Володимир Валігура народився 1 жовтня 1982 року у Шепетівці в сім’ї Миколи Володимировича та Тетяни Миколаївни. Навчався Володимир у загальноосвітній школі №7, а згодом – у загальноосвітній школі №6. Мама, Тетяна Миколаївна, згадує, що він ріс розумним, активним та непосидючим, дуже добрим, гарним помічником своїм батькам. Любив ганяти з друзями у футбол та ходити з татом на риболовлю. Після закінчення школи вступив на навчання у Полонське професійно-технічне училище на спеціальність «водій-механік».
Молодший брат Олександр завжди рівнявся на старшого брата та поділився яскравим спогадом дитинства, коли одного разу вони пішли на прогулянку до лісу і малий Сашко натрапив на змію. У той момент Володимир не злякався, швидко зреагував і врятував брата.
Сусіди, друзі та родина згадують його як доброзичливу та чуйну людину, завжди готову прийти на допомогу. У житті Володимира траплялися перепони та невдачі, але, попри труднощі, він продовжував боротися і шукати своє місце у світі та знайшов духовну опору у вірі. Згодом зустрів майбутню дружину Ольгу, вони одружилися у 2013 році. Через деякий час народився син Олексій. Молода сім’я переїхала жити до Вінниці, Володимир займався власною справою, пов’язаною з його професією водія-механіка, мав шиномонтаж, навчався на курсах у Києві. Згодом доля повертає Володимира у рідне місто.
Тут він підтримував батьків, працював у Шепетівському комбінаті благоустрою та на будівництві фітнес-клуба, допомагав людям. Він був турботливим сином. Коли мама запропонувала виїхати за кордон, Володимир відмовився, щоб не покидати батька-інваліда III групи. Любив робити приємне близьким. Подруга його матері Євгенія згадує, що Володя завжди приходив до неї та, коли бачив, що їй важко на душі, намагався розрадити, поспівчувати, купував морозиво та смаколики.
У квітні 2024 року був мобілізований і без вагань став на захист Батьківщини. Проходив навчання на полігонах Рівненської та Житомирської областей на десантника, отримав сертифікат про закінчення курсу базової загальновійськової підготовки і здобув кваліфікацію спеціаліста 3 класу. Він заслужив свій маруновий берет та пишався цим неймовірно. У цей час йому ще раз вдалося побачитися із сестрою та мамою, які приїхали до нього на Житомирщину. Після завершення навчання потрапив на службу до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаду навідника 1 аеромобільного відділення 3 аеромобільного взводу 4 аеромобільної роти аеромобільного батальйону. Він пишався тим, що служить у славетній бригади, яка стала частиною світової військової історії. Це надихало Володимира на боротьбу. З піднесенням писав рідним
«Я захисник свободи і народу своєї країни. Я десантник ЗСУ. Я воїн і складова військового колективу…»
Почуття патріотизму росло в ньому з кожним днем.
Родина дуже хвилювалася та підтримувала його, але він їх заспокоював. У війську він потрапив в середовище, де його поважали. Володимир завжди вірив, що обов’язково повернеться, адже має батьківський обов’язок перед своїм дев’ятирічним Олексієм. 9 липня востаннє поспілкувався з сестрою та дружиною, якій прислав повідомлення:
«Олечко, обійми Валігурку від мене, на нуль іду, повернуся. Скажи йому хай молиться за мене, а тебе слухається. Поцілував вас».
Це були останні слова, які він відправив своїй сім’ї.
10 липня 2024 року солдат Володимир Валігура, вірний військовій присязі, мужньо виконавши військовий обов’язок, загинув в бою за Україну, її свободу та незалежність, поблизу міста Торецьк, Бахмутського району, Донецької області.
До 16 липня рідні не знали про це і писали йому: «Вова, де ти? Напиши… Немає з тобою зв’язку…»
Патріот, щирий серцем, співчутливий, чесний, відданий присязі – ці всі риси, притаманні Володимиру. Шепетівська громада висловлює щирі співчуття всій родині захисника: матері, батькові, сестрі, дружині й сину, а також молодшому брату Олександру, який, на жаль, не зміг сьогодні бути разом з родиною та провести в останню земну дорогу свого дорогого старшого брата.
Вічна пам’ять, вічна шана Герою!
Герої не вмирають!
Слава Україні!
Шепетівська міська рада
