Завжди вбачала щастя у тому, щоб бути корисною людям. Своє життєве кредо зазначала ще у шкільних анкетах. Тому Руслана навчалася у Хмельницькому медичному училищі за спеціальністю акушерка.
— У мене все було для щастя — донька, мама, друзі, цікава робота, — зауважила моя співрозмовниця.
Продовжуючи удосконалювати свої знання, жінка стала ще й масажистом — дванадцять років зцілювала шепетівчан методами східного масажу. У сорок років її життя наповнилося новим змістом — перемогла у конкурсі на посаду районного менеджера в косметичній компанії AVON. Та й для Руслани Василівни вік не став на заваді — не так давно ще була студенткою, вивчала психологію в Острозькій академії. У 2015 році отримала диплом бакалавра, а в 2017 році — магістра.
Повномасштабна війна внесла багато неочікуваних та тривожних змін. Хоча ще не встигла як слід оговтатися від ковіду, однак зустрічала людей, які полишили свої домівки, шукаючи безпечного місця.
— Дім моєї мами Уляни Іванівни став тимчасовим прихистком для понад сотні біженців. Декотрі лише залишилися на одну ніч, інші перебували, допоки не знаходили собі житло чи їхали за кордон. Мама пам’ятала імена всіх, молилася за них, просила захисту і для наших воїнів. Хоча страждала від «кришталевої хвороби», доймали часті переломи кісток, але одужувала і ходила. Жага до життя та оптимізм були неймовірними. Ми її називали незламною, як наша Україна. Та все ж я і брат осиротіли. Не важливо, скільки мамі та нам було років, так хочеться, щоб наша ненька була завжди поряд.
Волонтерську справу Руслана Василівна розпочинала разом із переселенцями з Маріуполя, Лисичанська, Краматорська, Херсонщини, Харкова. І з гордістю називає імена всіх своїх помічників. Згадує і велику родину Юлії Тисевич із Барвінкового Ізюмського району на Харківщині. Їх дванадцятеро — від дідуся до правнуків. Навіть малі школярі Варвара, Анастасія та Вероніка теж волонтери — ярмаркували, продавали солодощі, браслети, дитячі картини.
— З часом почали приєднуватися місцеві шепетівські люди. Першою була вчителька Олена Савчук. Ми в мороз просто неба фасували продуктові набори для жителів звільненого Ізюма. Тоді ще не було в нас складського приміщення. Попросився допомагати Віктор Беркута, а нам так потрібні сильні чоловічі руки. Місцевий підприємець Василь Березенський сказав мені, що купив буса і готовий допомагати. Потім його друг Андрій Мандзюк теж приєднався. Команда перевізників продовжувала поповнюватися. Ось уже півтора року як Іван Рачук, Дмитро Лінник, Віктор Михайлов допомагають доставляти переселенцям усе необхідне для облаштування побуту, а також меблі, привозять гуманітарну допомогу. Тішуся, що так багато добросовісних помічників. Якби не моя численна команда волонтерів, які щодня невтомно працюють, то ми не встигали б робити добрі справи…
Хоча благодійному фонду «Неймовірні люди» ще й року не виповнилося, але докладено чимало зусиль для наближення Перемоги. На звільнені від ворога території було доставлено п’ятдесят бусів гуманітарних вантажів, та й допомога ЗСУ вагома. Бійці отримали автомобілі, тепловізори, зарядні станції, генератори, амуніцію, і, звісно ж, різні смаколики.
Часто пишуть бійці слова вдячності за такі потрібні на фронті подарунки. Розчулив і Віталій Невідомий, земляк із Дубіївки. Адже шолом, який отримав від волонтерів (малий розмір важко було знайти), врятував йому життя.
Донатять не лише підприємці, заможні люди, а й школярі, віддаючи свої заощадження, чи ярмаркують. Засновниця фонду радіє щедрим покупцям. Не так давно вишиту бісером картину шепетівчанки Наталії Михальчук на аукціоні вдалося продати за п’ять тисяч гривень. А селяни залюбки діляться вирощеним та виплеканим у домашньому господарстві.
— Як тільки-но Тетяна Більчук сказала про те, що в неї є лимони, імбир та бажання виготовити вітамінну суміш від застуди для захисників, а от меду нема, то подружжя Ольга та Руслан Петруки разом із донькою Веронікою вгадали наші запити. Вони передали фонду 15 літрів цілющого продукту.
Підтримують наших захисників українки, які проживають за кордоном, виїхавши ще до повномасштабної війни. Із захопленням розповідає засновниця фонду про Ларису Піголь, неймовірну жінку. Не втомлюється вона проводити вечори української кухні в ресторані, а зібрані благодійні пожертви віддає на потреби воїнів, своїх земляків.
«Ще мої давні друзі, з якими навчалася у Хмельницькому медичному училищі — Надія Гребельна, Ольга Федорчук — теж роблять свій внесок у наближення Перемоги.»
Про всі добрі справи фонду в одній публікації не розповіси, та й усіх помічників, яких об’єднала своєю безмежною харизматичністю Руслана Ребекевша-Дем’яненко, не перелічиш. І справді, вони дивовижні люди. В їхніх серцях — більше ніж любов до України, а ще відданість, жертовність заради рідної землі.
Газета "Подільські Вісті"
