У цей скорботний день ми прощалися з Героєм, для якого любов до України була не просто словами — вона була сутністю його життя, його щоденним вибором, його долею.
Микола народився 25 жовтня 1983 року в селищі міського типу Лугини на Житомирщині. З дитинства його вирізняли порядність, працьовитість і щира відданість близьким. Протягом одинадцяти років — із 1990 по 2001 — він навчався у Лугинській середній школі №2, де виявив неабиякі здібності. Вони згодом допомогли йому опанувати фах програміста у Новоград-Волинському коледжі.
Після завершення навчання його життєвий шлях проліг до столиці — Києва, де він розпочав професійну кар’єру. А з 2014 року Микола оселився в місті Славута. Працював на підприємствах «Будфарфор» та «Геберіт». Тут, на славутській землі, він будував своє життя — кохав, виховував дітей, мріяв, планував майбутнє. Любив рибалити, подорожувати, насолоджуватися тихими радощами мирного життя.
Та коли над Україною нависла смертельна загроза, Микола не вагався жодної миті. 23 липня 2020 року він добровільно став до лав Збройних Сил України. І вже під час повномасштабного вторгнення він був там — на сході, на передовій, готовий боронити найдорожче.
Його бойовий шлях пролягав через найважчі рубежі — Луганщину, Харківщину, Донеччину. Там, де земля здригається від вибухів, де небо затягнуте димом, де українські воїни героїчно боронять свою Батьківщину.
Службу Воїн проходив на посаді командира розвідувального відділення стрілецького батальйону військової частини А5001. Командування неодноразово відзначало його мужність і самовідданість. Та найвищою нагородою для нього була довіра побратимів і глибоке усвідомлення того, що він захищає свою родину, своїх дітей, свою Україну.
Микола міг залишитися в тилу. Його стан здоров’я давав на це повне право. Але він сказав слова, які назавжди залишаться в нашій пам’яті:
«Я не зможу дивитися в очі своїм дітям, якщо сам не піду боронити їхнє майбутнє».
29 квітня 2025 року, виконуючи бойове завдання поблизу Покровська на Донеччині, солдат Борейко Микола Борисович зазнав тяжкого поранення. Попри всі зусилля медиків, 2 травня його серце зупинилося… Серце воїна. Серце батька. Серце патріота.
Сьогодні ми переживаємо нестерпний біль утрати. Батьки втратили сина, дружина — коханого чоловіка, діти — турботливого тата, який був для них опорою та захистом. Його брат — рідну людину. А Україна — відданого захисника.
Але Микола залишив нам не лише біль і сльози. Він залишив світлу пам’ять, приклад незламної волі та безмежної любові до Батьківщини. Залишив нам свою справу — боротьбу за свободу й правду, за майбутнє наших дітей. І ця справа триває, доки б’ються наші серця.
Сьогодні ми плачемо тому, що світ втратив Людину з великої літери — чесну, мужню, сповнену гідності. Але він житиме — у наших спогадах, у наших серцях, у вільній Україні, за яку віддав найдорожче.
Міський голова, виконавчий комітет, депутати Славутської міської ради та вся Славутська громада висловлюють щирі співчуття рідним та близьким українського Воїна.
Світла пам’ять тобі, наш Герою, сину України.
Пресслужба Славутського МВК
