Микола Тишков народився 22 травня 1982 року у селі Михнів, що на Ізяславщині. Він був єдиним сином у люблячій родині Любові Петрівни та Григорія Степановича. Його дитинство було сповнене тепла великої родини: Микола щиро товаришував із двоюрідними сестрами. Рідні згадують його як непосидючого, проте надзвичайно щирого, щедрого та чесного хлопця.
Особливе місце у житті Миколи змалку займала техніка. Цю професійну пристрасть він успадкував від дідуся та батька, який працював бригадиром тракторної бригади, а в жнива ставав за штурвал комбайна та був для сина головним прикладом. Саме батьківська наука та робота на землі загартували у хлопцеві господарність та відповідальність. Микола настільки впевнено опанував машини ще підлітком, що це дитяче захоплення згодом стало справою всього його життя.
Після завершення сільської школи, де Микола запам’ятався друзям як надзвичайно ерудований юнак, що захоплювався історією та географією, він обрав шлях залізничника. Професію машиніста електровоза здобув у Козятинському училищі залізничного транспорту.
За розподілом Микола Григорович прийшов працювати до локомотивного депо Шепетівки. Його професійний шлях є прикладом рідкісної вірності обраній справі: у трудовій книжці за все життя з’явився лише один запис. Колеги цінували його як професіонала найвищого класу, який мав усі категорії для роботи на електровозах, а його світлина неодноразово прикрашала дошку пошани підприємства. Залізниця була не просто роботою, а його справжнім покликанням.
Микола Григорович був не лише винятковим фахівцем, а й турботливим чоловіком та батьком. Його історія кохання з дружиною Альоною розпочалася ще в дитинстві — вони зростали на одній вулиці, а згодом дитяча дружба переросла у міцне почуття. Створивши сім’ю у 2005 році, Микола робив усе, щоб його рідні почувалися щасливими та захищеними.
У подружжя народилося двоє дітей — син Іван та донька Поліна. Батько став справжнім прикладом синові: саме він прищепив Івану любов до техніки, і хлопець вирішив продовжити батьківську династію, ставши студентом Київського електромеханічного фахового коледжу. Донька Поліна сьогодні навчається у 8-му класі.
Микола Григорович жив заради своєї сім’ї. Кожну вільну хвилину він присвячував рідним. Друзі згадують його як людину «із золотими руками», надійного товариша та щирого життєлюба. Він завжди був готовий прийти на допомогу, підтримати спонтанну подорож чи розважити цікавою історією, залишаючись для близьких найкращим другом і опорою.
Попри плани та мрії, війна внесла свої корективи у життя родини. 30 травня 2024 року Микола був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після підготовки у Рівному, Луцьку та Полтаві, він був направлений на складний Покровський напрямок, а згодом брав участь у Курській операції.
На фронті Микола отримав позивний «Тиша». Побратими згадують його як взірцевого воїна: надзвичайно врівноваженого, порядного та відповідального. Будучи старшим за віком, він став для молодих солдатів справжнім наставником, до якого ставилися з глибокою повагою, як до батька. Друзі по зброї зазначають, що для «Тиші» не існувало безвихідних ситуацій — будь-які складні завдання він вирішував спокійно та впевнено. Разом вони пройшли весь бойовий шлях, пліч-о-пліч опановуючи нову техніку та долаючи випробування війни, і для багатьох Микола став значно більшим, ніж просто товаришем по службі.
У березні 2026 року Микола Григорович приїхав у коротку відпустку. Прагнучи подарувати рідним бодай мить спокою та радості подалі від війни, він організував для сім’ї відпочинок. Після перепочинку воїн знову повернувся у стрій.
Його останній вечір, 30 квітня, був сповнений турботи про найдорожчих. Він зателефонував батькам, щоб заспокоїти їх, а дружині надіслав останнє коротке повідомлення:
«Кохана, люблю тебе і діток. Відпочивайте. Лягайте спати…».
Життя справжнього чоловіка та мужнього воїна стало частиною нашої спільної пам’яті. Його відданість родині та Батьківщині навіки залишиться прикладом незламності, а біль втрати об’єднує всю Шепетівську громаду у мовчазній та глибокій шані.
Герої не вмирають!
Шепетівська міська рада
