Над річкою Горинню
Герась побачив світ 3 березня 1920 року в селі Михля Ізяславського району в сім’ї Івана та Олександри Шмигельських. Батько сам був із Михлі, а мати із сусіднього села – Лютарки. Згодом з’явилися ще дві сестрички – спочатку Варвара, потім – Марія. Вп’ятьох родина тулилася в маленькій хатинці в тій частині села, що зветься Дохторівкою.
У 1937 році Герась закінчив семирічку і влаштувався на роботу до промлісгоспу. Його робота полягала у збиранні живиці та починалася в квітні і тривала до вересня. Батько працював у тому ж промлісгоспі – на смолярні у михлівському лісі. Через два роки Герась вирішив продовжити навчання та пішов до заславської вечірньої середньої школи. Влітку він і далі трудився у лісі, а інший час – у редакції газети «За соціялістичне село». Саме в шкільні роки, під час праці в лісі й творилися перші вірші юного Герася, який узяв собі псевдонім Соколенко. Поетичний талант юнака помітили в області – від 1939 року його перші вірші з’явилися на шпальтах кам’янець-подільської обласної комсомольської газети «Сталінська молодь».
Важка доля поета
Справжнє поетичне народження Герася Соколенка розпочалося у 1941 році, коли у вирі Другої світової війни з’явилась надія на відродження незалежної України. Молодий поет стає активним діячем українського національного руху.
Восени 1941 року Герась через свого друга Миколу Болкуна, що працював у редакції українського часопису «Заславський вісник», зблизився з ОУН. На той час у Заславлі був доволі значний осередок ОУН – на чолі похідної групи, яка прибула до міста слід-у-слід за німцями, стояв журналіст Павло Лібов. Українська громада Заслава, згуртована довкола похідної групи, перш за все поставила собі за мету відродження освітнього, культурного і релігійного життя краю. У 1941 році відновило свою діяльність заславське товариство «Просвіта», а згаданий «Заславський вісник» з грудня почав виходити саме як орган «Просвіти». Газета містила численні публікації з історії України, з проблемами й завданнями українського руху на тогочасний момент, вірші, оповідання, уривки з великих творів, – усе це виховувало читача справжнім українським патріотом. Знайшлося у часописі місце й віршам Герася Соколенка. Від зими 1942 року молодий поет був відряджений до Шепетівки, де жив і працював при редакції газети «Нова Шепетівщина», у виданні якої активну участь брав Заславський осередок ОУН. До того ж, на Герася було покладено небезпечну місію кур’єра – він підтримував постійний зв’язок між Заславом, Рівним і Шепетівкою, селами й лісами краю.
Захопленість Герася Соколенка національною ідеєю сприяло піднесенню його поетичної творчості. Його вірші, пронизані високим національним духом і любов’ю до України, публікуються, крім «Заславського вісника», в інших газетах краю – «Українському голосі» (Проскурів), «Подолянині» (Кам’янець- Подільський), «Світлому проміні» (Антоніни), а також у журналах і газетах, що видавалися у Львові, Рівному, Празі та інших містах, де сформувалися патріотичні українські осередки. Щоправда, починаючи десь із 1943 року, під тиском німецької цензури український дух у згаданих часописах почав згасати. Зникли з їхніх сторінок й вірші Соколенка. Потрапили під тиск та репресії окупаційної влади й самі українські націоналісти – почалися повальні арешти.
У березні 1943 року Герась Соколенко опинився у Шепетівській буцегарні, де чотири місяці провів на воді і хлібі, у постійних катуваннях і допитах. Лише завдяки клопотанню Уласа Самчука – відомого українського публіциста (працював у Рівному у видавництві «Волинь»), Герася відпустили з в’язниці. Але, не додому – силою посадили у вагон та відправили на роботу до Німеччини. Й хоча на станції Здолбунів Герась втік з потягу, його згодом знову заарештували і таки доправили до табору «остарбайтерів» у Сілезії. Там чекав 12-годинний робочий день, важка і брудна праця на копальні, нелюдські умови побуту і харчування. Тільки вночі, стомлений від важкої праці, Соколенко насолоджувався улюбленою самотою та продовжує писати вірші.
Наприкінці 1944 року Червона Армія відкинула німців зі своєї землі й почала визвольний похід на Європу. Йдучи на Захід, мобілізаційні радянські органи загрібали всіх, хто міг поповнити військові ряди. Така доля вже у Сілезії наздогнала українського поета Герася Соколенка – він потрапив у штрафний батальйон як той, що повинен спокутувати вину за перебування в рядах націоналістів. Щойно з-за колючого дроту, непридатний до війська, бо недочував від хвороби, він, однак, опинився в шеренгах червоного війська на передовій лінії вогню. І хоч потрапив туди не під своїм прізвищем, а під літературним псевдонімом, похоронка на нього таки дійшла до батьків. В ній значилося, що Герась Соколенко, рядовий штрафної роти, загинув у бою 20 лютого 1945 року. Похований в братській могилі у селі Маркт Борау (нині – Борув Нижньосілезького воєводства Польщі).
Друге народження
Друге народження Герася Соколенка як поета відбулося у 1981 році, коли в Нью-Йорку побачила світ його збірка – тоді перша і єдина – “Твори поета невідомої долі”, упорядкована Леонідом Полтавою. До неї увійшли 19 віршів, дві невеличкі поеми, “Життєпис Герася Соколенка”. Книжка дісталась України з-за океану з запізненням, коли наша держава здобула незалежність та викликала нову хвилю відкриття поета вже на Батьківщині.
Нині поетична творчість нашого земляка переживає ніби третє своє народження. Останнім часом почали з’являтися публікації досі невідомих творів Герася Соколенка, спогади, дослідження. Можна згадати й видання книги «Герась Соколенко. Мечів ніжнотонних яса», що побачила світ 2007 року завдяки спільній праці Хмельницького обласного літературного музею і обласної організації Національної Спілки письменників України.
Герась СОКОЛЕНК
* * *
Ніч привітна, ніч ласкава,
В’януть квіти медові.
Мов ягнятко золотаве,
Бродить місяць у траві.
Вітер шепче ім’я ніжне
І тремтить, немов струна.
Над рукою летом крижня
Сколихнулась тишина.
Затихає коло броду
Гомін хлопців і дівчат.
Ти опівночі приходиш,
В тебе сльози на очах.
В косу вплетена калина.
Срібний перстень на руці.
Устає туман з долини,
Пахне соком чебреців.
Я до серця пригортаюсь
І торкаюсь до лиця,
Хоч в любові цій не знаю
Ні початку, ні кінця.
Ніч привітна, ніч ласкава,
В’януть квіти медові.
Мов ягнятко золотаве,
Бродить місяць у траві.
1941 р.
ПРИСВЯТА
Бояни співають славу,
А вітер несе її
На Київ, Херсон, Полтаву,
Далеко, в заморські краї...
Ей ви! Відчиняйте двері ці
Революційним вітрам:
Америка – Америці, а Україна – нам!
1942 р.
