Шепетівка та район 1-15 жовтня за повідомленнями історичних джерел

Четвертого жовтня 1944 року розпочався рейд куреня Української повстанської армії під командуванням Семена Котика («Вира») Кам’янець-Подільською областю (так тоді називався наш регіон) із «візитами» на Житомирщину й Вінниччину. Зокрема, учасники походу побували у Ганнополі, Берездові, Шепетівці, Полонному, а ще Баранівці, Чуднові, Уланові, Хмільнику, Літині, Летичеві, Меджибожі, Старокостянтинові, Грицеві, Славуті. Головною метою було знищення радянського колгоспного майна й роздавання його мирним жителям. До речі, упівцям на своєму шляху не вистачало навіть найелементарніших продуктів, хліба, оскільки розмір радянської державної поставки, яка стягувалася тоді із селян, був настільки великим, що вони вимушено жили впроголодь. Рейд куреня «Вира» закінчився 7 грудня 1944 року.

10 жовтня 1902 року часопис «Кіевлянинъ» повідомляв про аферу з «віртуальним взуттям», від якої постраждали жителі міст та містечок нашої Волинської губернії. Справа у тому, що власник чернігівського магазину взуття Гейлікман додумався розсилати навмання іменні листи. У кожному такому посланні обіцяв взуття за недорогою ціною (по 5 карбованців за пару) адресату, якщо виріже із тексту листа п’ять 20-копійчаних купонів, продасть їх власним друзям і надішле їхні імена йому. Далі ці друзі отримували по іменному листу від Гейлікмана, продавали купони вже своїм друзям – і так по колу. Цікаво, що абсолютно ніхто із «жертв» торгівця жодної пари взуття так і не отримав. А вигідною йому ця схема була тим, що адресати сплачували на пошті за одержання листа від нього по 1 карбованцю.

У ніч на 5 жовтня 1909 року на жителя містечка Кунева (нині – село у Плужненській громаді Шепетівського району), власника магазину пива в Острозі, а також їхнього візника напали невідомі, коли ті добиралися на тарантасі з Острога до найближчої залізничної станції Оженин. Усі троє потерпілих – молоді чоловіки віком від 21 до 30 років, єврейської національності. Жоден із них унаслідок цього «звірячого нападу з метою пограбування» не вижив, уточнив «Кіевлянинъ».

8 жовтня 1918 року безпартійна київська газета «Відродження» дивувалася, чому працівники Південно-Західної залізниці (до якої належала й станція Шепетівка), навіть після її перейменування у Правобережну, вперто продовжують писати на вагонах по-російськи «юго-западная», а також вказувати російською мову назви місяців року. Також у повідомленні зазначалося, що затверджено нову емблему міністерства шляхів Української Держави Павла Скоропадського – схрещені лопата й якір, місце сполучення яких декороване тризубом.

6 жовтня 1960 року у «Шляху Жовтня» нагадували, що Шепетівська районна ветеринарна лікарня проводить перевірку корів та іншої великої рогатої худоби (яку в ті часи люди масово утримували) «на предмет виявлення захворювань». Усім, хто плекав худобу, вказувалося тричі привести своїх тварин на перевірку за однією із таких адрес у райцентрі: на пасовище біля розвилки доріг Славута–Хмельницький 10, 12 і 13 жовтня; біля лісгоспу 17, 19 та 20 жовтня; на пасовище за районною тракторною станцією 24, 26 і 27 жовтня; на пасовище біля «603 кілометра по Новоград-Волинському шосе» 29, 31 жовтня і 1 листопада. Особам, які мали намір ухилитися від участі у міроприємствах, «обіцяли» адміністративну відповідальність.

8 жовтня того ж року міськрайонка пропагувала нову «фішку» – безкоштовне донорство. «За прикладом ленінградських патріотів донори Шепетівського райкому Червоного Хреста вирішили давати свою кров безкоштовно. На сьогоднішній день десятки шепетівчан здали так свою кров, з них 27 чоловік по 2 і 3 рази. Серед них – столяр буддільниці облспоживспілки Володимир Мечинський, штукатур СМУ-3 Лідія Яцишина, санітарка Юлія Яблонська, домогосподарка Параскева Муза, санітарка Віра Раб’юк, формувальниця цегельного заводу Розалія Абрамова та багато інших», – читаємо у замітці.

3 жовтня 1963 року Шепетівку було віднесено до категорії міст обласного підпорядкування.

13 жовтня 1970 року читачі нашої газети довідалися про «дивні порядки» у шепетівському гастрономі «Центральний». Авторка однойменної статті вражалася: «Підходимо до овочевого прилавка. За ним гарненька продавщиця з модною зачіскою. Три рази повториш, щоб вона зважила кілограм винограду, поки зверне увагу на твоє прохання. Видно, що дівчина у мріях вже десь на танцях. Біля молочного прилавка дві молодесеньких продавщиці про щось жваво розмовляють, сміються, а чимала черга терпляче чекає. Принесли ковбасу. Одна з продавців викладає з мішків у холодильну вітрину вироби, а друга «фасує» «Московську» у паперові згортки, зважує і кладе під прилавок».

15 жовтня 1985 року, як констатував «Шепетівський вісник», на окремих дільницях траси від Коськова до Шепетівки можна було побачити місиво із цукрових буряків. Справа у тому, що в ті часи проводилася державна політика скорочення втрат сировини під час її доставки із полів на кагатні поля цукрокомбінату. Втім, не усі борти автомашин було нарощено до належної висоти. Також чимало водіїв на Шепетівщині, котрі займалися «доставкою» солодких коренів до райцентру, перевищували швидкість.

10 жовтня 1996 року начальниця міськвідділу земельних ресурсів Тетяна Удалова проінформувала читачів «Шепетівського вісника» про зміну меж міста. Якщо донедавна територія райцентру складала 2252,6 гектара, то відтепер вона збільшилася до 3713,4 гектара, тобто більш як на третину. Територія Шепетівки насамперед зросла за рахунок земельних запасів сільських Рад по-сусідству – Плесенської, Пліщинської, Судилківської й Городищенської. Нову межу міста встановили за рахунок земель, зайнятих «новими» власниками. Йшлося про дачні масиви під Красносілкою, Пліщином і біля залізничного блок-посту Жлобинський. До міськвідділу земельних ресурсів продовжували масово надходити заяви від шепетівчан, які хотіли отримати землю для власних городів чи спорудження житла. «Таких заяв нині нараховується півтисячі», – повідомила фахівчиня.

У середині жовтня 2000 року з нагоди прийдешнього 65-літнього ювілею шепетівської ЗОШ № 2 І-ІІІ ступенів директор установи П. Бобчук розповів на шпальтах міськрайонки про її минуле. До 1934 року школа № 2 була неповною середньою (тобто «семирічкою»), мала кілька приміщень, розкиданих по містечку. Через два роки відкрили восьмий клас. Перший випуск десятикласників відбувся 1937 року. А наступного – друга школа відсвяткувала своє новосілля. У роки Другої світової війни нова ошатна споруда установи була зруйнована. Тож після неї її відбудовували, як і «транспортну» школу неподалік залізниці. Відбудоване приміщення ЗОШ № 2 відкрилося 1955 року й функціонує (з новою великою прибудовою) досі.

15 жовтня 2015 року в Судилківській школі пройшла презентація книги Андрія Мусійовича Артерчука про минуле села «Судилків – колиска і спогад». Коштами на видання цього неординарного краєзнавчого дослідження, побудованого на основі історичних документів та спогадів старожилів, посприяв його земляк, місцевий підприємець Віктор Фещин.  

Володимир КОВАЛЬЧУК.

The post Шепетівка та район 1-15 жовтня за повідомленнями історичних джерел first appeared on Редакції газети "Шепетівський вісник".