25 грудня 1979 року так званий «обмежений контингент радянських військ» висадився в Афганістані на летовищах Кабула, Баграма і Кандагара. Приводом для вторгнення стало бажання тогочасного керівництва Кремля змінити очільника Афганістану – Аміна. Офіційним поясненням введення військ до Афганістану було “запобігання загрозі іноземного втручання”. Між армією уряду ДРА, який очолив ставленик СРСР Кармаль, і озброєною опозицією – моджахедами («душмани») розгорілася боротьба за контроль над Афганістаном. Підтримку моджахедам надавали військові фахівці США і низка європейських країн-членів НАТО, а також пакистанські спецслужби. Військові формування (“обмежений контингент радянських військ”, як заявляла пропаганда) виявилися втягнутими в жорстоку і кровопролитну війну, найбільш масштабною військовою кампанією ― «холодної війни», найбільш знаковою подією в історії СРСР другої половини ХХ століття. Ця подія трагічно позначилася на долях сотень тисяч радянських солдатів і офіцерів, військових і цивільних спеціалістів, які за десять років побували там. Афганська епопея підірвала економічні позиції СРСР, його міжнародний престиж, погіршила стосунки із країнами Заходу і прискорила крах радянської системи та самого СРСР.
Свого часу через пекло афганської війни пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них – більше 160 тисяч – українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них – 12 українцям. 15 тисяч солдат загинуло у цій війні, 35 тисяч було поранено, багато потрапило у полон або пропали безвісти. Багато «афганців» померли через деякий час від ускладнень після поранень і контузій, багато страждало від ПТСР та депресій.
Пам'ять про афганську війну хвороблива й гірка… Уже з перших днів перебування в Афганістані для солдат, офіцерів і прапорщиків, котрі волею долі та наказам керівництва опинилися на афганській землі, було зрозуміло, що це війна. Жорстока, кровопролитна і довготривала. З Шепетівщини було відправлено до Афганістану понад 300 молодих чоловіків, здебільшого, солдат строкової служби…
У фондовій колекції нашого музею зберігаються фотографії, листи та особисті речі воїнів-афганців, які були зібрані протягом багатьох років. Під час чисельних зустрічей почуто багато розповідей та спогадів…
З листів Михайла Франчука з с.Жолудки, Шепетівського району до рідних:
«Здравствуйте. З привітом до вас я Міша… Нас поки остановили в Новоград-Волинському в танковій часті, а там видно буде, говорять що ще будемо проходити комісію, скільки будемо тут незнаю… 17.10.85»
«…Я служу на великій відстані від свого дома… ця їзда заморює. Ми зі Львова летіли самольотом ТУ-134 по маршруту Львів-Донбас-Ташкент, а з Ташкента в часть в Чирчик електровозом… В учебці ми будемо 6 місяців, а там направлять по частинах. 23.10.85»
«Здраствуй братуха Вова. Володя,в перших рядках повідомляю, що жив і здоров, і що вже закінчив учебку получив документи спеціальність наводчик оператор ІІІ класа. …Зараз лечу в самольоті рейсом Ташкент-Кабул, но уже ясно що служити буду дальше в ДРА. …видно гори, краса натуральна, все як ігрушечне…. Володя, по приїзду напишу куди попаду. Братан ти знай, що мені дано право вбивати, як сказали, не ти вб’єш його то він тебе. Но ти будь впевнений що я 6 місяців дарма не сидів. Я стріляв з усіх видів зброї, бігали кроси з грузом 20 кг…. 21.04.86 р.».
27 липня 1986 року Михайло Франчук загинув в Афганістані, визволяючи своїх побратимів із оточення. Загинув в день свого народження.
Афганська війна безжально перекреслила тисячі молодих життів, понівечила долі. Шепетівщина втратила 5 воїнів Сергія Зайчука, Михайла Франчука, Віктора Длужнєвського, Сергія Мельникова (помер після повернення з Афганістану від наслідків, спричинених війною), Миколу Остапчука (народився в Шепетівці, проживав в Ізяславі).
У 1989 році закінчилася десятилітня ніким і нікому не оголошена трагічна війна. Тривожні дні чекання, безсонні ночі та тривоги. Посивіли батьки. Тривожними були ці роки і для тих батьків, сини яких служили не в Афганістані, а на території колишнього Радянського Союзу. Де б не служив солдат, він у будь-який момент міг потрапити до Афганістану. Тому й не було спокою в Україні всі 10 років афганської війни.
Війна була несправедливою з боку Радянського Союзу як щодо втручання у справи іншої країни Афганістану, так і щодо власних громадян – часто зовсім юних хлопців, яких відправляли воювати до далекої азійської країни за інтереси вищого керівництва радянської імперії та без належної військової підготовки. Проте сучасна Україна не має права забувати своїх ветеранів Афганістану. Багато з них не обирали свою долю, а були змушені йти за наказом. Їм довелося воювати в надзвичайно тяжких умовах, де всеодно знаходилося місце для військового подвигу, побратимської дружби та людяності. Чимало тих, хто пройшов Афганську війну, згодом зробили неоціненний внесок у розбудову національних Збройних сил України, брали участь у миротворчих операціях нашої держави в “гарячих точках” планети, а з 2014 року героїчно захищають Україну від збройної агресії Росії. Загалом у зоні АТО воювали і воюють 12 тисяч воїнів-афганців, а у боях з окупантами загинуло майже 200 воїнів.
Р.С. Після закінчення Другої світової війни українські військові брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав.
За часів СРСР вони виконували «інтернаціональний» обов’язок у Чилі, Іспанії, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, на острові Куба та в багатьох інших «гарячих» точках. Після здобуття Україною незалежності наші військові фахівці стали учасниками багатьох миротворчих місій. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року в міжнародних миротворчих операціях взяли участь майже 40 тисяч військовослужбовців. Є і більш старше покоління українського бойового резерву, що налічує майже 330 тис. чоловік.
Велику частину цього резерву складають ветерани війни в Афганістані. Окремий, найстаріший ешелон ветеранів бойових дій – військові фахівці з досвідом ведення операцій у В’єтнамі, Сирії, Анголі, Мозамбіку та Єгипті. У додаток до цих категорій ветеранів йде контингент українських добровольців, які брали участь у війнах на території колишньої Югославії, в Придністров’ї, Абхазії та Чечні.
Музей пропаганади
