Захисник із Шепетівщини: «Не ставайте байдужими. Сприймайте кожен день як 24 лютого»

«Я присвятив 23 роки свого життя військовій службі, – розповідає Андрій Ніколаєв. – На початку бойових дій на сході України декілька разів просився поїхати туди воювати, але всі мої прохання відхиляли. Зрештою, вирішив перевестися зі своєї військової частини в іншу, яка виконувала завдання безпосередньо в зоні бойових дій. А 2019 року обставини склалися так, що я був змушений звільнитися із лав ЗСУ».

Пішовши з війська, захисник влаштувався інженером з фізичного захисту на Хмельницьку АЕС, де з 2006-го по 2016-й проходив службу офіцером штабу частини з охорони станції. Згадує, скільки задоволення приносила йому нова посада, відповідальна та цікава: 

«Я настільки був втягнутий в усі процеси, що навіть прийняв рішення підвищити свій фаховий рівень у цій галузі та в грудні 2021 року захистив магістерську на теплоенергетичному факультеті КПІ імені Сікорського».

Зізнається, що повномасштабного вторгнення очікував, бо мав певну інформацію від побратимів, з якими служив на сході України, але «свідомість не хотіла це сприймати ні тоді, ні 24 лютого».

«У той день, – пригадує Андрій, – приблизно о п’ятій ранку мене розбудило повідомлення від побратима із Харківської бригади: «Братику! Почалося! Військове містечко №Х – два прильоти ракет. Парк і казарма. Тримайся, братику! І ми будемо триматися». Я встав, пішов на кухню, заварив собі кави і вперше з 2008 року закурив звичайну цигарку, яку на моїй кухні залишив хтось із друзів. Думки плуталися, розум намагався боротися з найгіршими з них, як організм бореться із хворобами. Потім я побачив її! Ракету. Вона пролетіла чітко над моїм вікном, прямо наді мною. Немовби хотіла сказати мені: «Не хочеш вірити? Подивись на мене! Я – доказ!». А потім була наступна – іншим, майже протилежним курсом. Я поцілував дружину та дітей, наказав їм перевірити «тривожні» валізи і бути готовими їхати до батьків, а сам поїхав на роботу».

Рішення боронити Україну Андрій прийняв відразу, але через «атомну бронь» (яку згідно з постановою Кабміну має переважна більшість працівників підприємств, «критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період». – Ред.) йому відмовили. Жодні аргументи на військового комісара не подіяли, тож наш Вартовий вирішив певний час просто допомагати чим може, як-от у переселенні та поселенні сімей колишніх побратимів. А потім долучився до створення Добровольчого формування територіальної громади (ДФТГ) міста Нетішин.

«Робота тривала 24 години на добу. Сотні добровольців, тисячі проблем, основна з яких – нерозуміння цивільними людьми самої системи функціонування військового «організму». Втім, робота робилася. Дуже завдячую керівництву ХАЕС, яке надало можливість для створення дієздатного формування, максимально наближеного до військового, а також для запуску системи оборони на підступах до електростанції. З часом в нашому ДФТГ сформувалася невеличка група колишніх військових, які всі мали «бронь», і ми почали «штурмувати» військкомати вже разом. Щоправда, знову марно, і так багато разів».

А в травні 2022-го до ДФТГ Андрія звернувся представник секретного підрозділу, який шукав виключно захисників із військовим досвідом, бо часу на навчання просто не було. Андрій та його побратими погодилися приєднатися. І керівництво підрозділу вирішило питання «броні», а керівництво ХАЕС погодило вступ до лав ЗСУ.

Дружина також поставилася з розумінням, каже захисник: 

«Вона ж дружина військового. Як завжди, сказала, що не в захваті від мого рішення, але змінити не може, навіть, якщо дуже захоче, тому мириться з ним і підтримує. А батькам ми вирішили нічого не казати, бо вони літні люди і зайві переживання їм не потрібні».

Підрозділ нашого героя відразу відправили на схід України. І Андрія призначили командиром всієї групи, хоча він намагався «приховати», що має військове звання – майор, та збирався воювати максимум командиром відділення. Не спантеличив його і східний напрямок, адже «схід для колишніх атовців – це непогано, оскільки місцевість їм добре знайома».

Далі був Краматорськ. Коли прибули на місце дислокації, підрозділ ще не мав конкретного завдання. Скориставшись такою нагодою, енергоатомівець вирішив зустрітися з рідним братом, який там з 2014 року. Спочатку зону бойових дій покидав лише під час ротацій, а потім його формування отримало там постійну «приписку», тож рідні люди давно не бачилися. Пізніше брати зустрічалися ще не раз – у перервах між бойовими завданнями…

Перед тим як отримати перше з них, Андрій зі своїми побратимами провів низку навчань для інших підрозділів, які входили до складу ТрО.

«Розпочали зі знайомства, – ділиться він спогадами. – Я ніколи так уважно не слухав людей. Вони були у військовій формі, але не були військовими. Перед нами стояли столяри, маляри, штукатури, деревообробники, ресторатори, кухарі, машиністи, далекобійники… І от у підрозділі від успішності виконання їхнього завдання на 80% залежала успішність виконання завдань іншими підрозділами. Кожен з них усвідомлював свої роль та місце, тому всі вони вбирали нові знання, як губка. Під кінець навчань я зрозумів, що дуже помилявся: із самого початку переді мною стояли не цивільні люди у формі, а справжні воїни!»

Під час виконання бойового завдання, каже Андрій, не такою тяжкою була робота, як «відпочинок». Який проходив «під акомпанемент» постійних артилерійських і мінометних обстрілів. Та завдяки цілісності колективу, який був, як справжня сім’я, це не псувало загального морального стану та настрою.

«Я зібрав контакти дружин побратимів і створив спільну групу, – розповідає захисник. – І коли побратими були на завданні чи просто без зв’язку, то спілкувався з їхніми рідними, пояснював все, заспокоював...».

Виконавши на відмінно всі завдання на східному напрямку, підрозділ Андрія отримав розпорядження про виїзд, але за вказівкою керівництва сам він мав залишитися та приймати наступний підрозділ для виконання нових завдань. Каже, що це «неабияк обурило його підрозділ, але наказ є наказ». Співпраця ж з іншим підрозділом дала змогу не просто краще взнати людей із суміжних груп, а й знайти справжніх друзів. Один із них навіть став членом сім’ї.

«Це було піврічне цуценя, – посміхається Андрій. – Воно завжди бродило у пошуках їжі й постійно втрапляло в якісь халепи. Інші собаки до своєї їжі не підпускали, люди штовхали… Побачив я його, коли вчергове заїхав в Слов’янськ до брата. Почувши історію, як цуценя кинули власники, забравши весь виводок, окрім нього, бо він виявився якимсь не таким, я вирішив, що без цього пса не поїду. Пізніше цей гарнюк завоював серця усіх. Друг із суміжної групи запропонував мені за нього свою машину, а через день – дві машини. Але це був вже мій пес!»

Коли наш герой повернувся до свого рідного підрозділу та побратимів, отримали розпорядження про вивід із зони бойових дій. Наприкінці третього місяця перебування на сході. Таке рішення всіх спочатку здивувало, аж поки не озвучили причину. Виявилося, що підрозділ має провести оперативне відпрацювання одного зі стратегічних об’єктів на теренах України. Все пройшло на найвищому рівні, було належним чином оцінене, й Андрію навіть дозволили розширити штат і підібрати собі ще людей.

Наприкінці 2022 року, в грудні, прийшло нове розпорядження: енергоатомівця переводили у систему управління, а його групу відправляли в Бахмут. Зізнається, що це стало справжнім викликом і для нього, і для підрозділу.

 «У системі управління розумієш одне: хтось воює зброєю, а хтось – підрозділами. Знаючи, що десь там твоя група, ти починаєш планувати виконання завдань на межі своїх розумових здібностей. Тактичне й оперативне самовдосконалення стає твоєю постійною метою. Ти починаєш читати книжки про те, як це робили чи як би зробили в армії інших країн. Іноді читаєш мовою оригіналу з гугл-перекладачем, бо деякі книги знаходиш лише в друкованому вигляді. А нещодавно підвищував кваліфікацію за програмою НАТО».

На нинішній посаді Андрій Ніколаєв отримав звання «підполковник» – за 10 років після «майора». І в новому статусі та з новими знаннями, спираючись на свій багаторічний військовий досвід, сьогодні він закликає всіх українців опановувати військову справу. Каже:

 «Сходіть на пару вишколів, щоб навчитися захищати себе, своїх рідних та близьких, щоб вміти надавати першу медичну допомогу та могти врятувати комусь життя. По-перше, ви зрозумієте, хто такий військовий. По-друге, вам буде спокійніше жити, знаючи, що люди поруч із вами – у безпеці. Нехай ця безпека відносна, але ж абсолютної не існує. Але, наприклад, мій побратим, проїжджаючи повз ДТП, встиг до прибуття «швидкої» надати потерпілим домедичну допомогу відповідно до протоколу MARCH. Інші ж проїжджали повз або мовчки спостерігали за тим, що відбувається...»

Наш герой підкреслює, що його порада стосується жінок. А «для чоловіків опанування військової справи має бути обов’язком. Адже, як казав давньогрецький філософ Архілох, у критичній ситуації ти не піднімешся до рівня своїх очікувань, а впадеш до рівня своєї підготовки».

Взагалі ж, всім, хто в тилу, Андрій дякує за підтримку та просить і надалі тримати стрій. Аж до Перемоги:

 «Без вас багато що не було б можливим, тому не ставайте байдужими. Сприймайте кожен день як 24 лютого 2022 року. Пам’ятайте, що ваша зневіра вбиває солдата, який досі вірить у вас і захищає вас. Тож не втрачайте ані віри, ані патріотизму, які підняли нашу армію на стільки щаблів вище.

І ще одне прохання! Поважайте військових! Не міряйте їх одним лекалом. Перше почуття, яке ви маєте відчути при зустрічі з військовим, – це повага. Й пам’ятайте: Перемога однозначно за нами!»

Енергоатом