Народився Віталій Черкас 2 січня 1981 року в смт Олександрівка Кіровоградської області. Рідні: мама – Ольга Миколаївна, тато Володимир Гнатович та сестра Тетяна, згадуючи дитячі роки Віталія, зазначають, що він змалечку був дуже дисциплінованим, завжди відповідав за свої вчинки, ставав на захист інших, сумлінно виконував свої обов’язки, гарно і старанно вчився, тому Олександрівську середню школу №3 закінчив із золотою медаллю. У школі активно займався спортом. Був вихованцем місцевої спортивної школи, де грав у футбол та настільний теніс.
22 липня 1998 року Віталій Володимирович був призваний на військову службу. Він стає курсантом Київського військового політехнічного Інституту управління і зв’язку, де здобув кваліфікацію інженера електрозв’язку, офіцера військового управління тактичного рівня. У 2003 році, закінчивши Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут» за спеціальністю «Системи та комплекси військового зв’язку», був призначений командиром дев’ятого навчального взводу другої навчальної роти третього навчального батальйону першого навчального прикордонного загону Прикордонних військ України.
З лютого 2005 року по вересень 2011 року Віталій Володимирович працює на посадах: начальника вузла зв’язку, начальника зв’язку – начальник вузла зв’язку штабу прикордонної комендатури «Севастополь», офіцер відділу зв’язку та автоматизації штабу 79- го прикордонного загону Азово-Чорноморського управління Державної прикордонної служби України. Працюючи на цих посадах він завжди намагався вдосконалюватись, постійно навчався, користувався повагою солдатів, сержантів та офіцерів. Для нього не існувало задач, які він відкладав на потім, все виконував чітко та досконало.
Розумів, що сучасне українське військо потребує висококваліфікованих спеціалістів, тому вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, яку закінчив у 2012 році, здобувши кваліфікацію магістра, офіцера управління органами охорони державного кордону.
З червня 2012 по квітень 2014 року працював спочатку заступником, а потім начальником відділу зв’язку, автоматизації та захисту інформації штабу 7- го прикордонного загону Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України. Коли так званий «сусід», в 2014 році захопив Крим, Віталій Володимирович, попри психологічний тиск, який чинився на нього окупантами, не приймаючи пропозиції ворога перейти на службу до росії, лишається вірним присязі українському народу. З Криму виходив з генералом Курніковим.
Повернувшись на материкову частину України, продовжив службу на посаді начальника відділу зв’язку – начальника зв’язку штабу Північного регіонального управління (І категорії) Державної прикордонної служби України. За цей період служби Віталій Володимирович неодноразово був відзначений державою. Серед відзнак – медаль “20 років Держаної прикордонної служби України” у 2012 році, Подяка Президента Українй – Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України у 2016 році, медаль «15 років сумлінної служби» у 2016 році, Почесні грамоти Державної прикордонної служби України у 2014, 2016, та 2019 роках, нагрудний знак «Відмінний прикордонник» у 2019 році.
Звістка про повномасштабне вторгнення застала Віталія Володимировича в Житомирі, на посаді начальника відділу досліджень центру матеріально-технічного забезпечення зв’язку Головного центру зв’язку, автоматизації та захисту інформації Державної прикордонної служби України. Він брав участь у звільненні Житомирщини й Київщини.
Як згадує батько:
«Син був прикладом у всьому: лідер, організатор, спортсмен, турботливий син, завжди підтримував нас, допомагав дідам. Безмежно кохав дружину Людмилу та обожнював своїх трьох дітей: доньок Яну та Кіру і сина Марка. Завжди з усіх виїздів поспішав до рідних, намагався хоч на годинку відвідати нас у Житомирі, а потім вирушав у Шепетівку, куди з початком вторгнення виїхала сім’я».
Дружина згадує:
«Нас разом звела доля. Віталій – приклад справжнього чоловіка. Робота та родина — це те, що він цінував найбільше. Він був дуже гарним батьком, кожну вільну хвилину присвячував мені і дітям. Своє захоплення спортом прищепив і нам. А ще безмежно любив батьків та сестру, хоч і не так часто, як йому хотілося, міг зустрітися з ними та завжди був на зв’язку і переймався їх турботами».
Віталій Володимирович був тим, із кого й складається нація: справжнім офіцером, главою прекрасної української родини, де всі люблять і поважають одне одного, хорошим товаришем, побратимом. Він робив все можливе, щоб його родина жила у мирній Україні. Кожного разу вирушаючи в зону бойових дій дуже переймався долею своїх побратимів. Для нього було цінне кожне врятоване життя, адже як справжній військовий він знав його ціну. Обірвалося життя Віталія Володимировича 6 лютого 2024 року.
Світла та вічна пам’ять воїну, що був прикладом справжнього патріотизму та боротьби за правду й свободу.
Висловлюємо співчуття згорьованій родині, всім близьким та рідним!
Герої не вмирають!
Слава Україні!
Шепетівська міська рада
