рік, але це було справжнє, глибоке, щире кохання. Влад мріяв одружитися, мріяв звести дім на своєму шматочку землі, де пануватимуть любов, тиша й мир.
Любив риболовлю, цінував прості радощі життя — вечори з близькими, поїздки на природу, мріяв мандрувати країною. Попри роки служби й випробування, Владислав не втрачав віри у майбутнє. Він мав багато мрій, серед яких — відкрити власний бізнес. Завжди ділився з рідними ідеями, планував, обговорював, радився. Його енергії й підприємливості вистачало на всіх: він хотів, щоб до справи долучалися брати, сестра, мріяв створити сімейну справу, яка б об’єднувала й надихала.
Бачив своє майбутнє не лише у військовій справі, а й у мирному житті — як дбайливий господар на власній землі, що творить і будує разом із рідними. Жив чесно і гідно.
Упродовж десяти років служби залишався вірним присязі, родині та країні. Його мужність, самопожертва, сила духу та прагнення бути корисним Батьківщині надихали тих, хто був поряд. Владислав не просто воював — він вірив. Вірив, що незалежність України — це не абстрактне поняття, а те, заради чого варто віддати все.
19 листопада 2024 року воїн вирушив на бойове завдання на Донеччині. Це був його останній бій…
Владислав довго вважався зниклим безвісти. Рідні не втрачали надії — шукали, чекали, молилися. 20 травня 2025 року стало відомо, що Владислав загинув 28 листопада 2024 року.
Війна обірвала його шлях… Його смерть — непоправна втрата для рідних та побратимів. Пам’ять про Владислава назавжди залишиться в серцях тих, хто його любив, знав і поважав. Він став прикладом справжнього патріота — з відкритим серцем, із щирими мріями та незламною вірою в українське майбутнє.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
