Історію пишуть люди своєю працею, пишуть своїми вчинками. І як добре, коли людина залишає свій слід, про який згодом з гордістю згадуватимуть нащадки…
У Нетішина своя, особлива історія, тому, що вона нерозривно зв’язана з будівництвом атомної електростанції, яка протягом майже сорока років є важливим джерелом електроенергії, яка вкрай необхідна нашій державі.
Незважаючи на невеликий відрізок часу, місто росло і розвивалося на тлі знакових історичних подій: зміна політичної карти, економічних умов та громадської свідомості, здобутків і втрат, ейфорії та протистоянь…
Позавчора минуло 47 років (7 квітня 1977 р.), дата не досить поважна, але її потрібно згадати у наш нелегкий час, як біля старого млина з’явилась перша група будівельників з управління Бурштинської ДРЕС, яка налічувала близько 20 чоловік.
Цей трудовий десант, очолюваний начальником дільниці Григорієм Фіалком, став, по-суті, стартовим колективом, якому випала почесна місія розпочати відлік часу на важкому і тернистому шляху завдовжки у декілька десятиліть, щоб на місці лісів чагарників та боліт побудувати перший та другий енергоблоки ХАЕС, об’єкти промислового та соціального призначення, сотні тисяч квадратних метрів житла та прокласти не один десяток кілометрів доріг.
В кінці 1970-х – на початку 1980-х років розвиток народного господарства СРСР вимагав збільшення електрозабезпечення. Не секрет, що в той час енергетика постійно працювала, особливо в зимовий період, з резервом 3,5-5%, коли в розвинутих країнах цей резерв становить від 20 до 50%.
Виникло питаня про необхідність створення енергетичних потужностей для постійно зростаючих навантажень. Енергоресурси в Європейській частині СРСР були майже вичерпані, а в маловодні періоди гідростанції давали електроенергії менше за розраховану кількість. Великі проблеми стояли і перед тепловими електростанціями: де взяти паливо – нафту, вугілля, газ.
Баланс потужності Західного регіону характеризувався значним зростанням експорту електроенергії у сусідні соціалістичні країни – країни Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), постійно зростав дефіцит потужностей у Західному регіоні (Вінницькій, Львівській енергосистемах). Для вирішення цієї серйозної проблеми необхідно було ввести у названому регіоні не менш як 4000 мВт нових енергетичних потужностей.
Стало очевидним, що їх введення можна здійснити тільки за рахунок будівництва атомних електростанцій. На той час в СРСР було вже накопичено чималий досвід експлуатації ядерних установок. Іншого виходу не було. Адже введення кожного мільйонника економить протягом одного року біля 3-х мільйонів тонн вугілля та 60 тисяч вагонів, необхідних для його перевезення. До того ж, у порівнянні з класичною теплоенергетикою, атомна виграє: це, передусім, чистота повітря, річок, озер тощо. Тому матеріальні витрати та вирішення питань з охорони навколишнього середовища, забезпеченя безпеки і надійності експлуатації АЕС цілком виправдані.
У тому, вже далекому 1975-му жителі села Нетішин, інших навколишніх населених пунктів навіть і гадки не мали, що через деякий час їхнє тихе і розмірене життя наповниться нетутешніми людьми та гулом машин, і ліс розступиться, щоб спочатку взяти в свої дужі обійми першопроходців, а згодом відступитися під напором людської наполегливості та потужної техніки.
Ще до того, як біля старого млина висадиться перший будівельний десант, на землю, де згодом буде побудована ХАЕС, приїдуть люди, які своєю зовнішню нагадуватимуть «не своїх» – ці «прибульці»-геодезисти викликатимуть подив і безліч запитань у місцевих мешканців. Хто ж ви і для чого тут з’явились, з якою метою?
А підставою для цього було рішення Міністерства енергетики і електрифікації СРСР за №80 від 17 квітня 1975 року за підписом міністра енергетики і електрифікації СРСР П. С. Непорожнього, в якому було визначено місце щодо будівництва в Нетішинському пункті Західно-Української АЕС №2, співставивши техніко-економічні показники 50 конкуруючих майданчиків. 10 грудня того ж року Рада Міністрів Української РСР прийняла ще одну Постанову №536, яка практично давала згоду на розміщення АЕС і визначила остаточну назву об’єкта – Хмельницька атомна електростанція.
Отож, одного літнього погожого дня 1975 року в селі Комарівка на шкільному подвір’ї з’явились незвична техніка. З Києва сюди прибула комплексна пошукова геологічна експедиція, до складу якої входили топографи, гідрологи та спеціалісти з бурових робіт, які на місці повинні були визначати параметри водних ресурсів, зробити географічну прив’язку на місцевості та геологічну розвідку ґрунтів, які залягаюсь в даному регіоні. Керувати всім цим процесом було доручено начальнику експедиції Валентину Марецькому.
Весною 1976 року Комарівку змінили на Нетішин. Начальником експедиції був призначений Григорій Перепелиця. Біля старого млина облаштували базу, яка слугувала їм аж до 1978 року. Безперечно, крім спеціалістів з Києва до складу експедиції були залучені і місцеві жителі, зокрема молоді хлопці. Серед них нетішинці Микола Дольний, Валерій Бондарук, Петро Данилюк, Ніна Кальченко, Василь Панасюк, Микола Стапанюк, Віктор Шаркевич, Олександр Сищук...
До складу цієї експедиції входила молода жінка, Марія Олексіївна Шевчук. Як згадувала свого часу Марія Олексіївна:
«Вставали рано. Потрібно було зібратися в дорогу, приготувати їжу, оскільки в полі, чи в лісі нас ніхто не годував. Харчувалися самі. Варили картоплю на вогні, якої тоді було вдосталь, салом теж не були обділені. Цибулю, огірки, капусту купували у місцевих жителів, хоча ця плата була чисто символічна.
Мені, як молодому спеціалісту, довелось влітку попотіти, взимку змерзнути, восени промокнути до нитки, а весною стояти по коліна у воді. Крім того, мені потрібно було вчити місцеву молодь, яка приходила до нас на роботу і не мала відповідної підготовки, проводити та контролювати бурові роботи, які велися в досить складних умовах, без належного технічного забезпечення.
Більшість робіт проводилися вручну: копали шурфи, бурову установку іноді доводилось тягнути майже вручну. Болотиста місцевість в районі урочища «Кринички», де мав будуватися головний корпус, давала мало шансів на проведення робіт. Доводилось бульдозером валити дерева і робити настил, щоб затягнути бурову установку. Рвалися троси, нівечилось залізо, обривались бурові штанги, а потім ми їх підкопували і діставали з глибини 3-4 метри, але це не завжди вдавалось, навіть не витримували мости в автомобілях. А ми витримали все!
Коли обривалась бурова штанга, і глибина була досить відчутною, а це 5 і більше метрів, тоді таку штангу практично ніхто не діставав. Хлопці, щоб якось розважитись, ставили соснового хреста на тому місці. Лісники, які згодом робили обхід своїх лісових територій, спочатку жахались появою невідомих захоронень, але коли ми їм пояснили в чому справа, то вони посміялися і заспокоїлись.
І все це робилось в будь-яку пору року, навіть іноді у вихідні, якщо цього вимагала ситуація – констатує Марія Олексіївна. – Ми чесно, без матеріальної для себе вигоди робили свою справу. Відгулів нам ніхто не давав. Про них ніхто ніякої мови ніколи не вів.
Потрібно було вкластися в терміни, які постійно коригувались. І там, де вже ми були, доводилось повторно брати проби ґрунтів. Так іноді вимагала ситуація. Якщо порівняти той обсяг виконаних робіт нашою геодезичною групою, то можна з упевненістю сказати, що ми дійсно першопроходці.
Згодом по наших стежках, протоптаних в лісових хащах, пішли будівельники, монтажники..., щоб збудувати місто та АЕС».
4 лютого 1977 року Міністр енергетики і електрифікації СРСР П.С. Непорожній видав наказ № 46-а "Про початок робіт по будівництву АЕС", цим же наказом було створено Дирекцію ХАЕС.
А у листопаді наказом Міністра енергетики СРСР директором ХАЕС було призначено Олексія Івановича Троценка, який приступив до виконання своїх обов’язків 14 листопада 1977 р.
Серед тих, хто першим влився до колективу бурштинського трудового десанту, був нетішинець Василь Савчук. Вже на четвертий день, 11 квітня 1977 р., він був прийнятий на роботу теслярем-бетонувальником 4-го розряду. Як згадує Василь Петрович, перший день його трудової біографії розпочався з демонтажу обладнання з приміщення старого млина, у якому після відповідної реконструкції мав бути гуртожиток. Але цього не сталося через ряд об’єктивних та суб’єктивних причин.
– За декілька тижнів мені було доручено формувати бригаду лісорубів, до якої приєдналися нетішинці Володимир Войцик та Володимир Сівак, інші молоді хлопці з Кривина, Поляні, Комарівки. Ми розпочали різати ліс спочатку на піонерній базі, де була завалена перша сосна під вагончики штабу будівництва, а далі розчистка майданчиків під бетонно-розчинний завод, адмінбудинок УБ ХАЕС та дирекції, дороги на піонерку, головний корпус та інші промислові об’єкти. Роботи було багато важкої та брудної, адже відповідної техніки ще б не було, тому доводилось працювати, як кажуть у таких випадках, «надривати пупа».
Згодом моя бригада стала більш чисельною і переведена на більш відповідальну ділянку роботи, пов’язану з бетонуванням фундаментів під промислові об’єкти та гуртожитки. Запам’ятався мені і перший куб бетону, який було закладено у фундамент першої трансформаторної підстанції біля першого гуртожитку. З цього часу я у повній мірі можу вважати себе будівельником, адже подальша моя трудова діяльність була тісно пов’язана з бетоном та залізобетоном…
8 лютого 1978 року наказом за №59 Міненерго СРСР засновано Управління будівництва ХАЕС – генерального підрядника з будівництва об’єктів станції та об’єктів житлового, промислово-виробничого та соціально-культурного призначення, яке очолив Іван Харитонович Малюк, головним інженером було призначено Володимира Васильовича Орловського…
Р.S. Це лише декілька епізодів про початок будівництва ХАЕС. Час невпинно біжить вперед. Через три роки виповниться півстоліття, як розпочалося будівництво Хмельницької АЕС.
Дата поважна і знакова. Тому на порядок денний постає питання, щоб на будівлі старого млина прикріпити меморіальну дошку. Будівля млина є приватною власністю, але домовитись можна. Ініціатива залишається за нами. Отож, уперед!!!
