Воїн загинув 28 березня у Краматорську. 9 травня йому мав би виповнитися 41 рік. Без батька залишилося три доньки. Найстаршій 19, наймолодшій — лише 9.
День похорону
Ранок 1 квітня. На вулицях Сатанова панує тиша. Хтось направляється до домівки полеглого воїна, а хтось чекає на центральних вулицях селища, щоб, ставши на коліна, у тихій молитві віддати земляку шану.
На подвір’ї Миколи Шкорбатюка стоять згорьовані рідні, друзі та побратими. Хтось мовчки пригадує загиблого, а хтось - нервово палить сигарети на дорозі, намагаючись закарбувати у пам’яті найкращі моменти з життя відважного воїна. Серед таких і рідний брат українського Героя Віталій Шкорбатюк, який також захищає Україну від загарбників. Він охоче погоджується на розмову з журналістами і розповідає про свій останній дзвінок до брата.
— Це було у неділю 26 березня. Я був неподалік і планував приїхати до нього в гості. Але не встиг. Через два дні до мене зателефонували і повідомили про те, що мій брат вже доєднався до небесного війська. В останній розмові із ним ми обговорювали ситуацію в країні, згадували дітей і дуже сміялися, коли Микола розповідав кумедні історії про свою середущу доньку Софійку, — на мить всміхнувшись, пригадує військовий.
Дружина покійного крізь сльози каже, що він був найщирішою людиною на світі, на яку завжди можна було покластися.
— Ми з ним прожили 22 роки і за цей час жодного разу не посварилися. Він ніколи не повисив голос на своїх дітей. Це правда... Я не знаю, як ми житимемо без нього. Для нас це - величезна втрата... — каже Наталія Шкорбатюк.
Після молитви у будинку Миколи Шкорбатюка, на вулицю виходять його рідні. Мати намагається зберігати спокій, але коли на руках винесли її чоловіка, бо він пересувається на ходунках і не може самотужки спуститися сходами, жінка починає плакати, кажучи:
«Боже, один інвалід, а інший лежить в домовині». Коли син підійшов до неї, щоб заспокоїти, вона пообіцяла, що намагатиметься не плакати. І... майже дотримала обіцянку.
Останній шлях вулицями Сатанова
Похоронна процесія рушає до греко-католицького храму Благовіщеня Пресвятої Богородиці, що у Сатанові. Попереду чоловіки несуть хрест, хоругви, державний стяг та фотографії полеглого Героя, з якої він серйозним поглядом дивиться у далечінь. Жінки несуть оберемки живих квітів та вінки. За ними ідуть священники різних конфесій і їде автомобіль з домовиною військового. Рідні не стримують сліз. Суму додає похоронна музика.
Молитва
В храмі священники цитують слова з Євангелії кажучи, що немає більшої любові, коли хто душу свою кладе за друзів своїх. Так зробив Микола Шкорбатюк.
За словами його рідних, він був мобілізований до лав Збройних сил України у березні минулого року. Після навчання відправився на передову і до останнього подиху боронив свою Батьківщину.
— Це була дуже добра людина, безвідмовна. Любив Україну і свою сім’ю. Востаннє я його бачив тижня півтора тому. Зустрілися буквально на декілька хвилин. Довго розмовляти не мали як. Я навіть не думав, що це може бути наша остання зустріч, — із сумом говорить друг Миколи Шкорбатюка Руслан Каліта.
Похорон
Похоронили військового на Алеї Слави у Сатанові. Його тіло опускали у землю під звук військового салюту і крики рідних. Дружина, не витримавши болю, ледь не знепритомніла над могилою чоловіка, а мати - міцно трималася за руку сина Віталія і намагалася не плакати.
Історія полеглого воїна
Микола Шкорбатюк родом із Шепетівки. Там він народився і там зростав. Після школи навчався в профтехучилищі. Потім служив в армії. Був прапорщиком. Останніх 22 роки жив з сім’єю у Сатанові.
Постійної роботи Микола не мав. Тому йому доводилося їздити на заробітки. Він дуже любив щось майструвати. Вдома все зробив своїми руками, — каже кум загиблого Сергій
У березі минулого року Микола Шкорбатюк став військовим. За словами товаришів, він був командиром роти в одній із частин Збройних сил України. Загинув на Донеччині. У нього залишилася дружина, три доньки (Анастасія, Софія і Соломія), батьки, брат та племінники.
