Повернувся на щиті… Навіть небо не витримало — сиві хмари ридали рясним дощем. Нашому земляку було лише 29. Вік, коли живуть, кохають, будують плани, мріють про родину й щасливе завтра. Але замість мрій — окопи. Замість спокійних днів — вогонь. Замість весільного маршу — траурний дзвін. Бо Микола обрав не легкий шлях оборонця.
14 грудня 2023 року його голос востаннє пролунав у телефоні. Голос, який вселяв надію, дарував спокій, обіймав на відстані. А потім — тиша. Гнітюче мовчання, яке розривало душу батька та рідних. Дні й ночі, сповнені молитв, пошуків, щоденного очікування звістки. Трималися за крихту надії, яка не гасла навіть тоді, коли було надто важко дихати. Та згодом завдяки експертизі ДНК вдалось встановити — саме в той день, виконуючи бойове завдання на Донеччині, Микола загинув.
Його серце перестало битися на полі бою — там, де вирішується доля України, де за кожен клаптик рідної землі йде боротьба не на життя, а на смерть. Там Микола разом із своїми побратимами тримав рубежі, щоб ми могли прокидатися під мирним небом, щоб наші діти могли сміятися, не знаючи, що таке справжня кривава війна…
Прощання з Воїном Світла було сповнене невимовного болю. Плакала громада, плакало небо. Дощ, що лив того дня, здавалося, змивав сльози всієї України, котра втратила ще одного сина. Сина, який не побоявся зустріти ворога обличчям до обличчя. Сина, якого вже ніколи не обіймуть рідні, не побачать друзі. Але пам’ять про нього — жива. Вона — в наших серцях, у кожному мирному ранку, за який він віддав життя.
Миколу Дручика поховано з усіма військовими почестями. Його останній шлях пройшов крізь живий коридор людської вдячності й шани. Прапори на колінах, серця — в скорботі. Та це не кінець. Бо наші Воїни Світла не вмирають. Вони залишаються з нами — в спогадах, у молитвах, у назвах вулиць, у майбутньому нашої вільної України. У кожному серці, яке болить і вдячне.
Вічна слава Тобі, Воїне Світла. Вічна пам’ять. Вічна шана.
Ізяславська міська рада
