«Я вам розкажу так, що в ті часи ще люди так політикою не цікавилися і, починаючи, напевно, від харківських подій, ми вже чогось очікували, тому що воно все йшло вже не так. І я думала, чого люди мовчать. А коли поїхав Янукович в Прибалтику підписувати Вільнюс, то, мабуть, ми вже і сиділи на тих телевізорах. Що не включимо, а ці діти на майданах стоять, що не включимо, ці діти стоять. І 30 листопада, коли ми почали дивитися програму Савіка Шустера, вони тільки почали програму, пішли на рекламу і більше не вийшли. Я сказала синові:
– Щось сталося.
Ми всю ніч не спали, включаємо (телевізор – прим.) о 4 ранку і бачимо оце все, що робиться на Майдані. Ми ще були вдома, доки не побили, пам’ятаєте, тоді як свободівці десь не пускали – це десь було 10 грудня, а 12 грудня ми поїхали на Віче. Ще було досить весело. Ми прийшли раненько, бо поїздом поїхали з сином. Танцювали і співали дуже гарно, все було гарно організовано. Ми побули на Віче, ну що вам скажу за Віче. Вийшли на сцену Порошенко, Тягнибок, оці самі самі великі і знамениті. І народ почав їх величати і кричати. А спереду перед самою сценою стояли дядьки, от такі, як мій чоловік, і навіть більші, в куфайках і, знаєте, ото як базарники на базарі одіті. Вони кричали:
– Геть звідси!
Я тоді подумала, а чого вони кричать? Тільки потім поняла, чого вони кричать. Оті дядьки тоді щось знали.
Ми поїхали додому, а потім ще в кінці грудня поїхали на Віче, самі. Їхали своїм ходом – потягом. Ми з сином. Ми кругом їздили з сином. Він був молодим викладачем в Острозькій академії, тільки недавно закінчив, останній рік. Йому почали погрожувати на роботі, не дивлячись нінащо. Я не буду казати за ректора, бо він був на своєму місці, але декан, не буду називати її прізвища, вона сказала:
– Максим Ігорович, може вам і з роботою доведеться попрощатися.
Йому ніхто цього не пояснив. Я взяла це трошки до голови, але потім, як вже почали, думаю:
«Господи, тих дітей там побили, ми ж і до цього часу не знаємо, що з тими студентами, яких кидали в каталажку, я впевнена, що з них багато інвалідами залишилися. Нам того всього не показують. Господи, ці діти життя віддавали, а я буду за роботу дитини переживати».
І коли вже вбили Нігояна, то це було десь перед Днем Соборності і тут був мітинг. І питали, хто бажає поїхати? Ми тут так на Віче вже приходили, то майбутню свою владу свободівську в обличчя вже знали. А сина мого не було, він був в Острозі на роботі. Я подзвонила до сина, бо ж знала, що моя дитина зараз швидко підбереться і поїде з кимось чужим. Вже було досить страшно. Сказала до сина:
– Якщо ти маєш їхати, то давай приїжджай і рано поїдемо, бо тут організовано і везуть.
От таким чином ми попали на 3 дня в Жовтневий. Ми приїхали, то це вже був не той Майдан, вже не співали і не танцювали. Отако прям дим йде, де була студія 1+1 там за Жовтневим, бо воно з Грушевського переходило в Інститутську. І це все полум’я неслось.
Привезли нас організовано, ми їхали легковою машиною, якийсь підприємець нас привіз. Була жіночка з села така проста, і вона казала, що так хотіла це все побачити, як воно все робиться. І скажу, що настрій людей вже був зовсім іншим, люди були дуже схвильовані, ті, що на Майдані були безпосередньо. Люди були якісь такі, от як ми звикли бачити спокійні очі чи роздратовані очі, а то були всі якісь мовчазні, серйозні якісь. Я так якось до душі все взяла.
В Жовтневому були і було написано навпроти нас:«Львівська 9-а сотня». А у наших вивіски не було, то точно не скажу, чи Хмельницька сотня чи Шепетівська. Но їм вийшло місце, тут ці півзали, коридор, сходи і вони були тут зразу, там був мрамор – мраморна підлога. І вони на цьому мраморі були, а саме морози вдарили, і ми трішки оговтувались, бо здебільшого були чоловіки, а жінок було дуже мало. Мужики наші з Майдану якось заступали на чергування.
Знаєте, я Миколу Степановича знала лише в обличчя, особисто знайома не була. Він був внутрішньо темного такого кольору (зосереджений). Він не був старою людиною, але показався таким дідом старим, і я подумала: «Боже, що цю стару людину так спонукає?». Він в моїх очах ніби мученик, мені здалося, що він був кольору того граніту, який на Майдані. Він така людина, він усіх на список узяв.
Там спати і не було особливо де, то нас з сином прихистила отака 9-а сотня Львівська. Якось я заснула і потім ходила шукала свою дитину по Жовтневому. І вночі хожу і заглядаю. Це було так страшно, що ніби в пекло якесь попала. В мене завжди було передчуття, ніби очікування війни. Оце ніби зараз всі люди відчувають, то це я тоді таке відчувала. Вийшла вночі на Майдан з 3-ої до 4-ої години і співали хлопці гімн, я ще так не чула, щоб співали. По-моєму, в Серединцях був такий Валєра, він десь етно-співом займався. Виходили і кожну годину співали. А мороз такий страшний. Я трішки походила тай вернулась назад. Микола Степанович попросив, щоб їжу розкладали жінки.
Виходила я на Грушевського два дня підряд. Один день я стояла, то чоловік стояв поряд з Волині, я не пам’ятаю як звати, ми в принципі там не знайомились, там якось не було прийнято знайомитись. Він стояв і розказував мені як снайпер стріляв, то як Нігояна і Жизневського застрелили. На чоловікові була така фіолетова куртка, як то з секонда, мені так здалось, і то ніби куртка жіноча. Він казав, шо треба йому ту куртку зняти. Бо снайпер вибирає самих яскравих особистостей і точно по ньому «пальне».Сказав мені:
– Ви бачили потелевізорі ті кадри, як різко вітер пішов, тоді казали, що то Беркут, то ми вже потім взнали, що то хлопці стояли срочніки МВД з внутрішніх служб. Як хлопці почали палити шини, я розумів, що нас зараз будуть бити. Я впав на коліна і почав молитися. Довго молився. Тоді цей вітер крутанув і на них.
А на другий день мені Максим показував, як вийшли в балаклавах і мені чогось дуже запам’ятались білі світера на хлопцях молодих. От видно, що це молоді люди. Максим назвав декого з них поіменно:
– Мама, подивись. Це наш аспірант, це наш старшокурсник…
Вечером одного дня Микола Степанович покликав мене і мовив:
– Присядьте на підлогу там. Пані Наталю, от ви мені скажіть, що краще: мати холодну голову і гаряче серце чи навпаки?
– Звісно, краще мати холодну голову і гаряче серце. Як у приказці говориться, – відповіла я.
– Забирайте Максима і їдьте звідси, вам немає що тут робити. – одказав він.
От вони щось знали, скажу чесно, я до цього часу впевнена у цьому. Можливо відчував чи знав щось.
І ми поїхали, його учень нас 25 січня на Тетянин день вивозив. Ми поїхали. Мені було, чесно, дуже страшно. На другий день тут було Віче. І знаю, що дехто розказує, що шепетівчани не йшли сюди, як били першу ніч. Я вам скажу, що я дихати не могла. Я в 11-ій годині вечора пішком прийшла сюда, а тут пусто, я покрутилась трохи і пішла додому. Я до ранку не могла заснути. Це було страшно і ніхто нам ніякі гроші не давав,ми щей свої везли.
Коли ми приїжджали на Віче, то були з сином самі, ми не були ні до кого прив’язані. Ми ходили в Маріїнський парк. Я вам скажу чесно, хай Бог милує, щоб наше суспільство перетворилось в таку аудиторію, як той Маріїнський парк. Там були мат, беззубі жінки та дядьки. Дехто ще в совдеповській одежі, а дехто дуже гарно одітий, а дехто і дуже-дуже гарно одітий. Були навіть і з Шепетівки возили, ми навіть знаємо, хто возив на антимайдан, але я не буду казати, на то є інший суд.
І ми тако зайшли, там менти стояли і кажу до сина, що нам немає що тут робити. І бачила, як їх вели колонами, в них мав бути якийсь мітинг тоже паралельно тому, що внизу і тут. І я бачила, як кожна колона несла табличку кожної області з тієї сторони, як від Лаври. Не буду казати, що з Лаври, але з тієї сторони. І впереді обов’язково йшов, як правило, старший чоловік і ніс білі папери, напевно то були списки. Це оте, що ми бачили.
От я не знаю, де давали гроші, но нам їх не давали. Єдине, що нам можна було – це підійти попити чаю, їсти так не пропонували, а чай могли пити. І бачила я рано, коли вставала от в Жовтневому, як пожилі жінки йдуть на Майдан і несуть в пакетиках, тих, що тоді були за 5 копійок, мандаринки несуть, кусочок сира чи масла. І я бачила, це така інтелігенція, це такі жінки інтелігентні, от для мене чогось кияни, от зауважала я їх. Ще розкажу, як бачила, як розгружали в Жовтневому посилки з Самбура машину з передачами. Чесно, знаєте, жертовні люди. Добротні ковбаси були, добротні сири, це все ми різали на канапки. Одяг був тоже, б/у, але добротний.
От було таке, що ми виїжджали в місто, бо не знали, що нас повезуть своєю машиною в Шепетівку, ми планували купити квитки і потягом їхати. І ви знаєте, виїжджаєш в місто і от з Майдана, а там життя як бурлило так і бурлить, а от тут, як якийсь воєнний час. От я сама бачила, як на залізничному вокзалі ходили тітушки, тому що цих хлопців було видно по очам, вони так як рисаки, стрижуть ніби поглядом. Казали, що вичисляли тих, хто з Майдану. Бо від нас і запах був не той, пахло бочками тими, бо грілися біля бочок. Я тільки наблюдала за своєю дитиною, бо він чергу займав. Но якось він не впав у поле зору. Бо вони вишукували групки людей. Ви, знаєте це було досить страшно, так склалось, що я так боялася туди ще їхати.
Ми вже їздили з донькою на 200-річчя Шевченка. А син відразу, буквально через декілька днів, бо в нього ще були заняття. А на вихідні вже приїхали, то Майдан вже був чистий. Сам розстріл я тільки бачила по телевізору. Це дуже жорстоко було. Я скажу чесно, що ті люди, які це все організували, їх жде Божий суд. Так не робиться. Так над своїм народом не знущаються.
Взагалі-то, ми в грудні 2 рази їздили, а це ми були 23, 24 і 25 січня. От знаєте, як говорив Дзявульський, що снайпер знав у кого стріляти, бо вбивали самих активних...».
Свобода – фундаментальна характеристика людського існування, це можливість вільного вибору та усвідомлення власної відповідальності за цей вибір. Українці під час Революції гідності актуалізували значущість таких понять як право на самовизначення, на гідність, свободу, суверенність держави, європейський вибір.
Тому наш обов'язок зберегти пам'ять про ті події, про учасників Революції і тих Героїв, які загинули заради нашого майбутнього.
Слава Україні! Героям Слава!
Музей пропаганди
