Розділ Суспільство

Спогади Слончака Сергія Семеновича

Автор Лілія Линник 10 січня 2022, 16:07

Усна історія це спроба задокументувати історичне минуле, це унікальна можливість очима очевидців поглянути на минулі події та повсякденне життя...

Усна історія це один з важливих елементів захисту від забуття...

«…Народився я в с.Білокриниччя . Батько мав 3 га землі, і біля хати 30 соток городу, мав коня та корову. Шив вдома чоботи. Пізніше пішов працювати на цукровий завод в Шепетівку. Ходив на роботу пішки, працював лише в сезон. Був бригадиром на мойкі. Помер у 1936 році прямо на роботі. Під час роботи стала мойка і він її тягнув за троса і зірвав жолудка, і помер, додому вже привезли мертвого. Мати померла теж молодою, було для неї 66 років. Померла від зобу. Врач сказав її пити білий йод, але його ніде не було і іі задушило.

Я ходив в Білокринничі в школу, кончив чотири класи, після цього пас корів. Пас свою і ще 4 чи 5 чужих, за це получав два пуди жита за літо за кожну корову. Колгосп виділив 100 га пасовиська для людей і там пасли всі. Брат Мітя робив в колгоспі і я теж вирішив туди іти на роботу. Мені дали двоє коней, шлеї і я був їздовим. Горав, скородив, культівірував.

В селі в 1933 році у нас в селі люди тримали худобу, городи. Тому з голоду не вмирали. Їли хто шо мав. У нас була корова, пили молоко. Мати видоїть наллє кружку випив та й побіг. В кого були більші городи продавали картоплі по 5 рублів котелок. Але не було чим худобу годувати. То худоба здихала і її везли на бойню там облуплювали і скидали в ями. А люди кручками витягали те м'ясо, варили і їли.

В 1934 році в колгосп прийшли нові жатки, плуги, сівники, але земля не родила, не було чим пікормити, ні добрив ні гною не було. І треба було обов’язково здати податок - 200 л. молока, 200 яєць, 50 кг мяса за рік. Одружені жінки які не мали дітей платили за бездетность 15 рублів в рік. За город та за землю платили за одну сотку 8.50. Працювали в колгоспі від світання до смеркання. В Судилкові було дуже багато євреїв. Вони мали круподерницю, млин, олійницю. Торгували макітрами, ложками, косами у них можна було взяти в борг. Потім уже зявились плуги «самоходи» з чотирьох коней. Грошей не платили, а видавали облігації, їх треба було брати обов’язково.

Як почалась війна, я був ще малий, то мене не зачіпали. Сестру Ольгу забрали в Германію. Їх підводами вивозили на станцію і грузили там у вагони. А брат Мітька в цей час служив в армії в Єривані там війна його і застала. Він писав матері звідти пісьма – сижу дивлюсь в бінокль і бачу гору Арарат. Звідти він пішов на фронт і зник безвісти десь під Воронежом. Відтоді ніхто про нього нічого не чув. Другий брат Василь був малий то був з матірю в селі. Пізніше служив в армії. Мати з Василем була вдома коли наші солдати на окопи розбирали хати і хліви. Двері знімали, перекритіє. Нашу хату розібрали, то їм не було де жити, то вони залишились в сусідки Соломії її хату не розкидали. Коли німці зайшли в село то з ними був їхній шеф і десять поліцаїв його охороняли. Партизани хотіли його вбити, але люди попросили щоб не вбивали, бо тоді все село спалять, і його не вбили. А ще в селі були євреї то їх живими в землю закопали. Була вчителька єврейка, а чоловік у неї українець Бондар. То коли її і дитину забрали і повезли на 603 км то чоловік сказав що я буду сам ? і поїхав з ними… А ще ставили на край ями і розстрілювали а одна єврейка впала раніше ніж вистрілили і потім гола вилізла з ями а німець охоронець іі побачив і кричить афагенг! Тікай куди хоч, і не застрелив її. Вона аж в Рудні сховалась в людей на горі і вижила.

Ольга була в Германії три роки і повернулась в село. Привезла в такому великому чемодані дуже гарні плаття, всякі вещі, трохи грошей. Вночі до неї прийшли з аеродрому солдати постукали у вікно і все забрали. Вона дуже плакала і рано пішла до командіра все розказала. Він всіх вистроїв і питає - в неї хто брав? Дивись каже до неї - впізнавай.

А вона як впізнає тож ніч була кого вона там через вікно бачила. Так нічого і не повернули.

В 1944 році мене забрали в армію, і поперли аж на Москву. Дві неділі везли. Привезли в Москву ми вийшли з вагона чуємо якісь дзвоник звонить а то їхав трамвай. Ми відійшли на нього подивитись а поїзд поїхав, нас було троє, то ми підчепились на сусідній поїзд і догнали своїх. І отправили нас в Арзамас в піхоту. Там ще вчили на кулеметчиків а нас на піхоту. Їсти дуже погано давали, пайок що у нас був забрали в каптьорку сховали. Три місяці нас тренували, копали траншеї, окопи. Ми кажемо: відправляйте вже нас на фронт. Але нас повезли в Гороховецькі лагеря Горьковської обл. Там розбили дивізіони на батареї. Командиром був капітан Кравченко, він призначив мене связістом і я був ним до 1951 року. Був шість місяців на фронті в Прибалтиці на Першому прибалтійському фронті під командуванням Баграмяна. Був комсомольцем. В 1951 році вирішив повертатися в село. В цей час я був у Пушкіно Ленінградської обл. служив сверхсрочніком. Получив 600 рублів, і познакомився з дівчиною – Маша Бистрова. Пішов з нею на базар, вона купила мені костюма, рубашку, галстука і я поіхав додому. Коли їхав вона мені каже – получиш дома паспорта приїдеш і будемо женитись. Паспорта мені дома не дали, так і нікуди я не поїхав. Вона ще довго писала пісьма мені потім моїй сестрі. А я пішов на сахарний завод робити в Шепетівку. А там так воняло, що я смену відробив і більше не пішов. Пішов встроюватися на подольську, а паспорта не було, дали карточку і послали на комісію. Я її пройшов і прийняли на роботу. А потім голова сільради завірив мені форму №1 і так я отримав паспорт. 38 років пропрацював на подольські. В 28 років одружився, свадьби не було - зробили вечір посиділи і все. Разом з дружиною Антоніною Миколаївною прожили 40 років, збудували хату. Але вона захворіла і померла. Жили ми знею гарно, але ревнива вона була капітально!

З того часу живу сам. Раніше тримав кабана, курей, города тримав курчат тримав. Зараз живу сам, допомагає племінниця – Тригубець Лідія Петрівна, а жити до неї не хочу іти, хочу бути в своїй хаті. Ще цього літа сам сіно накосив і на гору піднімав. Зараз життя таке, що кращого на небі не має, яка їжа! Який одяг! А я ходив в постолах і полотняних штанах. А зараз які катлети!

В моєму селі вже немає нікого з такого року як я…»

Спогади Слончака Сергія Семеновича 1926 р. н., с.Білокриниччя.

Записала завідувачка краєзнавчим відділом Лілія Линник

Фото та документи Слончака Сергія Семеновича.

0
репостів
0
репостів