7 квітня 2023 року Старокостянтинівська міська рада вирішила провести інвентаризацію земельних ділянок та об’єктів нерухомості, що перебувають у користуванні УПЦ МП. А управлінню містобудування, архітектури та капітального будівництва доручили розпочати перевірку законності будівництва Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря.
Вивчаючи історію створення останнього, нам стало цікаво, якими ще монастирями на території області опікується УПЦ МП і як взагалі вони стали їхніми. Так ми дізналися і про “віджаті” у католицьких чи греко-католицьких орденів об’єкти, і про їхню перебудову, і про створення нових “стовпів” російської церкви — вже за часів незалежної України.
Складна історія ченців-домініканців
На Хмельниччині, за даними обласного департаменту інформаційної діяльності, культури та релігій, культури, наразі налічується 23 монастирі.
Чотири із дев’яти монастирів УПЦ МП збудовані декілька віків тому. Три з них колись були католицькими — як, наприклад, вже згаданий Хрестовоздвиженський чоловічий монастир у Старокостянтинові. Територія поруч з монастирем — це ділянка, де розташована знакова для Старокостянтинова споруда — вежа-дзвіниця на березі річки Случ. Її звели ще у XVI столітті під час заснування міста.
До вежі примикає Домініканський монастир. Дозвіл на його будівництво в 1610 році отримав Януш Острозький. Згодом монастир став осередком для підготовки ченців-домініканців і для інших монастирів.
“Костянтинівське згромадження ченців мали свій навчальний заклад, в якому існували періоди, як класи: новіціат, де проходили підготовку духовну та інтелектуальну особи, які готувались стати монахами; матеріальний студіям — де викладали філософію, теологію для монахів, зокрема і сусідніх монастирів”, — йдеться на сторінці Старокостянтинівського історико-краєзнавчого музею.
За словами заступника начальника управління культурної політики й ресурсів міськвиконкому Василя Муляра, все змінилося після того, як цими землями заволоділа російська імперія.
“Особливо життя католиків ускладнилось після поразки листопадового повстання у Варшаві 1831 року. У грудні того ж року Комітет у справах західних губерній затвердив правила конфіскації власності католицьких монастирів. Це призвело до закриття зокрема й Домініканського монастиря в Старокостянтинові у 1832 році, а парафію перенесли до братів менших капуцинів, у монастир, який також розташовувався в місті”, — розповідає Василь Муляр.
Згодом у монастирі домініканців розташовувалася, зокрема, місцева в’язниця. У 1852 році місцеві православні та католики зібрали кошти та відреставрували костел. Вже за рік оновлений храм освятили на честь Воздвиження Чесного і Життєдайного Хреста Господнього та назвали собором. За майже 20 років приміщення знову відреставрували та перебудували у псевдоруському стилі, повністю змінивши первісний вигляд. У 1880 році собор передали в духовне відомство руської православної церкви.
Перебудований костел. 1910 рік. Фото із сайту Landmarks in Ukraine
У 1919 році будівля колишнього костелу постраждала від артилерійських обстрілів. У радянський період приміщення монастиря та келійного корпусу використовували для потреб управління НКВС. У роки Другої світової війни тут розташовувалось окружне Гестапо та жандармерія. У повоєнний час до 2002 року — базувався районний відділ управління внутрішніх справ.
А от після переселення міліціянтів до нового приміщення келійний корпус знову заселили монахи УПЦ МП московського патріархату. Вхід з костелу до вежі ченці загородили дерев’яним парканом і вставили двері. Як юридичну особу монастир зареєстрували у 2004 році. Керівник та підписант — Ігор Горкавчук, він же — ігумен Іосаф. Засновник — Київська митрополія УПЦ МП. На території розібрали старий монастирський будинок, звели свої нові будівлі та храм.
УПЦ МП у Старокостянтинові хазяйнує на території із важливими в національному масштабі об’єктами архітектури. Адже вежу та руїни домініканського костелу поруч із нею у 1979 році зарахували до пам’яток архітектури УРСР, що перебувають під охороною держави.
А вже за 30 років після цього вежу та руїни костелу внесли до переліку пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації. Ще за рік згідно із наказом Управління культури Хмельницької облдержадміністрації домініканський монастир потрапив до переліку щойно виявлених пам’яток місцевого значення за видом “архітектура та “містобудування”. Монастир, своєю чергою, розташований на території пам’ятки архітектури вже національного значення.
Наразі, за словами Василя Муляра, позиція у міській раді однозначна: на території монастиря відбулися дії, які порушують законодавство.
“Священники УПЦ МП московського патріархату самочинно збудували храм, готель, а також добудували до келійного корпусу їдальню, вбиральні та інші приміщення на території пам’ятки національного значення. Внаслідок порушень чинного законодавства настоятель храму неодноразово отримував приписи від місцевої влади, обласного управління культури, а також центрального органу будівельного контролю”, — підсумовує Василь Муляр.
5 квітня 2023 року біля монастиря зібралися місцеві активісти, щоб переконати священнослужителів вийти з-під протекції москви. Тоді представник монастиря зазначив: вислів “московський патріархат” причепили до УПЦ журналісти. А також, що патріарх Алєксій нібито на початку 90-х ”дав УПЦ такий томос, що на теперішній день і не снилося”. Томосом священнослужитель називає Грамоту Алєксія від 1990 року, в якій, зокрема, сказано:
“Українська православна церква поєднана із Єдиною Святою, Соборною і Апостольською церквою через “Русскую Православную церковь”.
А от згадок саме про томос у грамоті Алєксія нема.
Від кармелітів до московитів
Ще одна культова споруда, яка створювалася як католицька — Свято-Різдво-Богородичний чоловічий монастир у Городищі Судилківської тергромади, поблизу Шепетівки.
Селом у різні часи володіли князі Острозькі, Корецькі й Любомирські. Монастир у бароковому стилі звели наприкінці VIII століття як католицький костел ченців-кармелітів.
Городищенський монастир на початку XX ст. Фото зі сторінки “Різдва Богородиці Городищенський чоловічий монастир (УПЦ МП МП)” у Вікіпедії
Після поділу Речі Посполитої (Польщі) Волинь перейшла до Російської імперії, а споруда — до російської православної церкви. У 1832 році храм та монастир зачинила російська влада за участь населення Заславщини в національно-визвольному повстанні. Храм пристосували під православну церкву, а монастирські корпуси заселили російські монашки з Полонного. Від 1832 і до 1923 року тут діяв жіночий монастир, а з приходом радянської влади — санаторій та військовий госпіталь. Після початку Другої світової війни німці знову відкрили монастир. Цього разу він функціонував до 1960 року.
Знову відкрили монастир, але вже як чоловічий у 1995 році. А у 2013-му комплекс споруд кармелітського монастиря XVIII століття (костел, келії, браму з огорожею) та споруджений наприкінці XIX століття готель внесли до переліку виявлених об’єктів культурної спадщини за видом “архітектура” та “містобудування” Хмельницької області. Проте до цього до будівель добудували типові для УПЦ МП золоті купола (цибулини) та ще один корпус. Мандрівник та головний редактор краєзнавчого сайту “Україна Інкогніта” Роман Маленков, який був у монастирі у 2020 році, відзначає: така ситуація з перебудовою характерна не лише для села Городище.
“В кожний населений пункт заїдеш і оце таке рагульство. Це порушення Закону про охорону культурної спадщини — змінювати первісні риси і форми об’єкта. Не лише московський патріархат, а загалом священнослужителі дуже часто недбало на власний розсуд так роблять. Особливо у 90-ті роки 90-95% римо-католицьких об’єктів таким чином переробили”, — каже Роман Маленков.
Зареєстрували ж монастир лише у січні 1997 року. Його засновником є Священний синод УПЦ МП — третій орган управління організацією УПЦ (московського патріархату) після Собору та Собору єпископів. Настоятель монастиря — єпископ Феодосій (Василь Мінтенко), якого призначили на засідання Священного Синоду у травні 2017 року.
За словами діловода Судилківської сільської ради Лідії Ковальчук, настоятель монастиря займає проукраїнську позицію — на відміну від священнослужителя Миколаївської церкви УПЦ МП, розташованої у цьому ж селі.
“Настоятель монастиря допомагає військовим. У себе приймав переселенців: до 50 людей, 20 з яких діти. Зараз робить тушенину, яку возять на передову. А от Миколаївська церква — проросійська. Тому навесні цього року у нас відбувся схід села, на якому були присутні 365 осіб. Вони проголосували за перехід церкви до ПЦУ. Зараз ми просимо батюшку передати ключі від церкви релігійній громаді”, — розповідає Лідія Ковальчук.
Зараз, за спостереженнями Лідії Ковальчук, паломників у монастирі дуже мало.
“На території монастиря не працює готель. Відбуваються лише хресні ходи на великі свята. А так паломників там практично немає. Послушники є, але їх небагато. Проте атмосфера в монастирі молитовна: є ікона Матері Божої Казанської XVII століття, є іконостас з 1700 року”, — каже місцева жителька.
Роман Маленков уважає: якби монастир свого часу не відродився як православний, приміщення вже зруйнувалося б.
“Думаю, якби він був католицьким, він був би більш відомим. Але, на мою думку, так все одно краще, ніж якби це були руїни. Але колись ті “цибулини” приберуть і повернуть первісний вигляд. Як це відбулося у Голоскові. Там на католицькому храмі зняли верх і переробляють відповідно до його первісних форм — Ватикан дав кошти на реконструкцію”, — каже Роман Маленков.
Василіани поступилися православним
Свято-Преображенський монастир у Головчинцях Меджибізької тергромади заснований у 1540 році за наказом представника спольщеного українського шляхетського роду Миколи Сенявського (Синявського). За іншою інформацією, у 1540 році, коли Меджибізькі маєтки переходили від Мартіна Зборовського до Миколи Синявського, монастир вже діяв. Упродовж майже декількох століть він існував як греко-католицький і належав, як і більшість монастирів того часу, до Василіанського ордену. Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої сучасна Хмельницька область перейшла до складу російської імперії, після цього обитель стала православною. Наприкінці XIX століття монастир перетворили на жіночий.
З приходом до влади більшовиків у 1923 році тут діяв притулок для бездомних дітей. У роки Другої світової війни діяльність монастиря ненадовго поновили німецькі окупанти. Згодом аж до 1996 року в будівлі працював дитячий інтернат. У тому ж році тут зареєстрували монастир.
Комплекс його споруд, а це церква Святого Миколи та церква Святого Онуфрія, у 2013 році внесли до переліку щойно виявлених об’єктів культурної спадщини Хмельницької області за видом “архітектура” та “містобудування”. Водночас про часи Сенявського в монастирі мало що нагадує. Зверху все той же купол-цибулина, типовий і для інших храмів УПЦ МП. Черговий прояв російської культурної експансії у церковних формах.
Наразі на території Свято-Преображенського жіночого монастиря розташовані й дзвіниця, готель для паломників, каплиця, келійний корпус та чудотворне джерело преподобного Онуфрія з купальнею. До речі, це досить типова ситуація при заснуванні монастирів: їх часто споруджують саме навколо таких місць, аби потім простіше приваблювати паломників.
Купальня на території монастиря у Головчинцях. Фото із сайту Rest Place
“Якщо у місцевості є історичне підґрунтя, то туди значно легше залучити людей, показати, що це місце не просто так, а що воно, напевно, обране самим Богом”, — пояснює релігієзнавець Ярослав Ювсечко.
Джерело на території монастиря досі користується популярністю. Причому не лише у парафіян УПЦ МП, каже головна спеціалістка відділу освіти, молоді, спорту, культури і туризму Меджибізької селищної ради Інна Катрук.
“І я також туди їздила — було цікаво подивитись. Хоча у монастир не заходила, бо він УПЦ МП. За огорожею у них є купальня. Але ворота відчинені, зайти можна вільно. А на спільній території — джерело, до якого всі люди можуть підійти і набрати воду”, — розповідає Інна Катрук.
Окрім того, у тутешньому храмі зберігається образ Онуфрія Великого (єгипетського ранньохристиянського пустельника – Ред.). В православних колах образ вважається чудотворним.
“Це своєрідний символізм, аби довести святість, правовірність будь-якої релігії. Тому що треба показувати приклади людей, які були, умовно кажучи, обрані. Потрібен об’єкт поклоніння, інакше це все буде просто зводитися до звичайних богослужінь і читання молитов, а цього явно замало”, — вважає релігієзнавець Ярослав Ювсечко.
Настоятелькою монастиря від 2000 року є ігуменя Любов (Піхур). За словами Інни Катрук, у монастирі займають проросійську позицію.
“Вони за московський патріархат. Тому багато людей з ними припинили спілкування і відвідування. У Головчинцях були збори, на яких селяни ініціювали перехід монастиря до ПЦУ. Але монашки та настоятельниця сказали, що ні — вони не хочуть переходити”, — зазначає Інна Катрук.
Виходить, що всі перелічені монастирі на Хмельниччині засновувалися як католицькі чи греко-католицькі, а православними стали після поділу Речі Посполитої наприкінці XVIII століття. У радянський період культові споруди використовувалися не як релігійні. У часи ж незалежної України скрізь у них запанував московський патріархат. При цьому представники УПЦ МП перебудовували споруди колишніх костелів на свій смак та розсуд.
“Треба бути відвертими: політика держави була така, що все ж їм надавали пріоритет. Можливо, як домінуючій православній церкві в Україні на той момент. А, можливо, відповідно до поглядів самих чиновників”, — вважає Ярослав Ювсечко.
Тепер скрізь, де розташовані монастирі УПЦ МП, жителі громад обговорюють питання про доцільність їхнього існування у підконтрольному москві форматі. До того ж організований монастирями “паломницький туризм” — це одна з частинок церковного бізнесу, який процвітає в таких місцях і живить систему готівковими коштами. Проте поки що жоден такий об’єкт офіційно не змінив конфесійну приналежність. Також поки в юридичній площині не вирішене питання самовільної перебудови культових споруд представниками УПЦ МП.
Підготувала Світлана Русіна для ЖАР
