В центрі «Тачанки» розміщений двокінний пасажирський візок на ресорах із станковим кулеметом «Максим», встановленим за заднім сидінням. Оспівана радянською пропагандою у книгах, фільмах, картинах, увічнена у бронзі та граніті, вона не випадково з’явилась в художньому задумі Анатолія Гайдамаки. Вона і справді була «грізною» у свій час, дуже маневреною і небезпідставно її називали «легендарною» та й задум її створення тоді приписували будьонівцям. Та до штатів кавалерійських з'єднань Червоної армії кулеметні тачанки були введені лише у лютому 1921р. Тоді як перші махновські тачанки з'явилися у вересні 1919 року у тилу Денікіна на території сучасної Кіровоградської області.
Тож кому належить задум створення кулеметної тачанки?
Ця тема викликає дискусії як у наукових колах істориків, так і жвавий суспільний інтерес. Одні стверджують, що застосування кулеметних тачанок було винаходом повстанського війська під проводом Нестора Махна, інші ж, що задовго до Махна кулемети ставили на тачанки.
Підполковник Стеценко С.О. (саме так називає себе автор) у статті «Кулеметні тачанки часів Громадянської війни 1918 - 1921 рр.», посилаючись на матеріали енциклопедій та інші історичні джерела, розповідає, що перші спроби підвищити маршеві та маневрові можливості станкових кулеметів встановленням їх на кінних возах були зроблені ще англійцями під час колоніальних війн наприкінці XIX сторіччя. Та з часом, коли виросла потреба у швидких маневрових діях армій, стало зрозумілим, що потрібно придумувати щось більш досконале. Адже кулемети, які переміщувались на возах та одновісних рамах, мали меншу швидкість пересування, ніж вершники. Крім того, для ведення з них вогню потрібно було обрати зручну позицію, зайняти її та готуватися до бою. Все це займало забагато часу, на протязі якого обслуга кулемета була прекрасною мішенню для супротивника. Проблеми виникали і під час здійснення маршів. Звичайні селянські вози, як і армійські парокінні вози, запрягалися двома кіньми. Їхнє навантаження, яке складалося із станкового кулемету, боєприпасів та обслуги кулемета, перешкоджало досягненню високих темпів пересування. За таких умов вози потребували частих ремонтних робіт, що за умов маневрових дій було неприйнятним.
Ці проблеми вдалось розв'язали встановленням станкових кулеметів на кінні повозки - тачанки німецького виробництва із ресорами (російські тачанки ресор не мали), яка не трясе і не підскакує на поворотах, що давало змогу точніше цілитися. Тачанка з кулеметом, поверненим назад, була чудовою технічною моделлю для захисту бійців, що спішно відступають і прикривають свій відхід кулеметним вогнем. Передусім, тачанка прославилася в нападі. Коли у «лобовій» атаці вона раптово зупинялася і розверталася на 180°, демонструючи супернику свій «хвіст» зі смертоносним «жалом», — нерідко це було останнє, що суперник бачив у житті.
Кулеметні тачанки застосовували в усіх степових місцевостях від Уралу до Таврії, але найбільш ефективно і масово - у повстанському війську під проводом Нестора Махна. З самого початку своєї боротьби махновські загони вели маневрові бойові дії, які вимагали високої рухливості загонів як на марші, так і під час бою. Тому, перші захоплені влітку 1918 р. у противника станкові кулемети вони встановили на тачанки. Німецькі тачанки були доволі розповсюдженими на південних територіях України, де селилися німецькі колоністи. Їх купували місцеві поміщики, чиновники та заможні селяни, яких тоді ще було безліч в тих місцях. Тож махновці мали у своєму розпорядженні велику кількість найкращих тачанок. Ніде таких тачанок більше не було і ніхто не мав можливості використовувати цей вид озброєння настільки ж масово та ефективно, як вони.
Відчувши на собі високу ефективність кулеметних підрозділів махновців у бою, після битви під Перегонівкою (у вересні 1919 року), взяли на озброєння кулеметні тачанки і білогвардійські з'єднання під командуванням одного з найкращих білогвардійських генералів Я.А Слащова. У них кулеметні тачанки входили до складу кавалерійських ескадронів. Пізніше кулеметні тачанки взяли на озброєння всі інші активні на той момент військові формування.
Юрій Сандул та Оксана Федоряченко у статті «Тачанку вигадав не Нестор Махно» висловлюють свою думку щодо створення тачанки:
«Задовго до Махна кулемети ставили на панцерники, танки і бронепотяги. Та лише такий простий, доступний і порівняно швидкий транспорт як тачанка, тобто, легкий візок на ресорах, міг бути застосований справді масово. Що, власне, й сталося. Кулеметні тачанки були у «білих», «червоних», махновців, петлюрівців і поляків. З’ясувати, хто її вигадав — справа безнадійна та безглузда. До речі, у біографії відомого білого генерала-кавалериста Шкуро зафіксовано такий факт: кулемет на тачанку він ставив ще 1916 року на фронті Першої світової. Лаври винаходу кулеметної тачанки справедливіше віддати навіть не Шкуро, а стародавнім єгиптянам. Кулеметів у них, правда, ще не було, тому до колісниць прив’язували коси і садовили на них лучників. Але ж ідея та сама: зброя на колесах. Тож історію тачанок як засобу війни слід починати з найдавніших цивілізацій, а закінчувати 1957 роком, коли в збройних силах СРСР остаточно відмовилися від кавалерії»
Існує кілька правдоподібних гіпотез про походження слова «тачанка»
Етимологічний словник Макса Фасмера говорить про те, що слово походить від українського «натачанка», яке пішло від польського «найтичанка» (пол. najtyczanka), яке у свою чергу утворилось від німецької назви чеського міста Нойе-Тітшайн (нім. Neu-Titschein).
За іншою гіпотезою, слово «тачанка» пов'язана за походженням з «тачка».
Ще одна думка, що слово походить від назви «тавричанка» — типу повозок на півдні України і в Криму, який отримав назву місцевості — Таврії.
Саме слово «тачанка» зустрічається в літературі як мінімум з 1886 року.
Науковий співробітник Музею пропаганди Наталія Кручук
