Величина заробітної плати визначається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідношенням сил між ними і власниками підприємств.
Уривок інтерв’ю з одним фінансистом.
Гроші – це праця, а не самоціль, не благо, і не соціальне зло! Гроші – це дзеркало суспільної моралі і культури. Гроші не винні, якщо у стані інфляції перебуває суспільство. Вони, швидше, є заручниками нездорових тенденцій. Гроші не захистять від злої долі. Гроші для мене – поняття філософське. Варто думати і дбати про духовне, забезпечивши себе основними потребами. У житті є речі цікавіші, ніж шикарний особняк, два-три авто, або ще гірше – мати гроші, про які боїшся зізнатися. А взагалі, у цивілізованих, розвинених країнах мільйонери живуть досить скромно, а гроші витрачають швидше на культурні потреби, а не на придбання шикарних меблів, десятки шубок та інше. Їхній розум та кмітливість працюють на суспільство, і суспільство їх за це поважає! А до того ж, ознакою здорової людської гідності, чесності є своєчасна сплата податків. Суспільство ж, у якому вважається за норму, за моду ховатись від податків, а задовольняти лише свої усезростаючі примхи, приречене на топтання на місці, приречене на духовну інфляцію.
Для того, щоб розвалити будь-який бізнес, керівникові потрібно небагато: вдатися до суто адміністративного управління і забути про: мотивацію працівників, правильне управління фінансовими потоками, управління собівартітю і управління виробництвом. Це системні підходи управління не лише підприємством, а й країною. Ми залишили без змін багато не найкращих підходів в управлінні від колишньої командно-адміністративної системи, а дещо запозичили з досвіду країн ринкової економіки. Як казав один впливовий український політик: "Людей система заставляла красти, бо не було як вижити..."
Замість класичної формули нормального ринку "гроші - товар (власне виробництво) - гроші", ми намагаємося жити за формулою "гроші - влада - гроші". Така формула не сприяє прозорому і справедливому розподілу бюджетних коштів, які потрапляють у запутані лабіринти з чорними дирами, де вони і зникають. І збільшує собівартість товарів і робіт, які замовляє уряд. Ця формула підриває основи здорової конкуренції, провокує конфлікти у бізнес-середовищі і серед політиків, створює соціальну напругу в країні.
У нас цінується не здатність творити нові цінності, будувати, організовувати життя, а цінується здатність, умовно кажучи, заволодіти підприємством, порізати і здати за копійки на металобрухт. Цінується здатність “розвести, кинути, підставити”.
Переважна більшість людей намагається триматись осторонь від усього цього, щоб не зв’язуватись з такими “дєлками”. І, як наслідок, країну залишають ініціативні громадяни і створюють ВВП в інших країнах. А більшість із тих, хто залишився, працюють за старою схемою. Ви робите вигляд, що платите нам. Ми робимо вигляд, що працюємо.
Коли одні не знали на що потратити гроші, то інші не могли забезпечити себе найнеобхіднішим – житлом, роботою, забезпеченням на випадок хвороби. І стає зрозумілим, чому люди не спішать сплачувати усі податки і протестують проти їх збільшення. Трудові емігранти не вірять у те, що сплачені ними податки підуть на покращення системи охорони здоров’я і освіти. Не вірять у те, що це покращить життя, їх дітей і батьків, які залишилися в Україні. Водії не вірять у те, що збільшення акцизів на пальне зменшить кількість ям на дорогах. Схожа ситуація була зі спробою ввести податок на обмін валют. За оцінками експертів, третина української економіки знаходиться в тіні.
Не лише гроші, а й уся економіка – це дзеркало культури і моралі, а наші дороги – це дзеркало нашої економіки. Роками з економіки вимивались кошти, а інвестицій майже не було. Схожа ситуація була з дорогами. Капітальні ремонти замінювались ямковими. Дороги довели до такого стану, що ямковий ремонт вже не допомагає, а на капітальний ремонт усіх проблемних участків потрібні кілька бюджетів країни. Про інфраструктуру і економіку вцілому краще не згадувати.
Ми не бачимо того, що відбуається за прохідними підприємств, а економічною статистикою володіє обмежене коло людей. З дорогами складніше, оскільки їх не закриєш і не сховаєш. Не потрібна статистика і не потрібно бути економістом, щоб зрозуміти настільки глибоке економічне падіння. Якщо через ями на дорогах кожен водій втрачає час і гроші (на ремонт), то через політико-економічні реалії втрачають всі. Ми бачили й гірші часи, але порівнювати потрібно з показниками рівння життя сусідніх країн, які в 90-их були у однаковому становищі з Україною.
Величина заробітної плати визначається нормами споживання, що склалися, традиціями, культурним рівнем, боротьбою робітників та співвідношенням сил між ними і власниками підприємств. Бюджетні кошти по галузям і регіонам розподіляються за схожим принципом.
Україна входить до п’ятірки країн, що мають замкнутий цикл виробництва космічних ракет і входить до елітної дев’ятки країн, що мають замкнутий технологічний цикл створення і виробництва авіатехніки.
У серпні відбудеться святкування 1025-річниці хрещення Київської Русі.
З Україною і українцями пов'язані всесвітньо відомі поети, письменники, кінорежисери, художники, лікарі, конструктори, спортсмени.
Україна - це країна з традиціями, які сягають глибин багатовікової історії.
Навішування ярликів і пресування свідомості ідеями меншовартості, страху і безперспективності нагадує пропагандистську кампанію з метою зниження вартості підприємства перед його дешевою приватизацію.Такі методи можуть застосовуватись не лише до підприємств, а й до окремої людини і навіть цілої країни.
Кожен народ на землі живе у трьох вимірах: в минулому, сучасному і майбутньому. Якщо в пам'яті народній гине минуле — гине його генетичний код, мова, гине і народ. Безпам'ят¬ство породжує бай¬дужість до власної долі, до власного майбутнього.
blogs.korrespondent.net/users/blog/bulinaseli/a109174
PS. В кількох сусідніх містах ситуація може бути різною. В першому не закрилось жодне підприємство і не скоротилась кількість робочих місць (як в Славуті), в другому закрилась частина підприємств (Староконстантинів, Новоград), а в третьому позакривали і розікрали все що могли (як в Шепетівці). Залишилась желєзка, казарми і тюрма, але якби могли то й це повністю розікрали.
Я помітив закономірність. В старих містах (Славута, Новоград, Староконтантинів) де шанують свою історію і памятають, як жителі на протязі багатьох віків обороняли і примножували силу і багатство міста, там мало кому прийде в голову розікрасти підприємство, або все місто. А якщо комусь таке прийде в голову, то знайдуться ті хто його зупинить і покарають. А в місті, яке заставлене памятниками тих хто закликав грабувати награбоване і розкуркулювати виростають такі ж активісти. Коли працювали підприємства вони крали частину виробленого і це не було помітно, а ще відповідних органів боялись. Коли темпи виробництва впали і зник контроль вони розкрадали все що заробляло підприємства, а з часом почали розкуркулювати підприємства і за 20 років ця банда розікрала і випила всю кров з міста і району. Після того взялись за підприємців і за тих в кого можливо щось відібрати, або запрягти, щоб пахав на них. Доки такі активісти будуть водити хороводи навколо свої ідолів і полювати на тих хто не хоче цього робити в місті нічого не зміниться!
blogs.korrespondent.net/users/blog/bulinaseli/a107856
В місті нема жодного пам’ятника всесвітньо відомому поету, письменнику, кінорежисери, художнику, лікарю, конструктору, спортсмену, шахтарю чи хліборобу, які пов'язані з Україною і українцями. Лише тим хто закликав грабувати награбоване. Шевченку поклали каменюку, а пам’ятник бояться ставити. Люди почнуть його вивчати і невідомо чим це скінчиться для банди активістів-злодіїв.
