Шевченко актуальний завжди

А ще в нас вміють розкуркулювати і цим відбивати охоту щось робити. І відкритим текстом заявляють, щоб ти не робив ми це все похєримо, поламаємо і обгадимо...

Той блукає за морями,
Світ перепливає,
Шука долі, не находить —
Немає, немає!
Мов умерла. Інший рветься
З усієї сили
За долею, от-от догнав
І бебех в могилу!
А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля,
Тілько торба, а з торбини
Виглядає доля
Шевченко актуальний завжди. Переконуюсь у цьому на кожному кроці. Пів Шепетівки пустили з торбами по світу.
Не так тії вороги,
Як добрії люди —
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату.
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потім сміятись,
Щоб з тебе сміятись,
Щоб тебе добити...
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люде
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть.
А хто пустив? Свої ж хлопці, землячки-керівнички. І на це Шевченко дає відповідь.
kobzar.info/kobzar/works/poetry/2002/09/24/185.html

Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.

Як кажуть люди. Не кажи гоп, поки не перескочиш...

Скачи, враже, як пан скаже - на те він багатий.
Ця тема дуже актуальна в Шепетівці.
Серед безробітних, які шукали роботу 2012-го, переважали менеджери зі збуту, бухгалтери й економісти. У середньому на одну вакансію претендували 10 осіб, в тому числі серед професіоналів – 5 осіб, серед кваліфікованих робітників з інструментом – 6 осіб, серед фахівців – 8 осіб, серед законодавців, вищих державниж службовців, керівників, менеджерів – 12 осіб. При цьому серед працівників торгівлі та сфери послуг, а також серед осіб без спеціальної підготовки, відповідно, на одне місце претендувало по 13 чоловік, серед робітників з обслуговування технологічного обладнання – 16 осіб, серед службовців – 19 осіб, а серед кваліфікованих працівників сільського господарства – 30 чоловік.
shepetivka.com.ua/forums/osvita-v-shepet...yi-zaklad.html#86396
Інколи, щоб не звільнили доводиться виконувати дрібні доручення роботодавців. Якщо чесно, то за великим рахунком роботодавець в місті один - місцева влада. Професіоналам, кваліфікованим робітникам, фахівцям легше, а іншим важкувато. Вони розуміють, що на їх місце вишикувалась черга від 12 до 30 чоловік. І доводиться виконувати найменші примхи роботодавця і перетворюватись на дрібноту, яка кидається по улицях і місить людей.
Вже дістали дурні, яких постійно кидають під колеса, лише щоб тебе зупинити і у чомусь звинуватити.

Таким може бути пам’ятник Тарасу Шевченку.

Бідний Тарас Григорович... За пару десятків написаних змолоду "малоросійських" (як він сам писав) віршів - не дають спокою його кісткам ось уже кілька століть. А саме це, було у його житті ледь не найбільшою помилкою, за якою він потім довго жалкував.
ps. Памятник гарний - добре що хоч без кущуватих брів і шапки-папахи, це уже тішить. Але місце не вдале - наш "бєлий дом", в мене, чомусь найменш асоціюєтся із поезією, чи навіть патріотизмом, іконою якого з доброго дива зробили Шевченка.

Рання творчість (1837-1843)
Тепер Шевченка було офіційно зараховано "стороннім учнем" до Академії мистецтв. Український митець з великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї - швидко здобуває знання. У 1838 році Шевченко знайомиться з художником Штернбергом. У січні 1839 його зарахували пансіонером Товариства заохочення художників. У квітні цього ж року Шевченка нагородили срібною медаллю 2-го ступеня за малюнок з натури. У 1840 році його нагороджено срібною медаллю 2-го ступеня за першу картину олійними фарбами "Хлопчик-жебрак дає хліб собаці".
Одночасно митця захоплює літературна творчість. У 1837 році була написана Шевченком балада "Причинна", у 1838 - поема "Катерина", елегія "На вічну пам'ять Котляревському", у 1839 - поезія "Тополя", "До Основ'яненка". У 1840 році побачила світ збірка творів Шевченка "Кобзар", що містила вісім творів: "Думи мої ...", "Перебендя", "Катерина", "Тополя", "Думка", "До Основ'яненка", "Іван Підкова", "Тарасова ніч". У 1841 році вийшов альманах "Ластівка", де було вміщено п'ять творів Шевченка: баладу "Причинна", поезії "Вітре буйний", "На вічну пам'ять Котляревському", "Тече вода в синє море...", перший розділ поеми "Гайдамаки" - "Галайда", та окремим виданням вийшла поема "Гайдамаки".
У вересні того ж року Шевченка відзначено третьою срібною медаллю 2-го ступеня за картину "Циганка-ворожка". З під рук Шевченка виходять малюнки "Козацький бенкет" - 1838, "Натурниця" - 1840 та низка портретів. Він ілюструє чимало художніх творів. У 1840 "Марія" - малюнок до поеми О. С. Пушкіна "Полтава", 1841 - до оповіданнь Квітки-Основ'яненка "Знахарь", Надєждіна "Сила волі", 1842 -"Зустріч Тараса Бульби з синами" до повісті "Тарас Бульба". Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами "Катерина", 1842 рік.
Захоплюючись театром Шевченко пробував свої сили і в драматургії. В 1842 році з'явився уривок з п'єси "Никита Гайдай", написаної російською мовою та була написана поема "Слепая". У 1843 році Шевченко завершив драму "Назар Стодоля". В 1844 році в Петербурзі окремим виданням вийшла поема "Гамалія".
kobzar.info/kobzar/biography/2003/03/04/608.html
Життя і творчість перед засланням
kobzar.info/kobzar/biography/2003/03/03/609.html
Після арешту і на засланні
kobzar.info/kobzar/biography/2003/03/02/610.html
Життя і творчість останніх років
kobzar.info/kobzar/biography/2003/03/01/611.html
Поезія (лише тут знаходиться до 300 віршів)
kobzar.info/kobzar/works/poetry/
Російською Шевченко написав лише десяток повістей. “Наймичка”, “Варнак”, “Княгиня”, “Музыкант”, “Капитанша”, “Несчастный”, “Художник”, “Близнецы”, “Прогулка с удовольствием и не без морали”

А тим часом перевертні нехай підростають.

Таким може бути пам’ятник Тарасу Шевченку.

Волинські шляхи Тараса Шевченка
Похмурої і дощової осені 1846 року випала Тарасові Григоровичу мандрівка на Волинь і Поділля. Тоді, після закінчення Петербурзької академії мистецтв він був вільним художником і працював на Україні. Шевченко вступив до новоствореної тоді в Києві Археографічної комісії, де разом із однодумцями опікувався збереженням пам'яток старовини, реліквій, записував унікальні зразки народної творчості тощо. Саме від Археографічної комісії він одержав доручення здійснити подорож на захід України, побувати в одному з найдавніших у слов'янському світі Почаївському монастирі, відвідати цілий ряд славних своєю старовиною міст Волині й Поділля: «отправиться в разные места Киевской, Подольской и Волинской губерний и постараться собрать... сведения о народних преданиях, местних повестях и сказаннях и песнях..., о замечательных курганах и урочищах..., осмотреть замечательние монументальние памятники и древние здания и составить им описание...». Окреме завдання отримав про Почаївську лавру: замалювати «...а) общий наружный вид лаври, б) внутренность храма и в) вид на окрестность с террасы». Відповідні розпорядження про сприяння Т. Г. Шевченкові на місцях надійшли у Подільську і Волинську губернії, а також до Волинської духовної консисторії – «всем монастирям, духовним правленням й благочинним».
Спочатку поет побував у Кам'янці-Подільському, звідти приїхав до Житомира, тогочасного губернського центру, де повинен був полагодити деякі формальності, адже поїздка його була службовою. А з Житомира він їхав давнім волинським трактом, і на шляху Шевченка були села і містечка Рівненщини. Він не міг не зупинитися у древньому Корці. Про той проїзд є згадка на сторінках повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»: «На полях Волыни и Подолии вы часто любуетесь живописными развалинами древних массивных замков и палат, некогда великолепных, как, например, в Остроге или Корце. В Корце даже церковь, хранилище бальзамированных трупов фамилии графов Корецких, сама собою в развалину превратилась. Что же говорят? О чем свидетельствуют эти угрюмые свидетели прошедшего?». Це тихе містечко з величними руїнами середньовічного замку князів Корецьких виглядало досить мальовничим і романтичним. Щоправда, про минувшину нагадували тут лише напівзанедбані руїни, загалом же Корець був звичайним, рядовим провінційним містечком, а в народній пам'яті лиш де-не-де збереглися оповіді про зруйнування замку військом козацьким під проводом Богдана Хмельницького, про татарські набіги, від яких не раз потерпав колись Корець…
Наступний відрізок шляху привів Шевченка до Острога. Уже на під'їзді його увагу привертали величні, горді руїни колись могутнього родового гнізда князів Острозьких, які багатством і славою мірялися з самим польським королем. У Острозі Тарас Шевченко детально оглянув споруди Замкової гори і, очевидно, замалював їх. Пізніше він назвав їх «похмурими свідками минулого».
А найперше Острог цікавив поета як місто давньої української культури і книжності, місто козацької і гайдамацької слави, місто, в якому зростали славні гетьмани України Северин Наливайко, Петро Сагайдачний. На жаль, пам'ятки старої архітектури збереглись погано, на них було видно сліди пізнішого польського панування, до того ж на початку XIX століття Острог пережив кілька спустошливих пожеж.
Від Острога через проміжні станції Гульча й Варковичі Кобзар дістався до Дубна. У дорозі зупинявся також під Гульчею (нині с. Гільча Здолбунівського району), аби напитися води із джерела, яке в народі вважається чудодійним. Воно і понині є тут, неподалік шляху, відновлено над ним і капличку на честь св. Миколая, яка існувала і в часи Шевченка.
У Дубно поет, імовірно, затримався на день-два. Це місто було повітовим центром, мало ряд цінних пам'яток старовини, насамперед замок-палац Острозьких, кілька старих монастирів і церков. Міські пейзажі Дубна теж досить мальовничі, особливо вигляд на замок, тож Шевченко і тут, напевно, брав до рук етюдник.
Після Дубна дорожній краєвид став урізноманітнюватись, з’явилися на ньому віддалені гори, які наближалися в міру наближення до містечка Кременця. У ньому Шевченко також зупинявся, щоб оглянути давню архітектуру, а потім подолав відрізок, шляху до Почаєва. У Почаєві ж він залишився надовше: тут не тільки вивчав старожитності Лаври, але й виконав кілька майстерних акварельних малюнків монастиря, які, до речі, збереглися, їх репродукції можна побачити у виданнях мистецької спадщини Т. Г. Шевченка.
Не міг Кобзар не побувати на місці вічного спочинку героїв Берестечка. Непрямим свідченням цього є поезія, написана пізніше на цю тему. («Ой, чого ти почорніло, зеленеє поле»), у якій глибоко і влучно виражені думки і переживання поета на цьому святому для кожного українця місці.
Повертався Шевченко тим же шляхом – через Вербу до Дубна, далі на Острог, Корець і Житомир. Але на зворотному шляху доводилося поспішати, бо наближалась пора осінньої негоди, яка могла б унеможливити подорож. Адже мандрував Шевченко невеликою кінною бричкою, зупиняючись на поштових станціях, де перепрягали коней. Він завершував мандрівку наприкінці жовтня, «змірявши уздовж і впоперек Волинь і Поділля».
Спілкуючись із нашими краянами, Шевченко пізнавав їх життя, настрої, звичаї. На жаль, здебільшого враження цих зустрічей були отруєні гіркотою: селяни терпіли жахливий кріпацький гніт. «Каторга кращою була б для них, – писав про становище волинських селян двома роками раніше побратим Шевченка Микола Костомаров. – Ставлення до них таке, що перевершує будь-яке уявлення про утиски і сповнює жахом друга людства». У дорожньому зшитку, в якому поет робив зарисовки, зберігся лаконічний, але дуже промовистий запис: «Всюди їздив – і всюди плакав».
Глибокі враження волинсько-подільської подорожі Тарас Шевченко не раз художньо осмислював у подальшій літературній творчості. До цієї творчості він зміг повернутися нескоро, в умовах заслання, якими заборонялося писати й малювати. Та проте, як тільки з'являлася можливість Тарас Григорович мережав рядками свої захалявні книжечки. Так, 1848 року, за два роки після мандрівки нашим краєм Кобзар повернувся до дорогих спогадів і написав стислий, але вражаючий за силою почуття ліричний вірш.
«Ой чого ти почорніло, Зеленеє поле?»