Володимиру Українцю - навіки сорок. Він родом із Шепетівки. Половину свого життя прожив і пропрацював у Запоріжжі. Яким запам'ятали Героя рідні та колеги - далі.
Я відчуваю весь час, що він зі мною, проте хочеться обняти його. Хочеться, щоб він обняв і сказав: "Мамуль, все добре".
Вже минув майже рік як не стало її Володі. Та досі Любов Олександрівна не може змиритися з втратою сина. На столі - світлини, на яких її Вові назавжди сорок.
Син пані Любові - співробітник СБУ. Останні вісімнадцять років жив і працював у Запоріжжі. Там і загинув під час виконання бойового завдання.
Позивний "Сірко", співробітник СБУ:
Загинув він від авіаудару, який був нанесений по району виконання їхніх завдань.
Колеги Володимира розповідають, підполковник виявив чергову ворожу засідку неподалік села Білогір'я. Окупанти з технікою заховалися та планували масований удар по Запоріжжю. Аби завадити цьому, боєць центру спецоперацій скоригував артилерію ЗСУ по росіянах - ворога вдалося ліквідувати. Та окупанти завдали авіаційного удару у відповідь. Володимира не стало торік 29 листопада.
Того дня мама отримала на мобільний останнє повідомлення від сина.
Добрий ранок. Завтра можу не бути на зв'язку, не хвилюйся.
Любов Українець, матір Героя України:
Найчорніший день у моєму житті. Багато мені прийшлось пережити, мама померла рано, чоловік помер рано. Це горе не зрівняти ні з чим. Казав: мам, я ж натренований, я ж спритний, спортивний, але ж, на жаль, бомби не вибирають.
У цій квартирі в одній з багатоповерхівок у місті Шепетівка, де нині мешкає мама, й виріс Володимир.
Кімната, в якій жив мій синочок, в якій виріс він до повноліття. Це ось збирали вони такі наклейки, і їх клеїли. Письмовий стіл, де він навчався.
У кімнаті мама зберегла все як було вісімнадцять років тому. Світлини найрідніших людей. У пані Любові - двоє синів. Це, каже, її крила. Одне з них відтяла ця клята війна.
Маленькі мої хлопчики. Ось Вовка. Ось Ромка. То ще був 85 рік. Вові було три роки. Ромчику - два. Це вони в дитячому садочку. Це Володі два тижні тільки як народився. Отакий він крупний народився - чотири з половиною кілограми. Він був такий самостійний, такий врівноважений.
З дитинства, розповідає мама, Володя нічого не боявся. Після закінчення школи вивчився на рятувальника.
Любов Українець, матір Героя України:
Він покорив все, що тільки можна було покорити: і підводник, і альпініст, і стрибав з парашутом, і бігав марафонські дистанції, і моржував. Ніколи нічого не боявся.
Мама розповідає, її Володя навіть сам у Запоріжжі організував своє весілля. А за нареченою піднявся через балкон на висувній драбині.
Для мене - це був найкращий чоловік у світі.
Зі своїм чоловіком Ірина Українець познайомилась 17 років тому. Зустрілися на весіллі у спільних друзів. А вже через рік побралися й самі.
Ірина Українець, вдова Героя України:
Я була за ним, як за стіною, це правда. Я завжди знала, що все буде зроблено, і все буде так, як треба. Він дуже веселий був, завжди посміхався, він був з дуже сильним характером, дуже мене підтримував в усьому.
Разом подорожували Україною. Любили активний відпочинок та затишні прогулянки парком.
Ірина Українець, вдова Героя України:
В нас є собака, і якщо це були вихідні, то ми любили їздити на Хортицю, і там проводити майже весь день...
У 2016 Володимир долучився до лав СБУ. Ірина каже: робота була непроста, але вона підтримувала та розділяла його вибір.
Я дуже хвилювалась, до останнього я дуже хвилювалась, але це його вибір, і він його робив щасливим.
Володимир горів роботою, підтверджують і колеги по СБУ. Кажуть, за що б він не брався, завжди викладався на повну та постійно працював над собою. Для спецпризначення з позивним "Сірко" Українець був не лише колегою, а й другом.
Позивний "Сірко", співробітник СБУ:
Він ніколи не зупинявся на досягнутому, він ніколи не вважав, що цього буде достатньо, достатньо свого рівня підготовки, достатньо знань якихось або вмінь, він завжди намагався самовдосконалюватись, видумувати щось нове, рухався вперед. Такі друзі трапляються, мабуть, раз на все життя, і то не кожній людині. Це була людина, на яку можна було покластися в деяких моментах більше, ніж на себе.
Велика війна застала Володимира у відпустці, розповідає мама. І він одразу повернувся у Запоріжжя.
Любов Українець, матір Героя України:
20 лютого в нього був день народження, вони відпочивали у Карпатах. І вже 24 він пішов на війну. Але для мене - все добре і все нормально. Вранці - все добре, і ввечері - все добре. Що ти там? Чим ти там займаєшся? Мам, хіба ж воно тобі потрібне…
Ірина розповідає: її чоловік вмовив поїхати з міста. Знову вони зустрілися лише через кілька місяців. Завжди були на зв'язку. Тиждень перед його останньою поїздкою на передову подружжя провело разом.
Ірина Українець, вдова Героя України:
Таке відчуття, що він щось відчував, бо ми весь цей тиждень їздили по гостях і до себе звали, навіть тих людей, яких ми не бачили вже пару років, але він дуже хотів їх побачити. І я не розуміла, до чого так все.
Цьогоріч влітку підполковнику СБУ Володимиру Українцю присвоїли звання Герой України. А наприкінці жовтня мама та дружина від президента України отримали орден "Золота Зірка".
Звичайно, добре, що все-таки вшанували його пам'ять, і не забувають про це, але дуже жалко. Є таке важке слово - "посмертно". Хай це було б без нагород, але щоб був живий. Тому що ще стільки в нього було планів.
Ірина Українець, вдова Героя України:
Це не замінить людини, але ж це пам'ять про нього, і це важливо, це дуже важливо, щоб наших героїв пам'ятали.
Позивний "Сірко", співробітник СБУ:
Він однозначно заслуговував на цю зірку, можливо, ще навіть і при життю. Я не хочу применшити зараз досягнення і заслуги будь-кого іншого, хто загинув на цій війні, або хто в ній бере участь, але про Вову я можу сказати, що це людина - професіонал.
Нині ім'ям загиблого бійця СБУ названа одна із вулиць у Запоріжжі. А в рідній Шепетівці на школі, де він вчився і де досі вчителює його мама, меморіальна дошка.
Лілія Бабак, директорка Шепетівського навчально-виховного комплексу:
Шануємо! Квіти живі не тільки несемо ми працівники, а несуть і діти. Маємо пам'ятати наших героїв, наших випускників. Ми в неоціненному боргу перед нашими захисниками.
Аліна з Володимиром вчилася в одному класі, і навіть сиділи поруч на задніх партах. Тепер жінка тут викладає.
Аліна Янчевська, однокласниця:
Кожен день ідучи до школи, він зустрічає нас своїм поглядом, не тільки нас вчителів, а й дітей, які тут навчаються. І тим самим нагадує нам всім про те, що він віддав своє життя за Україну, за її незалежність, за її волю.
Володя завжди був патріотом, розповідає мама, із загостреним почуттям справедливості. І з честю проніс крізь життя прізвище Українець.
Завжди говорив українською, і від всіх цього вимагав. Навіть мене виправляв.
Любов Олександрівна у пам'ять про сина зібрала папку, де зберігає вирізки із газет і спогади побратимів.
Заряджай. За Українця від херсонців! За Володю Українця по орках вогонь!
