Что мы читаем?

Згадав дещо й досі актуальне з Гоголя.
Эти бурсаки составляли совершенно отдельный мир; в круг высший, состоявший из польских и русских дворян, они не допускались. Сам воевода, Адам Кисель, несмотря на оказываемое им покровительство академии, не вводил их в общество и приказал держать их построже.

Треба хліба людині й металу,
Треба музики і пєдисталу,
Та, мабуть, над усе до загину
Треба віри людині в людину (Забаштанський)

Сьогодні ми маємо страшенний дифіцит такої довіри. Довіри без якої усе інше втрачає цінність і сенс. Цю довіру знищували інколи раптово з допомогою різного роду провокацій, а інколи повільно і планомірно (вода й камінь точить). Так можливо зруйнувати й найміцнішу довіру між найблищими людьми. Знищити довіру інколи дуже легко, а на її відновлення потрібен час...

Пісня волі, споетизованої, може в дні лихоліття чаруючим акордом лунала в серцях молоді, поривала її туди, де ще не чуть кайданів, скованих на людей людьми. На широкі бессарабські степи, вільні, без пана й панщини, рвалася гаряча уява й тягла за собою сотки й тисячі…

Раптом зовсім близько форкнула коняка. Усі оторопіли .
- Сідай швидше, - сикнув перевожчик.
Та було пізно.
- Хто там? – гукнув із темряви сердитий голос. У ту ж хвилину кінська голова наткнулась на купу людей, а над нею звівся козак, немов шукав чогось на землі.
- Еге-е! – протяг він наче до себе, скинув із плеч рушницю і бахнув над головами принишклих втікачів.
Люди опам’яталися. Адже він був один, а їх багато. Сміливіші кинулися на козака, та голіруч нелегко було його взяти.
Тим часом стріл, певне, почули, бо з темряви неслась уже на втікачів кінська тупотня, брязк зброї і грубі людські голоси.
- Лови їх! Вяжи! – гукали козаки, впадаючи на тих, що не встигли сісти у човен. Вони зіскакували з коней і кидалися на втікачів…

Михайло Коцюбинський яскраво описав те що ми сьогодні спостерігаємо. За 20 років існування України, ще ніколи не було в нас стільки різного роду козачків. Два фактори спровокували це явище. З однієї сторони відсутність роботи з іншої попит зі сторони тих хто фінансує ось таке полювання на людей, яких намагаються “записати у господарський інвентар дідича разом з волами й кіньми”, як писав автор.
Робота в таких козачків не пильна і головою думати не потрібно, достатньо підтримувати необхідний рівень терору і час від часу когось карати.
Дехто ще вчора сам був таким наймитом, а сьогодні вони вже теж хочуть бути козачками. Їх роками обкрадали, і “доводили до межі – руйнували психіку”, щоб перетворити нормальну людину на ідеального козачка. Тепер і вони хочуть хоть щось чуже поцупити і хоть над кимось познущатися - відвести душу...

Вдома, в родині, Іван часто був свідком неспокою і горя. За його пам'яті вже двічі коло їх хати трембітала трембіта оповіщаючи горам і долам про смерть: раз, коли брата Олексу роздушило дерево в лісі, а вдруге, коли браччік Василь, файний веселий легінь, загинув у бійці з ворожим родом, посічений топірцями. Се була стара ворожнеча між їхнім родом і родом Гутенюків. Хоч всі в родині кипіли злістю й завзяттям на той диявольський рід, але ніхто не міг докладно розказати Іванові, звідки пішла ворожнеча. Він теж горів бажанням помститись і хапавсь за татову бартку, важку ще для нього, готовий кинутись в бій.
То байка, що Іван був дев'ятнадцятий в батька, а Анничка двадцята, їхня родина була невелика: старині двоє та п'ятеро дітей. Решта п'ятнадцять спочило на цвинтарі біля церковці. Всі вони були богомільні, любили ходити до церкви, і особливо на храм. Там можна побачитись було з далеким родом, що осівся по околишніх селах, та й траплялась нагода оддячить Гутенюкам за смерть Василеву та за ту кров, що не раз чюрила з Палійчуків. Витягалось найкраще лудіння (одежа), нові крашениці, писані кептарі, череси і табівки, багато набивані цвяхом, дротяні запаски, черлені хустки шовкові і навіть пишна та білосніжна гугля, яку мати обережно несла на ціпку через плече. Іван теж дістав нову кресаню і довгу дзьобню, що била його по ногах.
Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком.
По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, вздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля.
Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів. Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитиц. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею і Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні і піші, чоловіки й жінки - спинились і збились в купу. В лютому гвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо од чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям...

Інша повість М.Коцюбинського - Тіні забутих предків сьогодні є не менш актуальною. Люди киплять злістю й завзяттям на чужий рід, на політичних опонентів, на сусідні країни, "тримбітають тримбіти", але ніхто не може докладно розказати, звідки пішла та ворожнеча...

Очень люблю перечитывать Джека Лондона. Даже подумать не могла, что он был самым высокооплачиваемым писателем Америки. Уже к 1907 году (к 30-ти годам) он был очень состоятельным человеком, его гонорар доходил до 50 тысяч долларов за книгу (по тем временам это была фантастическая сумма).

Озеро Джека Лондона — одно из самых красивых и экзотических озёр Дальнего Востока. Старожилы рассказывают, что своё название озеро получило благодаря необычной находке, сделанной «первооткрывателями». Когда озеро было обнаружено, на берегу исследователи нашли книгу Джека Лондона «Мартин Иден». Однако есть и другая версия возникновения такого названия у озера. Многие геологи любили произведения Джека Лондона. Ю. А. Билибин, руководитель первой геологической экспедиции на Колыму, открывшей здесь золото, высказывал мысль назвать один из географических объектов на Северо-Востоке именем Лондона. В 1932 геолог П. И. Скорняков, работавший в районе одного из живописнейших озёр Северо-Востока, дал ему имя Джека Лондона.

На днях прочитала Книгу украинского писателя Сергея Пономаренко Темный ритуал. Книга очень даже неплохая. Люблю совмещение детектива и мистики, всегда интересно, чем все закончится. а этот писатель умеет держать интригу до последней страницы.

А мне нравиться Булгакова Мастер и Маргарита, в этом романе есть все, и мистика и драма и история и религия....

Зараз читаю:
Ілон Маск. Tesla, SpaceX і шлях у фантастичне майбутнє

А я задам питання по-іншому: як ви читаєте (книга, електронна книга, планшет, комп'ютер, щось інше) ? Особисто я, якщо є така можливість, завжди стараюсь читати "справжню" книгу. Можливо, це трохи олдскульно, але зате надовго осідає в пам'яті.

Пытаюсь "Майн кампф" прочитать. Дальше третьей страницы не осилил.
Не понимаю.
Использую смартфон.