О 6-й ранку я вже був біля ТЦК та СП, черга була така, що в неї записувалися. Люди сварилися за місця у ній. Я дочекався своєї і зробив те, що мав зробити. А як інакше я б дивився в очі дружині та дітям? Рідні підтримали мій вибір. Я зібрав речі й поїхав на навчання, а після мене відрядили на Харківський напрямок.
Тоді Валентин потрапив на посаду водія. Доводилося доставляти на позиції все необхідне: від провізії до пального й боєкомплекту.
Ми виконували завдання натхненно, кожен знав, заради чого наша праця. А найбільше мотивували люди. Відкриті, щирі, вмотивовані. Бувало, їдеш через село, а тебе зустрічають і харчі ящиками дають. Як зараз памʼятаю ті персики та виноград із Запорізької області. Зараз відчувається, що люди втомилися, але тоді ця підтримка дуже тримала.
Валентин все свідоме життя любив автомобільну техніку. Побратими присвоїли позивний «Дроня». Зі своїми автомобілями чоловік на «ти». І не дивно — за кермом з юнацтва. За час служби він мав не одну «робочу конячку», і кожна з них вирізнялася своїм характером.
Машини — як люди, до кожної треба мати свій підхід. «ЗІЛ-131» — це справжній старий вояка. Грубий, залізний, але пропре там, де вовки бояться ходити. Хоч полем, хоч болотом… За його кермом впевнено і спокійно, реве так, що власних думок не чути. «Камаз» — то вже інша історія. Це роботяга. Важкий, неповороткий на вузьких дорогах, але як навантажиш його "під зав'язку" провізією чи майном для хлопців, він іде впевнено. А от "Навара" — швидка, тиха, маневрена. Нісан виручав, коли секунди вирішували все. За ці роки я зрозумів одне: машина на війні — це твій напарник. І якщо ти до неї з повагою, то й вона тебе з будь-якого вогню вивезе.
У початку 2025 року Валентин приєднався до 152-ї окремої єгерської бригади. Підрозділ саме зайняв смугу оборони на Покровському напрямку, тож далі маршрути водія пролягали через одні з найнебезпечніших районів.
На початку було складно: доводилося і в бліндажах під Покровськом ночувати, і по кущах від FPV ховатися, відстрілюватися. Коли ставили антидронову сітку в Сергіївці, було дуже небезпечно: бувало, не могли вийти 50 метрів до траси, бо постійно крили дронами та КАБами. Бігали, збивали дрони, але, дякувати Богові, всі залишилися живі-здорові.
Робота водія у війську, за словами чоловіка, це щоденний іспит на витривалість, де кожен виїзд може стати останнім через ворожі обстріли. Техніка, що рухається стає в прямому сенсі мішенню, адже логістика — це рух розбитими дорогами, маневрування між вирвами та вміння відчувати небезпеку ще до її появи. Особливо важко під час евакуації каже чоловік.
Коли їду туди, думок немає: запитую ситуацію по небу, але паралельно ще й слідкую зі сподіванням, що воно буде чистим і не побачу дрон, зо наздоганяє. В голові одна думка: довезти хлопцям вантаж і самому живим залишитися. А як їду старшим групи евакуації — молюся, щоб хлопці живі зосталися. Коли загиблих вивожу — біль на серці такий, що не передати словами. Знаєте, туди везу життя, а назад- смерть. Важко це все. Але слава Богу, що хоча б тіла рідним додому повертаються. Різниці між евакуацією і доставкою немає, бо однаково важко їхати в обидва боки.
Четвертий рік Валентин продовжує виконувати завдання, живучи за принципом “тут і зараз”. Вдома на нього чекає дружина, з якою вони разом уже 30 років, а також двоє дорослих дітей — 28-річна донька та 23-річний син. Саме заради них, заради своїх побратимів він щоденно ризикує життям, бо не хоче перекладати війну на наших дітей.
152 окрема єгерська бригада імені Симона Петлюри
