Здається, «буття у кризі» є перманентним станом сучасного українця. Для нас воно наче рідна домівка. Ми в ньому освоїлись, як, мабуть, жоден інший народ: дачі будуємо, дітей народжуємо, та ще й кепкуємо над собою. І хоча перемоги наші нестійкі, а надія не завжди має підстави, все ж народ якось дає собі раду. Та й самогубств у нас, кажуть, менше, ніж у впорядкованій Швеції… Отже, наші кризи – це не безпросвітне блукання по колу. Вони мають глибинний сенс, який ми не одразу помічаємо.
Відомо, що, хоч як довго чайник підігрівати, температура в ньому не підніметься вище ніж 100 C, поки не википить уся вода. Щось подібне діється і з нашою державою: хоч як щедро нас «підігріватиме» Міжнародний валютний фонд і хоч як часто переобиратимуться наші уряди, ніхто цю державу радикально не змінить, доки не «википить» із нас досвід буття «гомо совєтікусом». Виявляється, з прив’язаністю до патерналістської форми держави розпрощатися непросто. Тому наші кризи – це як для ізраїльтян пустеля: тут ми прощаємося зі світом нашого рабства.
В Україні зазвичай усі дружно говорять про перманентну політичну кризу. Однак сьогодні навіть суто політичні моменти дедалі більше набувають моральної ваги.
Владна система давно вже оговталася після помаранчевого шоку й віртуозно вдосконалила саму себе, знову замкнувши свої важелі на нечисленній групці осіб. Це явно антидемократична й глибоко аморальна ситуація, оскільки в народу знову відбирають його суверенні права.
Це має катастрофічні наслідки для морального стану суспільства: після короткочасного злету помаранчевої надії люди знову втратили віру в те, що своїми діями можуть змінити ситуацію.
Незнищенність теперішньої владної системи тримається й на тому, що їй щоразу вдається переконати народ: порятунок прийде від тієї чи іншої політичної сили. Це нормальний демократичний принцип, але лише за умови, що всі учасники грають за однаковими й моральними правилами. Однак якраз цього в Україні немає. Тому в нас усе обертається відомим правилом «за что боролись, на то и напоролись»: голосуємо начебто за іншу ідеологію, а отримуємо лише інший різновид аморальності. Утім, замість того щоб помудрішати, тобто дружньо й солідарно вимагати від політикуму обох політичних флангів удосконалити виборче законодавство (а з ними й правила гри загалом), ми знову до хрипоти сперечаємося, хто порятує Україну.
Нинішня криза виявила цілі проломи в нашій національній безпеці. І референдум 1991 року, і подальший розвиток української державності трималися на тому, що більшості компартійних, а зараз й економічних еліт вигідно бути «незалежниками» і розробляти «золоту жилу» української державності. Сьогодні складається ситуація, коли переважна частина керівної еліти задля здобуття чи утримання влади може розплачуватися головними стратегічними запасами, чи, якщо хочете, опорами нашої незалежності. Аморальність цієї ситуації тож очевидна.
Сьогодні добро і зло перемішані, й відрізнити їх одне від одного майже неможливо. Чорно-білий світ протистояння з комунізмом перетворився на хаотичну мішанину відтінків сірого кольору, якою забруднено все: політичні партії, громадські рухи і, врешті-решт, таку омріяну незалежну державу. Відтак чимало людей втратили і орієнтацію, і відчуття перспективи.
У цю картину колишній литовський президент Адамкус якось у Львові вніс одну важливу корективу: у світі нині є потужні інституції, які щосили й за грубі гроші свідомо змішують добро та зло. Тільки-но в суспільстві з’являється якийсь перспективний феномен, сили зла миттєво дискредитують його чорним піаром або ж створенням паралельного лукавого «клону», що дезорієнтує людей.
Тому наш час можна назвати активним реваншем зла, розрахунок якого простий. Адже коли все довкола є лише певною сумішшю добра і зла, то за перемогу якого добра слід боротися? І на кого можна спертися?
Вийти на нову морально-етичну ясність непросто. Багато хто говорить про потребу повного перезавантаження країни, появи нової атрактивної, високоморальної політичної сили, яка цілковито змінить парадигму політичного життя держави. Я особисто – за такий варіант. Проте з тим переформатуванням не все так просто. Адже без морального оздоровлення українського політикуму воно нагадуватиме товчіння води в ступі, як і малоефективною буде поява будь-яких третіх сил.
Досі всі заклики до моральності в наших умовах практично не діяли, бо легко нейтралізувались егоїстичними інтересами. І люди тотально не вірять у можливість морального оздоровлення. Проте, за результатами опитувань, уже 55% респондентів визнали, що головною причиною нинішньої кризи є занепад моральних цінностей. Отже, навіть на прагматичному рівні ми починаємо розуміти, що нехтування Божим законом веде всю країну до краху.
Але як братися за це моральне одужання? Створити Партію морального оздоровлення? Чи домагатися, щоб усі наявні політсили ухвалили постанову про моральне одужання своїх членів? Питання, певна річ, риторичні. У тому-то й складність моральних процесів, що рушійні сили духовного перетворення діють поза сферою партійного керівництва.
Перехід від аморальності до моралі квантовий, тобто стрибкоподібний. Не можна уявити собі «п’ятирічний план» морального одужання, не можна позбутися аморальності так, як кидають палити: мовляв, сьогодні я збрешу двадцять разів, а завтра – лише дев’ятнадцять з тим, що на двадцять перший день уже не збрешу жодного разу. Отже, на духовний «стрибок» треба зважитися, він потребує певної пускової енергії. Чому?
Оскільки людина в усі епохи є грішною, в суспільному організмі накопичуються «шлаки», які слід вчасно видалити з нього, щоб повернути моральне здоров’я. Цієї мети можна досягти двома способами. Перший – самодисципліна людини, її моральна «вуздечка», накинута на себе добровільно. Вона дає змогу уникнути «зашлакування» взагалі. Другий – задіяти правову систему держави, тобто через судове покарання нейтралізувати дію зла та (в ідеалі) сприяти моральному покаянню злочинця.
Доки згаданих «шлаків» ще небагато, видалити їх досить просто. У демократичних державах окрім суду можна задіяти медіа й публічне осудження. Щоб впоратися з проблемою, без жертви не обійтись і тут: людина має публічно виступити проти прихованого хабарництва чи сексуальних домагань, зловживання владою чи офіційної брехні. Оскільки негайна перемога не гарантована, вона може якось постраждати: втратити роботу, змінити місце проживання тощо.Проте є суспільства, у яких кількість гріховних «шлаків» перевищує певну критичну межу, після якої звичний спосіб їх усунення не працює: корумповані судді виносять вирок на користь злочинця, підкуплена преса обстоює інтереси кривдників і ретранслює брехню. У цьому разі морально здоровий сегмент у суспільстві постійно зменшується, бути моральним стає щоразу невигідніше. Щоб якось порятувати себе та свою сім’ю, людина все більше йде на компроміси й намагається сховатися у свою «хату скраю».
Однак зло, яке не наражається на ефективну протидію, не може зупинитися само. Воно нахабніє, завойовує щораз більший простір людського існування і врешті добирається до останнього бастіону людської приватності – її «хати скраю». І тоді, щоб таки порятувати себе та свою родину, людина змушена йти на відчайдушний бунт, як ота раніше сумирна тварина, котру загнали в глухий кут. Але жертва, на яку вона таки змушена піти, стає стократ більшою.
Звідси можна сформулювати правило: людина, яка боїться піти на маленьку жертву, мріючи прожити життя взагалі без неї, просто прирікає себе чи своїх дітей на значно більшу. Чимало чесних і незіпсованих людей теоретично цілком погодилися б із такими міркуваннями, проте піти на жертву все одно не спроможні. Чому? Бо кожен почувається одним у полі воїном і відповідно не вірить, що його жертву підтримають інші люди. Скільки в нас таких розчарованих і морально знищених людей, які спершу пробували ставити чоло злу, але, не підтримані іншими своїми колегами, були тим злом розчавлені?! Брак довіри між людьми сягнув у нас розмірів національної катастрофи. Відтак ахіллесовою п’ятою для нашого суспільства є брак солідарності.
Утім, солідарність поміж нами все-таки з’являється, але вже на останньому етапі. І тоді це вже солідарність бунту. Натомість спромогтися на солідарність щоденного державотворення ми не спроможні.
Отже, суспільство функціонує нормально тоді, коли в ньому є критична маса людей, готових піти на жертву. І вона не мусить реалізовуватися часом: побачивши масову готовність до жертви- зло відступає. Ця готовність є передумовою громадянської небайдужості, «клеєм», що скріплює докупи громадянське суспільство.
Найбільше українців турбують такі зміни суспільної моралі, як:
- вживання наркотиків
- алкоголізм
- грубість у стосунках з людьми
- хабарництво
Наступними за значущістю є такі проблеми, як:
- збагачення за рахунок бідних
- нешанобливе ставлення до старших
- байдужість до чужих бід
- проституція
