Про українських демократів і "думаючу інтелігенцію"

Нещодавно ми відзначили 23-річчя Незалежності. Це, здавалося, був час для проведення глибоких підсумків. Але реального аналізу було не багато, а глибокого тим більше. Та й навіщо? Адже й так зрозуміло, що якщо тепер об’єднати для статистичних цілей економічні показники всіх колишніх республік СРСР і їх вплив на світовій арені, то вони вже не важитимуть і десятої частини того, що важили колись у світі. Ми обирали між «впевненістю у завтрашньому дні» і динамічністю розвитку. Вибір було зроблено на користь динамічності розвитку. Через 23 роки ми мусимо констатувати, що «впевненість у завтрашньому дні» ми таки втратили, а динамічності розвитку не набули.

Помилок, звичайно, була зроблено багато (чи не кожен крок був помилкою). Але були дві найбільші і вирішальні.

Мета незалежності - утворити нову міцну країну та утвердити українську націю, вивести її із тіні російської, забрати собі назад те, що росіяни намагалися вкрасти. Але як же вирішили виховувати дух цієї нації?

Дух української нації

Ми були і є горді Київською Руссю (Україною-Руссю) – найбільшою державою Європи у свій час. Але світ знав цю державу як державу росіян. Ми хвалилися нашими козаками (на приналежність яких, на щастя, ніхто не зазіхав). Ми булі горді нашим повстанським рухом, чи не єдиним, що кинув виклик сталінізму в післявоєнні роки (принаймні він протримався найдовше). В той же час ми були горді нашим вкладом у перемогу над Німеччиною, а для світу цей вклад цілком належав росіянам. Зрештою Радянській Союз був однією з двох супердержав світу, другою наддержавою, яку поважали її друзі і боялися вороги. І навіть ця слава цілком забиралася росіянами.

Яким чином ми стали наводити порядок і справедливість у цих питаннях?

Розберемося перш за все чому ми властиво горді Київською Руссю? Та ясно чому. Тому що ця держава змогла розширити свої кордони на стільки, на скільки не змогли інші європейські держави, тому що ця країна розгромила могутній Хазарській Каганат; тому що вона не боялася кидати виклик найбільшій потузі того часу – Візантійській імперії; тому що князь Олег «прибив щит до воріт Цареграду»; тому що князь Святослав «ходив на ви» і громив болгарські міста та грабував Візантію; тому що наші предки тиснули своїх сусідів, розширювали свою територію і накладали данину на інші народи. Наші князі «воювали» з чехами, угорцями, литовцями, болгарами та всіма іншими  хто був у межах досяжності. Вони могли це робити і ми горді за них. Мусимо ми цього соромитися чи вчити своїх дітей на цих прикладах? Здається питання немає. Але насправді є. Чим ми були як не імперією? Чи нам соромно, що ми були імперією і грабували інші народи та примушували їх платити нам дань? Нам не лише не соромно, ми горді цим.

І це єдино можлива відповідь. Бо так є у всіх народів на землі. Чи мусять монголи соромитися Чингіз-хана чи хвалитися найбільшою імперією світу з тих, що існували будь-коли в світі? Питання недоречне і відповідь ясна. Правду кажучи, це єдиний яскравий період в їхній історії. Чи мусять італійці соромитися, що їхні предки поневолили стільки народів і жили за їхній рахунок? Що вони примусили працювати на себе незбагненно величезну кількість людей – рабів. Чи все ж таки вони мусять хвалитися стародавнім Римом?

З цієї точки зору як незграбно виглядають наші спроби критикувати росіян, австрійців та німців за імперській дух. При цьому кумедно намагаючись зображати українців як смирних волів, яким нічого не треба, аби їжа була у яслах. Українцю нічого крім вишневого садочку не сниться. І може козаки були не нашої крові? Чи ми не горді ними, що вони не боялися грабувати квітучі ниви біля Стамбулу? Що вони своїми розбійними рейдами не боялися палити маєтки і містечка наймогутнішої нації Європи, якій іспанці, французи, італійці та австрійці добровільно відсилали регулярні «подарунки» для того, щоб з них не вимагали данину?

Ні, ми українці інші. Саме тому ми й могли регулярно повставати проти поляків, коли втратили Київську Русь, і стояти на самоті й проти німців, і росіян, і поляків після другої світової війни.

Ні, давайте  не ненавидіти росіян за їхній імперській дух, а заздрити їм, що вони зазнавши економічного розвалу, не меншого за наш, зазнавши таких ударів по своєму статусу, все ще зберегли його. Це те, що нам не вистачає тепер.

Імперській дух – це ніщо  інше, ніж дух нації, віра в себе і бажання, щоб тебе не водили як вола. А оскільки світ ніколи не був рівним і в ньому обов’язково хтось був  волом, а хтось його поганяв, то дух нації – це дух, який не дає нації  бути волом. Імперській дух – це соціальний капітал нації. Це те, що не кожна нація має.

Дух нації, як і дух індивіда, випрацьовується її досвідом – її історією. Історія успіхів породжує міцний національних дух – звитяжний дух, імперський. Історія невдач – породжує бажання ухилитися від боротьби, прийняти ситуацію, якою вона є, а саме головне – обрати найсильнішого лідера і слідувати за ним, в його тіні  й під його захистом. Така позиція буває вигідною – такому індивіду перепадає дещо з барського стола. Але лише за однієї  умови – якщо він потрібний, і поки він потрібний.

Імперський дух може мати й не сильна нація. І щоб самореалізуватися вона буде шукати союзів. Але не з найсильнішим. В час боротьби треба підтримати слабкішого з сильних. Бо найсильнішому ти не потрібний – він сильний і без тебе. І він знає про це. І знає, чому ти до нього приєднався – бо ти боїшся і ти сподіваєшся одержати плоди грабунку слабкішого – справа вірна і вибір вірний. І він розуміє це все, і ставлення його до тебе відповідне, щоб він там не говорив на урочистостях.

Приєднайся до слабкішого, і він буде вдячний тобі; і він буде пам’ятати твою допомогу і цінувати її. І він не буде зневажати тебе, як той, сильніший. Хоч він і сильніший від тебе, а ви станете бойовими друзями.

 Слід відзначити, що оскільки ми були мешканцями всесвітньої імперії, однієї з двох супердержав світу, то ми відповідно й сприймали себе. Мешканцям цієї імперії  було природним уявляти, що у випадку відмови від соціалізму вони і далі будуть імперією, лише капіталістичною.

Тому, коли ми відмовилися від соціалізму, то вірили, що ця відмова принесе швидший прогрес і ми, залишаючись імперією, підіймемо значно свій рівень життя, а заодно і міць нашої  імперії.  І коли ми добились відокремлення України від цієї імперії, ми вважали, що 16% її надпотуги є достатньою силою, щоб залишатися серед найсильніших країн світу, особливо, якщо взяти до уваги, що ми більші за територією  від Німеччини, Британії чи Франції.

В жодному  найжахливішому сні, 90 % нашого населення не чекали і не уявляли, що Україна може опинитися у стані країн третього світу. І це почуття віри у себе, у можливості своєї країни, у можливості народу, віра у те, що ми можемо звернути гори, були найбільшим соціальним капіталом, який ми мали. Тим капіталом, що і давав нам реальний шанс залишитись потужною країною. І цей капітал був знищений, розтоптаний і продовжує знищуватися кожен день «демократами» і не рідко й так званими «націоналістами». Ми зробили безумовно правильно, що вийшли з радянської імперії, бо український дух гинув у ній і українці дедалі більше соромилися того, що вони українці, більш охоче називаючи себе росіянами. Це все зрозуміло. Тим не менш, ці ж самі люди мали в собі імперську гордість громадян світової наддержави. І цю гордість, цей дух, треба було використати, треба було зберегти, просто переіначити на українській лад. Заміть того його взялися викорінювати.

Коли перед нами постало питання куди і як йти далі, то розумних думок не бракувало, але (як не дивно, чи закономірно?) перемогла та, що привела  до влади олігархів. Нашим переродженцям бюрократам угорі і братві  унизу хотілося загарбати майно, засоби виробництва, а нашим західним добродіям хотілося вивести нас з гри як реального суперника, що коли-небудь знов зможе загрожувати їм; тоді як «думаючій інтелігенції» хотілося … змін. В результаті всі одержали що хотіли, бо бажання не суперечили одне одному. Та й у виграші виявилися всі, ну хіба що крім «думаючої інтелігенції» та всього народу, що вівцями  подався за нею. В принципі, ці інтелігенти, звичайно, хотіли кращого. Але простір їхнього міркування був обмежений, був результатом радянської однобокої пропаганди. Фактично радянська влада знищила сама себе ізолювавши населення від проникнення з-за кордону будь-якої «неперевіреної» інформації і заборонивши вільну думку та обмірковану альтернативу. Все це призвело до того, що протестна думка була така сама однобока, як і та, якій вона протистояла. І все це подиву не викликає. Швидше за все це було закономірно. Подив викликає те, що більша частина цієї «думаючої інтелігенції» так і продовжує думати, як і раніше, і ніякі реалії не здатні змінити її думку. Її вільну думку, що порвала тенета радянської пропаганди.

Загальносвітовим розумінням ситуації у 1991-му було таке: існують дві наддержави – США і СРСР, які були справді двома вільними країнами світу, бо всі решта були пішаками і просто мусили обирати за ким шикуватися. У всякому  разі їхні рішення не були до кінця вільними, а великою мірою визначалися міркуванням про те, чи їхні дії сподобаються чи ні супердержавам. Правда ці решта країн намагалися у своїх інтересах використовувати ситуацію у світі, стараючись «доїти» то одну, то іншу наддержаву, демонструючи свій вибір на їх користь та відданість ідеалам патрона. Але все ж таки це була маніпуляція кролика з удавом, і вона нічого не міняла в реальному світоустрої. Удавів було лише два.

З іншого боку, ці інші країни, все ж таки, справді мали можливість вибору. По-перше, вони могли обрати один чи іншій табір. По-друге, фліртуючи і шантажуючи то одну, то іншу  наддержави, вони все ж таки мали певну свободу вибору свого  економічного розвитку.

Таким чином, з одного боку і радянська, і американська допомога цим державам з однаковою імовірністю  могли привести до занепаду певної країни, але якщо цього не траплялося, то радянська допомога працювала на місцевий націоналізм, а американська, можна сказати на економічний інтернаціоналізм. Наша допомога сприяла побудові національної економіки кожної країни-сателіта,  у той час, як американська сприяла включенню її у міжнародний розподіл праці, як елемента міжнародної економічної системи.

Колись імперії створювалися й утверджувалися у збройній боротьбі. Тепер, хоча цей чинник і не втратив актуальності зовсім, тим не менш центр ваги перейшов на економіку. Тепер завойовують, підкорюють і утримують у покорі економічно.

У середньовіччі всі країни світу були аграрними. Тоді як Британія, а за нею і решта країн Західної Європи, почали індустріалізуватися. Завдяки  цьому вони поставили себе у центр Світу. Всі їхні зв’язки з іншими країнами, зрозуміло, ніколи не були спрямовані на побудову в цих інших країнах індустрії. Їм потрібні були харчі та сировина. Під ці свої потреби вони і намагалися формувати решту світу. Іншим країнам вже не треба було продукувати промислові товари, бо вони вже продукувалися тією самою Британією. Але Британії потрібне було зерно, отже треба було (і було вигідно) залишатися аграрною  країно і продукувати зерно для Британії, Голландії та інших. Запроваджувався світовий розподіл праці. А пізніше, наперед вийшли знання. Науково-дослідні інститути, університети, всілякі конструкторські бюро, що досліджують, винаходять та конструюють стали головним надбанням націй.  Поряд з капіталами звичайно. Тепер Захід, що першим колись почав індустріалізацію, вважає за благо позбавитися індустрії. Заводи увесь час застарівають за параметрами своєї продуктивності, а їхня стара продукція перестає користуватися попитом. Краще вивезти їх в інші країни, де вони  будуть неминуче засмічувати навколишнє середовище і використовувати набагато дешевшу працю. Головне тримати за собою розробку проектів нової продукції і нових заводів. Головне також  накопичувати капітал. Отже Захід вибудовує всесвітню піраміду, де він є у центрі і надає капітали та знання (інженерні винаходи та наукові відкриття). Отже бере на себе функції фінансового сектора, НДІ і КБ та найбільш наукомістких виробництв у всесвітній економіці. Далі йде прошарок індустріальних країн, що займаються промисловим виробництвом (робітничий клас глобалізованої економіки). І нарешті треті, що можуть запропонувати лише продукти сільського господарства та сировину для промисловості.

Таким чином Захід винаходить нові товари, нові речовини, нові більш досконалі технології виробництва, створює відповідні станки і решту обладнання і посилає їх у країни другого і третього світу, одержуючи назад вироблені товари промисловості та сільського господарства. Тепер наші демократи (разом із Заходом) порівнюють нас з західними країнами і несподівано доходять висновку, що на Заході навколишнє середовище чистіше, жити зручніше, бо будь-яка потреба зустрічає сервіс, який її обслуговує швидко і без черг, та й злочинність менша. І ми, звичайно, у порівняннях завжди програвали і програємо. Але як могло бути інакше, якщо на Заході всі фабричні труби, що димлять вивезені в інші країни, туди ж вивезено хімічне виробництво і все інше, що може шкодити? До того ж, замість того, щоб платити своїм робітникам 60000 дол. на рік, вони платять за кордоном 6000, а то й 2500 на рік. При таких умовах і зарплату можна вдома (на Заході) більшу давати. Тим більше, що вдома працюють науковці й інженери і їхні великі зарплати притягують науковців і інженерів з інших країн; країн, які намагаються виховати свою еліту на копійки, що їм дозволили збирати із західних бізнесів як податки. Звичайно їхня освіта є не тієї якості й обіймає не такі широкі кола населення як хотілося. Але навіть  і ті, що вдалося виховати переїжджають на Захід, бо там більші зарплати. Таким чином, світлі голови з усього світу виїжджають на Захід. За такої розкладки міжнародного розподілу праці можна й утримувати своїх неробів; а як що так, то навіщо неробам красти та грабувати? Таким чином цикл є замкненим, і з нього не вирватися. Маючи гроші, заощаджені на зарплаті своїм робітникам з одного боку і маючи цих робітників, що втратили роботу, з іншого боку, Захід має можливість перекваліфікувати цих робітників у працівників сфери обслуговування. Тому Захід і не має черг, бо там є доволі працівників сервісу.

Сюди входять не лише продавці крамниць, а й довідкові різних фірм і державних служб, куди люди дзвонять чи приходять, щоб дізнатися інформацію чи одержати довідку, сюди відноситься і виклик водопровідників, електриків, ремонт даху чи машини і незлічена кількість іншого. Все зручно, все чекає на ваш дзвоник. У нас цього немає, у нас все не так, а значить у нас гірше. Але чи у нас все це з’явилося від того, що ми приватизували нашу економіку? Через те, що ми увійшли у СОТ?  І чи з’явиться воно коли ми увійдемо у ЄС? Ми потрібні в іншій ролі на іншому рівні.  Ми будемо там, куди вивозять виробництво, а не там де робітники вивільняються для сфери послуг.

Що там казати, ми мали у себе всю піраміду в наявності: фундаментальну науку, яка шукала нові принципи і заглиблювалася у закони природи, у таємниці ДНК, космосу і елементарних частинок. Її висновки передавалися прикладній науці, що винаходила нові речовини, сплави металів, пластиків тощо. Ґрунтуючись на цьому інженери проектували нові прилади, ракети, тощо. І все це давало можливість розвиватися промисловості та сільському господарству.

Звичайно, це намальована  картинка. Все було гірше. Бо ми не мали конкуренції і нововведення були не потрібні. Тому вони з’являлися повільно, та й то з невеликою якістю. Наука і КБ продукували рішення певних проблем, але вони не запроваджувалися через характеристики тої системи, що існувала. Тому і треба було міняти цю систему. Тому і почали це робити. Але робота зі змінами супроводжувалася твердженнями і криками на кшталт: «Розвели тих науковців як курей не різаних», або «Що вони там роблять? Вивчають вплив місячного світла на рейки?». Ну і, звичайно, прийшов висновок ,як багато ми заощадимо, якщо розженемо науково-дослідні інститути та конструкторські бюро. А як багато грошей «викидалося у космос»! І все це говорилося всерйоз. А от чи від дурної голови чи з чужої підказки, так то сказати важко.

 І вихід був, ясний і простий – поступове відкриття кордонів для імпорту. Дуже повільне. З постійним впливом держави на ситуацію для нейтралізації  негативних  наслідків. Поступове збільшення навантаження на економічну  конкуренцією, а отже і поступове збільшення віддачі. Як поступово навантажують  спортсмена, як відновлюють сили у того, хто місяцями чи роками не ходив – їх вчать заново, потрохи. І вони починають бігати знов. Але ж ні, «думаюча інтелігенція» разом із широкими колами народу, хотіла все і одразу. І потрібний шлях було запропоновано – «шокова терапія». І шок таки був, а от терапії ні. Був цілковитий параліч і розвал всієї піраміди. Заводи збанкрутували, інженери і вчені пішли на базари торгувати китайськими цяцьками та турецькими колготами. Вчорашні поводирі тепер кажуть, що вся справа у тому, що шокова терапія була не достатньо шоковою і робили все не достатньо швидко! Але робили саме з тією швидкістю яка була потрібна бюрократам і братві, щоб розібрати працюючі підприємства, а Заходу, щоб наша економіка розвалилася (їхні експерти і радники ніколи і нігде не попереджали, що якщо ви не регулюватимете входження у ринок, то завалите всю економіку і втратите науку. Ні, вони казали, що втручання держави найбільш шкідлива річ, і «думаюча інтелігенція» дружно підхоплювала цю пораду, переходячи на крик.

Чи не одним махом ми перевели себе у розряд країн третього світу. Та фактично нижче, якщо знайшли своє місце у перепродажі китайських і турецьких товарів, прийняли цю роль і вона нас не обурює. А колись ми не вірили, що це може статися. Ми були впевнені, що відмова від соціалізму невідворотно приведе нас у розряд першого світу. Ніхто, в найжахливіших снах не уявляв собі те, що трапилося. Настільки не уявляв, що навіть питання-підказка: «а чи не перетворимося ми замість ФРН на Колумбію?» – викликало лише зневажливу посмішку. І цього таки не мусило трапитися. За будь якої політики. Крім шокової терапії.

ВВП всієї нашої економіки разом взятої, не на багато перевищував доходи найбільших американських корпорацій. Лише це одне мусило нам сказати, як що ми спробуємо змагатися з Заходом не всією державною компанією (таким собі економічним конгломератом, що поступово скидав би неконкурентоспроможні галузі в приватні руки для розвитку приватної ініціативи), а з окремо взятими підприємствами, то перемога неможлива. І ми забракували соціалізм через те, що той не дав нам можливості «наздогнати і перегнати». Отже, ми шукали кращих рішень ніж був соціалізм. І чи могло бути кращим рішення, яке привело до неминучої поразки? Могло. Але це не зупинило нікого. Захід підштовхував, і ми приймали «революційні рішення» – приватизували все, думаючи, що приватна ініціатива підприємців виведе нас на передові позиції. Коли все стало тріскати і падати чомусь ніхто не зупинився, не отямився, не захотів оглянутися і поміркувати. Коні вже понесли! Вже увімкнувся хапальний інстинкт бюрократії. І саме смішне те, що все робилося під гаслом боротьби з бюрократами. Їх ненавиділи, з їхньою владою хотіли покінчити і саме для цього їх і почали збагачувати приватизацією. Коли «думаюча інтелігенція» почала підштовхувати процес, бюрократія подумала: «Ви хочете все зробити приватним? Хай буде по вашому, але власниками будемо саме ми!». З того моменту саме бюрократія штовхала процес згори, а братки, що починали з рекету на базарах та автостоянках, штовхали її знизу, набуваючи апетиту під час їжі. Звичайно і ті, і ті самі хотіли цього. Але вони ніколи не могли б почати цей процес, якби «думаюча інтелігенція» не кричала про нього на демонстраціях і мітингах, у газетних статтях і щоденних розмовах на роботі та тролейбусі. Всі хотіли одного – приватизації!!!

Але чому? Звідки взялася така загальна впевненість у правильності такого вибору? Була висунута «теорія» про нове «першопочаткове накопичення капіталу». Спочатку треба нагадати про що йдеться. Якщо ви висаджуєтеся на голому острові й задумуєте побудувати там фабрику чи розбити ферму, то вам для цього потрібен першопочатковий капітал. Звичайно, підприємці мають капітал, як прибуток зі свого підприємства. І колись, для того, щоб почати будувати перші фабрики і заводи, перші підприємці мусили також мати для цього капітал. А де вони його взяли, якщо капіталізму раніше не було, а економіка більшою мірою працювала на споживання? На це і відповідала теорія Маркса, для нас немає значення правильна вона, чи ні. І ось було вирішено, що наші потенційні підприємці теж не мають капіталу і мусять пройти через стадію «першопочаткового накопичення». Тому факт, що вони вбивають один одного, обдурюють трудові колективи та масу власників ваучерів (права на свою приватизовану частку), є позитивним, і незабаром закінчиться процвітанням, яке і почали чекати.

Але ми не були голим островом. В нас вже були і заводи і КБ і НДІ. У нас була повна, і достатньо налагоджена економіка. Все що треба було – примусити їх запрацювати, а не руйнувати. Про яке “першопочаткове накопичення капіталу” взагалі можна було говорити в таких умовах було не зрозуміло. Була підкинута ідея, що наші заводи і фабрики такі відсталі, що закордонним інвесторам треба більше капіталу вкласти у їхню руйнацію, ніж у будівництво нових заводів на рівному місці. Тому ідея: наші заводи і фабрики треба знести, не шкода. Лише я ніколи не бачив щоб хтось з тих, хто це пропонував, руйнував свою власну хату, ще не маючи нової, бо вона стара і її не шкода. Не чув я і про бізнесменів, які руйнують свої старі заводи, ще не маючи капіталів для будівництва нових. Та «думаючій інтелігенції» було не до тонкощів – вона була в революційному угарі (чи контрреволюційному?).

Не було нічого смішнішого для справді «думаючої інтелігенції» на при кінці 80-х ніж посміятися з відомих слів у відомій пісні: «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим». Вдосталь нагигикавшись, ця інтелігенція заходилась робити саме це – руйнуючи «до основанья», але побудувати нічого так і не змогла. (А як побудуєш, коли будувати не можна? Можна лише чекати, що ринок якось сам по собі з кривої виведе). Почекавши, і нічого не дочекавшись від ринку, поводирі і «думаюча інтелігенція» прийнялися чекати від Заходу. То СОТ всі питання розв’яже, то ЄС. Але обов’язково хтось інший. Головне, щоб не ми самі.

Вони говорять, що хочуть сховатися у ЄС від «москалів». Чому? Тому що Росія задушить нас своєю вагою. Вона завжди хотітиме свого і оскільки вона сильніша за нас, вона досягне свого. Вони забувають, що ФРН сильніша за Росію, і якщо вони бояться ваги Росії, то ще більше мусять боятися ваги Німеччини. Росія замордувала у голодоморі мільйони наших людей та ще сотні тисяч у сталінських чистках. Але ж і Німеччина, якщо ми ще не забули, принесла нам мільйони смертей і руйнацію. Якщо вони бояться російської мови, що не хоче відступити з просторів колишнього СРСР, то ще більше мусять боятися англійської мови, що «не хоче відступати», а переможно наступає по всьому світу. І наші люди вже завзято вчать її і називають свої бізнеси цією мовою. Це лише початок. Навіть Франція увела в своєму парламенті закон про заборону  інших мов на слуханнях, маючи на увазі звичайно англійську. Увесь світ відчуває цей тиск. Він здається поки що не серйозним в Україні. Але треба пам’ятати, що на при кінці 17-го століття загроза російської мови теж не могла здаватися українцям серйозною. Але час минув і ми бачимо наслідки…

Насправді вони шукають успішного кінця в незакінченому ланцюгу своїх помилок. Вони думають, що в європейському домі, нас стражденних і зголоднілих нагодують. Та й взагалі, якщо нас впустять у такий багатий дім, то там нам житиметься добре. Спочатку добре життя нам передбачалося після знесення «залізної завіси», якою ми відгородилися від світу. Не сталося. Прогноз відстрочений на вступ до ЄС. І головний аргумент тут, що ЄС  примусить нас стати правильними.

Сам факт того, що нас хтось до чогось буде примушувати має бути обурливим і принизливим. Спочатку демократи булі злі, що не відбувається приватизація, потім, що вона відбувається не повністю, не з тією швидкістю і так далі. Треба завжди було ще щось зламати, щоб нарешті вже всім стало добре. І коли цього не сталося вони оголосили, що в нас народ не той. Що з таким народом нічого не доб’єшся. І тому спочатку треба було, щоб іноземний капітал скуповував наші підприємства і «навів там порядок», а тепер треба йти у ЄС, бо там нам диктуватимуть правильні закони, правила і порядки, і ми вислухавши їх настанови та прийнявши їх, станемо правильними.

73 роки комуністи виховували з нашого народу «людей комуністичного завтра». Не виховали. Тепер прийшли інші і виховують з нього «вільного індивіда вільного ринку». Виховують вже більше 23 років. Скільки їм ще треба?

І виникає питання, якщо «народ неправильний», то можливо всі їхні «правильні» реформи були не для українського народу? Може вони винні, а не народ, у тому, що він не такий як їм хотілося? Може правильні на їхню думку закони і порядки є неправильними для «неправильного» в їхньому розумінні народу? Якщо їм не подобається цей народ, то замість того, щоб перевиховувати його, може краще їм дати йому спокій? Націоналісту, народ подобається саме такий, який він є. І те, що він відрізняється від інших, лише тішить  його серце.

Наша літакобудівна промисловість, як і суднобудування та «Українське пароплавство», як дуже багато чого іншого, ніколи не підіймуться самі. Лише держава мусить вкласти гроші у виробництво, закупити літаки для власних ліній, дати субсидії іноземцям, що їх купуватимуть. Без дій держави не буде процвітання України. Але «демократи» тягнуть нас у нові і нові угоди та союзи де ми матимемо дедалі менші  можливості впливати на власну долю. Хіба демократи не заклопотані демократією, яка передбачає народне управління  у власному домі? Чому ж це не турбує їх?

Якщо ми увійдемо у ЄС наші НДІ і КБ стануть не потрібними. Ми включимося у міжнародний поділ праці, де роль НДІ і КБ належить західним країнам… А ми продукуватимемо випускників ВУЗів, що цілими курсами вилітатимуть на Захід по закінченню навчання. Лише держава може підтримувати ВУЗи, НДІ та КБ і заохочувати приватні вітчизняні підприємства використовувати їхню працю. Державні підприємства робитимуть це за визначенням. Якщо ми пішли б іншим шляхом, то «Мрія», очевидно, вже давно б масово експлуатувалася. Ми дуже сподівалися, що Європа закупить. Та вона походивши колами, перейшла до проектування власного літака такого класу. Хоча на скільки було б дешевше закупити наш літак. Але вони дбають за свої НДІ і КБ. Коли ми йдемо у Європу ми теж дбаємо за їхні НДІ і КБ.

Вони мають більше капіталу, вони мають кращих науковців і інженерів (бо зібрали вершки зі всього світу), вони завжди матимуть перевагу. Ми не виграємо у відкритому бої. Лише ховаючись за зубці фортечних мурів ми можемо дати гідний бій. Поки що. До пори, до часу.

Але сховатися за бійницями – значить залишитися у вчорашньому дні. Але й вийшовши за ворота можна опинитися у позавчорашньому. Ми вийшли і маємо те, що маємо. Білоруси не квапилися. Все що українець знає за Білорусь, так це лише те, що там дуже погано, бо там остання диктатура Європи. Це ж саме він знав у перші після набуття незалежності роки і про Китай. Ми були звичайно дуже прогресивні і вільні, а Китай, під диктатурою компартії продовжував бути заповідником нашого вчорашнього дня. Але така картинка не могла протриматися довго. Бачачи ринки завалені китайськими товарами, виїжджаючи за кордон і купуючи і там китайські товари, чуючи, що китайська економіка вже випередила японську і ще багато чого, люди вже не можуть сприймати таку

характеристику Китаю всерйоз. Хвалити цю диктатуру демократична преса не хоче, а лаяти не може. Тому було знайдено рішення – просто мовчати і ніяк більше Китай не характеризувати (це рішення очевидно було незалежно прийняте в нашій пресі після того, як саме таким чином почала поводитися західна преса). З Білоруссю складніше. Занадто вона «наша» і занадто близько. Тому середньостатистичний українець і по сьогодні знає все те ж саме: там дуже погано, бо диктатура і заповідник чи то комунізму чи великого колгоспу. І він не знає, що середній дохід білоруса більш ніж у два рази вищий, ніж в українця. Не знає. Про це не трублять. А рівень життя в Білорусі мусить бути й того більше, адже вони не обвалили так свою охорону здоров’я, освіту та й взагалі всю економіку. Але вільна від комуністичного примусу преса якось ніяково товчеться навколо таких фактів і сором’язливо мовчить. Колись ми були на одному рівні. Як же так вони вирвалися уперед? Та ні, вони не вирвалися. Просто вони не впали.

Чи не кумедно це справді? Ми так рвалися вперед, напружуючи сили, викидаючи людей з закритих підприємств на вулицю, пускаючи їх під кулі розборок братанів, пхаючи у забиті крадіями трамваї  і тролейбуси, де їм різали сумки, а вони навіть боялись кричати, і так далі і тому подібне і все таке ж саме. Ми пройшли через все це, щоб зайняти у цьому світі кращі економічні позиції і підняти свій рівень життя. І виявляється, що той, хто нічого цього не робив, через це все не пройшов, нічого вдома не розвалив, стояв на місці, хай йому грець, він опинився у кращий ситуації  і з вищим рівнем життя? Він виявився тепер у кращий ситуації до входження у ринок і протистоянні західним корпораціям. Так для чого ж ми через це все йшли? І от якщо, підготувавши свою економіку за бійницями мурів, Білорусь не зробить помилки, а почне реформи подібні китайським, ось тоді ми побачимо справжній успіх. Все це вже було помітно і зрозуміло десять років тому. Тим не менш, якимось дивним чином наша «думаюча інтелігенція» не хоче цього бачити, цього знати, про це думати. «Бо білоруси все одно живуть жахливо». Вони хочуть, щоб українці з глибини своєї ями все одно співчували білорусам: «Адже там нагорі у них диктатура».

Але як бути з тим, що ми йшли через всі рекомендації західних спеціалістів, перейшли через приватизацію і вступ у СОТ, і опинилися нижче від Білорусі, яка всього цього не робила? Кожен з цих кроків подавався як чарівний, як такий, що виведе нас, підніме, подарує і нагородить. А в реальності все було навпаки. Чому попередні чарівні кроки опускали нас все нижче від Білорусі, а саме цей підніме нас на недосяжну для неї висоту?

«Думаюча інтелігенція» не хоче про це думати. Всі відповіді вона вже має з 1991-го і нігде і ніяк їх не коректує. «Я нічого не знаю ані про Китай, ані про Білорусь. Натомість я знаю, що так багато країн, що останнім часом вступили у ЄС, не могли помилятися». Отже, і правда, для чого власне кажучи думати?

Поводирі  і демократи перші роки після приватизації все нетерпляче передвіщували, що ось-ось підприємливість нашого бізнесу почне підіймати нашу економіку. Замість цього заводи позакривалися, фабрики стали, зарплати затримуються більше ніж на півроку. Тоді демократи пообіцяли, що якщо дозволимо вільну приватну торгівлю з закордоном, то ось тоді стане краще. Замість того наші ресурси почало як вентилятором видувати за кордон. Ну тоді треба в СОТ вступити, оце вже точно допоможе. Не допомогло і це. Вони тепер вже перестали сподіватися, що наші підприємці почнуть розгортати виробництво мікроплат та сучасних ліків, розгорнуть виробництво нових станків з ЧПУ та синтез нових матеріалів. Але ніхто гучно так і не визнав своєї помилки. Замість того, вони тепер просто сподіваються, що коли ми вступимо у ЄС, то добрі дяді з-за кордону прийдуть і побудують все це нам. Або навчать і допоможуть побудувати нам самим.

Кожен раз вони з цифрами і графіками показували як і чому стане краще. І ми вірили. Тепер в них нові таблиці і графіки для ЄС. І знову натхнення і віра в очах.

Але правда однак є простою – чим більше ми відкриваємося тим важчим стає будівництво  своєї економіки. Ми все більше стаємо придатком. І в свідомості народу закріплюється цей наш новий статус. А коли він закріпиться остаточно, то вороття не буде і це стане нашим статусом навічно, бо якщо ми його приймемо, то не буде стимулу боротися за кращий статус.

Після стількох невдач, коли всі їхні рецепти призводили до падінь на десятки сходинок донизу, поводирям і «думаючій інтелігенції» потрібний хоч один успіх, хоч один крок, хоч на одну сходинку вгору. Вірний, надійний крок. І він є тут, поряд – вступ у ЄС.

Насправді, вони вже розчарувалися в побудові своєї української економіки (хоча на початку щиро у це вірили). Отруєні постійними невдачами і втомившись так довго чекати на поліпшення (що не приходить через їхні власні ідеї і дії), вони тепер прагнуть одного – поліпшення. Поліпшення яке принесе розумний Захід, нав’язавши його нам. Вони вже не вірять і не чекають підняття з колін наших підприємств. Вони просто з надією чекають, що відкриються двері раю і вони одержать можливість вільно поїхати у ФРН і Британію, заробляти євро і фунти стерлінги. Вони також чекають, що Захід привезе нам свої шкідливі, старі підприємства і наші люди одержать роботу. Тим більше, що їхні низькі зарплати будуть маною небесною для наших робітників, їхні низькі стандарти піднімуть наші, а їхнє шкідливе виробництво зробить наше повітря ще чистішим.

Коли на якийсь острів Тумбу-Юмбу приїжджали західні бізнесмени, то рівень життя на острові незмінно зростав. Притому всьому, що тубільцям навіть не треба було будувати фабрик чи займатися вирощуванням кави. Просто, якщо частина з них починала працювати на взуттєву компанію, приймаючи її товар і продаючи його іншим, то вони вже мали зарплати. Якщо інша частина працювала на сорочкову фабрику, то вони приймали і розпродували сорочки, а отже були при ділі. Нарешті треті приймали і розпродували штани. Таким чином, все плем’я тепер було задіяне в сфері послуг, мало зарплати, взуття, сорочки і штани і загалом істотно підвищувало свій рівень життя. Кожен, хто після перерви знов приїжджав на острів просто не впізнавав його, настільки цивілізованим і процвітаючим робило його включення у західний розподіл праці. Це все свята і щира правда.

Це все поширеться і на нас. На службі західному бізнесу ми можемо мати більші зарплати і працювати на краще обладнаних заводах. Але…

Але ми будемо придатком. Нам доводять, що продаючи на товкучках турецькі штани, кандидати наук зароблятимуть  більше ніж у своїх інститутах, а при вступі в ЄС почнуть там же заробляти ще більше. І тут нема чого сперечатися. Це правда.

Питання лише в тому, чи більшість з нас справді свідомо згодні на це, і чи це правильний вибір для  просто свідомого громадянина своєї країни? Адже на нашому острові були власні фабрики…

Це правда, ми дивимося на Західну Європу як ті селюки з-під своїх стріх дивилися на широкий панський маєток. І були такі, що мріяли ну хоч якось наблизитися до цього яскравого раю. І самим пронирливим випадав шанс підвищити свій рівень життя ставши панським холопом. Він мив пану ноги і чистив його чоботи, він виносив його нічний горщок і отримував ляпаси за не спритність. Але він носив чоботи і кожух з панського плеча. А головне, він жив у панському домі! І він міг під’їхати на коні у своє колишнє село і зневажливо процідити до будь-кого зі своїх колишніх односельців: «Дай проїхати, бидло». І цей чолов’яга справді підвищував свій рівень життя. Ми таких чолов’яг тепер табунами бачимо: Польща, Чехія, Словенія тощо. Вони підвищили свій рівень життя. Це так. Але вони закрили собі шлях стати лідерами.

Наше прагнення не виносити панські нічні горшки, а побудувати поряд свій маєток. Кращий, більший і ширший. Так, нашому народу знов доведеться потерпіти. Але цього разу він буде терпіти на шляху до поліпшення, а не так як зараз, коли він терпить через недолугі демократичні плани покращення, що все далі віддаляють наш підйом. Терпить, щоб побачити, що рівень життя знову впав.

Північна Корея запускає ракети і видала на гора свій перший смартфон. Коли наш на черзі? Одразу після вступу в ЄС?

Досягнення Китаю, Японії ще більш вражаючі. Та нам залишається тішитися тим, що їм бідолахам ніколи не бути в ЄС. А отже на них чекає стагнація, відставання і забуття, якщо послухати наших демократів.