Понеділок, 08 липня 2019 18:05

Володимир Марцинковський — шепетівчанин зі світовим іменем

Автор Валентина Кулибчук

Шепетівщина багата своїми талановитими уродженцями: серед них є і актори, і громадсько-політичні діячі зі світовим ім’ям. Ми знаємо їх життєвий шлях, діяльність, яка не завжди напряму пов’язана із Шепетівкою. На превеликий жаль, досить часто ми згадуємо про людей, коли про них залишається лише спогад, а живе спілкування вже не можливе. Саме так сталось із Володимиром Альбіновичем Марцинковським, який був відомий усій Україні та за її межами, але забутий на рідній землі: про нього не писали в місцевих газетах, не згадували у школах, про нього пам’ятали лише його рідні, яким він завжди надсилав свої наукові праці.

Всесвітньовідомий вчений Володимир Марцинковський народився 25 листопада 1926 року в місті Шепетівці. За непідтвердженими спогадами однокурсника Марцинковського, батька вченого розстріляли у 1937 році як «ворога народу», а згодом чоловіка було реабілітовано.

У червні 1941 року майбутній вчений закінчив 7 класів шепетівського навчального закладу, теперішня школа № 6.

У період німецької окупації — з вересня 1941 по жовтень 1942 років— Володимир працював у кузні молотобійцем, а з жовтня 1942 по грудень 1943-го — лісорубом у лісництві.

19 січня 1944 року був відправлений нацистами до Німеччини, у табір для остарбайтерів. На станції Гляухау, поблизу міста Хемніц, працював у паровозному депо на розвантаженні вугілля, а із серпня 1944-го — кочегаром паровоза.

У грудні 1944 року Володимира Марцинковського посадили в одиночну камеру в’язниці міста Цвикау, за те, що він вкрав брукву. 16 травня 1945 року його напівживого звільнили американські війська. Після визволення Марцинковський перебрався до Східної зони окупації, і 15 травня 1945-го був призваний польовим військкоматом у місто Пірна (Німеччина) у Радянську Армію. Після закінчення коротких курсів службу проходив водієм у Німеччині, Чехословаччині, Угорщині, Болгарії, а з травня 1948-го — у Ленінграді, де йому за відмінну дисципліну дозволили відвідувати вечірню школу. Незадовго до закінчення вечірньої школи та отримання атестату його демобілізували. Майбутній вчений влаштувався кочегаром у котельню в будинку дитини в Ленінграді на Виборгській стороні. Жив він у той час у господарському приміщенні, в якому вміщалось лише залізне ліжко та невелика тумбочка. Більшість свого часу майбутній дослідник проводив на роботі, де кожну вільну хвилину присвячував читанню книжок та поглибленню своїх знань в царині науки.

Володимир Марцинковський із юного віку відрізнявся своєю допитливістю та жагою до знань, для нього було дуже важливо щодня дізнаватись щось нове, його дуже захоплював процес навчання. Він отримував завжди лише найвищі бали, але головним для нього були знання, а не оцінки. Він ніколи не був задавакою, якими часто бувають відмінники, навпаки він поводився скромно, стримано, ніколи не проявляв активно власних емоцій.

У 1951 році Володимир Марцинковський закінчив вечірню школу із золотою медаллю, будучи єдиним із усіх випускників вечірніх шкіл Ленінграду.

За свідченнями товариша Едуарда Якобсона, мрією вченого був мехмат Київського університету, але цій мрії не судилось здійснитись — його не прийняли. Відмову умотивували тим, що в них закінчились квоти на медалістів. Скоріш за все, дійсною причиною стало перебування Володимира на окупованій території.

Але наполегливий Володимир Альбінович не здавався, згодом вступив на інженерно-технічний факультет Харківського політехнічного інституту на спеціальність «Динаміка та міцність машин». Під час навчання він працював вчителем фізики в 32-й школі робітничої молоді міста Харкова. Зарплата та підвищена стипендія давали можливість допомагати матеріально мамі, яка жила в Шепетівці.

Попри наполегливу наукову діяльність, у серці Володимира залишилося місце і для великого кохання — його єдиної на все життя половини, міцного тилу — Анни Андріївни, з якою вони прожили разом довгі 65 років щасливого життя.

Йдучи по життю пліч-о-пліч 65 років Анна залишалася в тіні його слави, несла на своїх тендітних плечах його досягнення та поразки, розчарування та радість.

Вона пішла з роботи і, за її ж словами, як «радист під час війни», відстукувала на друкарській машинці кожну його формулу, кожну геніальну теорію. Вона була берегинею його ідей.

Анна Андріївна підкреслює, що вони з чоловіком жили чесно, порядно, без брехні, знаючи, що їхня любов, вкладена ними в учнів, буде великим світилом всього прекрасного, що дарувала їм вічність і Бог.

Іван Каринцев — одногрупник та колега Володимира Марцинковського згадував, що у їхній групі було декілька «паханів», так вони називали старших за віком студентів, які вже пройшли армію та трудову школу, саме одним із них був Володимир Альбінович. Саме ця група студентів створила, так би мовити, «культ навчання», в результаті чого всі із їхньої групи стали вченими із відповідними науковими ступенями.

Закінчивши у березні 1957 року із відзнакою Харківську політехніку, Володимир Альбінович працював молодшим науковим співробітником лабораторії гідромашин АН УРСР (нині Інститут проблем машинобудування ім. академіка А. М. Подгорного НАН України), де займався експериментальними й теоретичними дослідженнями вібрацій високонапірних живильних насосів.

1 квітня 1960 року переведений у Спеціальне конструкторське бюро живильних насосів, нині Науково-дослідний інститут атомного та енергетичного насособудування — ВНДІАЕН у місті Сумах. Працював начальником розрахунково-експериментального відділу, заступником головного інженера з наукової роботи. У грудні 1964-го без відриву від виробництва захистив кандидатську дисертацію, ставши першим кандидатом технічних наук у Сумах.

З 1 вересня 1966 року прийнятий на посаду доцента, а з 11 листопада цього ж року — на посаду завідувача кафедри загальнонаукових дисциплін Сумської філії Харківського політехнічного інституту. З 8 вересня 1972-го — завідувач кафедри теоретичної механіки.

28 червня 1974 року захистив докторську дисертацію за спеціальністю «Гідравлічні машини та гідропневматоагрегати». У квітні 1978-го ВАК СРСР присвоїла йому вчене звання професора.

Свого часу Марцинковський очолював спеціалізовану вчену раду з захисту кандидатських дисертацій Сумського державного університету, був головним редактором науково-технічного журналу «Вісник Сумського держуніверситету».

У 1981-му Марцинковський став ініціатором відкриття галузевої науково-дослідної лабораторії Міністерства хімічного та нафтового машинобудування. Він був засновником нової дисципліни — «гермомеханіка», за що колеги називали його «батьком науки», в основу цієї дисципліни покладені теоретичні та практичні напрацювання самого вченого.

У роки незалежності України Володимиру Марцинковському присвоєно почесне звання «Заслуженого діяча науки та техніки України», звання доктора «Honoris Causa» Політехніки Свєнтокжинської (м. Кельце, Польща), нагороджено почесним знаком МОН «За наукові досягнення» та вручено державну нагороду Республіки Польща Орден «За заслуги перед Польщею» від Президента Анджея Дуда. Цей орден є вищою нагородою за видатні заслуги у справі зміцнення міжнародного співробітництва та розвитку взаємин між народами.

Під науковим керівництвом Володимира Альбіновича Марцинковського було захищено 5 докторських робіт, 2 з яких писали іноземці, та 24 кандидатські дисертації. Створена Володимиром Марцинковським наукова школа отримала всесвітнє визнання, деякі із його учнів продовжують свою наукову діяльність за кордоном. Сам Володимир Альбінович — автор понад 300 наукових праць, серед яких є 50 патентів, які досить часто використовуються як навчальні посібники.

Володимир Альбінович працював не лише в галузі вирішення важливих наукових завдань, а й активно займався спортом, зокрема альпінізмом і гірським туризмом. Зі своїми учнями він підкорив не одну гірську вершину, не один перевал та не одну теоретичну проблему.

Серце відомого вченого зупинилось 29 червня 2019 року, в колі найрідніших йому людей.

До останніх днів життя Володимир Альбінович мав юнацький запал в очах, невгамовну енергію. Його секрет полягав у великій любові до справи всього свого життя, яка дає наснагу творити, винаходити, прививати любов до науки своїм учням.

Кожен із нас приходить в життя для того, щоб залишити свій слід в історії людства, Володимир Альбінович на віки закарбував своє ім’я завдяки своїм науковим дослідженням, створеній ним науковій школі, яка і надалі буде розвивати українську науку та техніку.

P. S.

Анна Андріївна вважає свого чоловіка справжнім Діамантом, якого забрав до себе Бог.

«Там теж потрібні такі люди. Царство небесне і спокій його душі. Учням наснаги, великого натхнення, не забувайте про свого Учителя».

А ми, зі свого боку, можемо побажати прекрасній дружині відомого вченого Марцинковського — здоров’я, наснаги, хай стежина добрих і прекрасних людей не заросте до їхнього дому.

Низький уклін цій маленькій, але безмежно сильній, прекрасній, мудрій жінці, яка без сумніву допомогла Володимиру Альбіновичу досягти світового визнання.

Останнє редагування Понеділок, 08 липня 2019 18:12

Новини Шепетівки в месенджерах

Viber | Telegram

Коментарі (0)

Коментарі відсутні

Залиште ваш коментар

  1. Можете коментувати як гість, але ліпше Зареєструйтесь або авторизуйтесь
Вложения (0 / 6)
Поделиться вашим местоположением