Містечками є поселення, які становили щось середнє між містами і селами. Здебільшого вони знаходились на поміщицьких або серед селянських земель, але їхні мешканці займалися не землеробством, а ремеслами й торгівлею. Жили в містечках переважно євреї. Назва таких поселень походить від польського "мястечко", що на їдиші вимовляється як "штетел", тобто "городок" [3, 26].
З часу виникнення Центральної Ради в українських містах і містечках створювалися Ради. Так, у Волочиську було створено Раду військових депутатів гарнізону містечка, яка фактично виконувала функції цивільної адміністративної влади і об’єднувала в собі місцеві волосні, сільські і містечкові органи влади [56, арк. 5]. Цей "безпартійний демократичний орган" поставив перед собою мету "боротися з дорожнечою, спекуляцією, хабарництвом, анархією і безвідповідальністю осіб, підтримувати загальний політичний порядок, встановлений в Російській Демократичній Республіці, підтримувати тишу і спокій в містечку і на станції, стояти на сторожі збереження державного майна, сприяти поглибленню політичної свідомості" [56, арк. 109]. Незважаючи на ряд заходів, які здійснювала Рада для стабілізації становища, досить частими були випадки свавілля з боку солдат, (які, наприклад, здійснювали самовільну порубку лісу, який потім продавали на місцевому ринку [56, арк. 75], розбирали залізничні та інтендантські будівлі на ст. Волочиськ [56, арк. 118] тощо).
Містечка в переважній своїй більшості були адміністративними центрами волостей. У вересні 1917 року відбулися вибори до волосного земства. Виборчі дільниці, в залежності від розміру, були розбиті на декілька округів. Так, в Лабунській волості Ізяславського повіту від І-го округу було обрано 11 гласних, ІІ – 6 гл. [20, арк. 2]. Далі: Славутська волость: І окр. – 22 гл., ІІ-ІІІ окр – вибори не відбулися, ІV – 4 чол; Шепетівська волость: І окр. – 24 гл., ІІ окр. – 6 гл., ІІІ-ІV – не відбулися, V окр. – 3 гл., VІ окр. – 4 гл. [20, арк. 3]; Білогородська волость: І – 15 гл., ІІ – даних немає, ІІІ окр. – 4 гл., ІV – 5 гл., V – 7 гл. [20, арк. 4].
В грудні 1917- січні 1918 рр. в містечках Південної Волині радянська влада ліквідовує органи Центральної Ради і замість них втілює в життя політику створення ревкомів та комбідів. Вся прифронтова Волинь опинилася в сфері впливу більшовиків. Однак вже в кінці лютого сюди прийшли австро-німецькі війська, які встановили жорстокий окупаційний режим. Газета "Волинь" від 8 квітня 1918 року писала:
"В даний час із зайняттям території Старокостянтинівського повіту німецькими військами, життя в ньому почало приходити в нормальний стан. Припинилися розбої і грабежі, зменшилася кількість нових злочинів. Відбувається чистка гріхів пережитого минулого. Для більшості селян прихід німців став нежданним – прихід кінця свободи грабувати здавався небажаним… Коли було віддано розпорядження всім здати зброю – багато її було зібрано. Але виявилося, що все-ж таки багато зброї залишилось прихованою" [8].
Тому не випадково, що, за свідченням "Історії міст і сіл Української РСР. Хмельницька область", тоді відбувалися масові заворушення проти австро-німецьких військ та гетьманського режиму. Назвемо тільки деякі з них. 18 липня 1918 р. вибухнуло повстання селян Базалії та Авратинської волості, які 23 липня знищили більшу частину загону на чолі з начальником Старокостянтинівської варти [2, 542]. Селяни Волочиська відмовилися працювати на поміщицьких полях та обробляти цукрові плантації [2, 149]. Під керівництвом більшовиків розгорнувся партизанський рух. Так, загін Полонного (500 осіб) влаштовував диверсії на залізничній колії (Козятин-Полонне-Шепетівка) [2, 440], в районі Красилова діяв загін на чолі з Т.Вересом [2, 368], восени 1918 року партизани Теофіполя напали на німецький полк, що перебував на станції Лепесівка і роззброїли його [2, 532]. Селян Грицева і Славути об’єднав партизанський загін Т.Білоконя [2, 611]. У Всеукраїнському страйку залізничників (липень 1918 р.) взяли активну участь залізничники Волочиська, яких підтримали селяни містечок Авратин та Ожиговці [2, 149].
Найбільш багатим на події став період з квітня по липень-серпень 1919 р., коли містечка по декілька раз перходили з рук більшовиків до рук Директорії, і навпаки.
Радянська влада відверто встановила терористичний антинародний режим. Скажімо, Київський окружний комісаріат відповідно до телеграми голови РНК УРСР Х.Раковського (29. 05.1919 р.) наказав 13 червня 1919 року всім губ.- і повітвійськоматам організувати стеження, прийняти самі рішучі заходи із роззброєння населення, не зупиняючись перед взяттям заручників і розстрілом осіб, які переховували зброю [35, арк. 6]. Значна частина військових комісарів слухняно втілювала в життя розпорядження вищестоячого начальства. Так, військовий комісар Старокостянтинівського повіту Садовський, який відрізнявся особливою жорстокістю, 15 липня 1919 р. розпорядився:
"Хто появляється на вулиці в нетверезому стані будуть заарештовані, а майно – конфісковане … Ті, хто продає вино чи займається його виробництвом – розстріл на місці. Ті, хто переховує зброю … при її знаходженні – розстріл на місці … Села, з яких будуть обстріляні червоноармійці, оголошуються поза законом … Все чоловіче населення піддається військово-революційному суду, а майно жителів конфісковується. За навмисне псування залізниць, телеграфу та мостів відповідає найближче поселення круговою порукою своїм майном і життям чоловічого населення" [40, арк. 6].
Це той самий Садовський, який, на чолі загону в 500 осіб, 29 грудня 1918 р. в Домбровиці наклав на населення велику контрибуцію. Тільки втручання військ Директорії 31 грудня 1918 р. врятували населення від великих неприємностей [31, арк. 1].
17 липня 1919 р. начальник штабу 1-ї Радянської Української дивізії розпорядився: всім жителям містечка Шепетівки
"в’їзд і виїзд без мого дозволу заборонити … етапно-пасажирський рух по ст. Шепетівка заборонити, знищувати всі скопища людей на ст. Шепетівка, на вулицях і в приміщеннях (містечка), культурно-освітні заходи з мого дозволу … Рух жителів дозволити з 700 до 24 00 … Всім здати зброю" [47, арк. 130].
Військовий комісар Полонного видав спеціальний дозвіл на право вільного проїзду від зазначеного містечка до інших населених пунктів, а також давав право вільного пересування по населеному пункту [51, арк. 31-81]. Часто військові комісари отримували накази про проведення широкої агітації у волостях з метою "підвищувати політичну самосвідомість", "приступати до енергійного збору всієї зброї, яка знаходиться в населення" [54, арк. 1; 46, арк. 2].
Нині відомо, що в ряді містечок діяли більшовицькі спецагенти, які підбурювали населення здійснювати єврейські погроми. Про один із таких випадків йшлося у телеграмі С. Петлюри від 8 червня 1919 р.:
"В Волочиську, після вступу українського війська, козаками був заарештований робітник, який підбурював козаків здійснити єврейський погром. Наказую провокаторів розстрілювати, повідомивши про це населення" [10, 6].
Не "зміцнювали" авторитет червоноармійців і масові протиправні дії. Це визнавали і самі військові комісари. Так, в наказі Волинського губернського комісара Гринчука (13 травня 1919 р.) прямо вказувалось, що деякі червоноармійці роблять самочинні реквізиції, обшуки, грабунки, пиячать в місцях росташування військових частин, чим обурюють населення і тим самим "вдобряють грунт для шкідливої агітації проти радянської влади" [33, арк. 6]. В липні 1919 р. начальник гарнізону Красилова протягом 3-х днів здійснював реквізиції, не залишаючи про це розписок [41, арк. 8]. На початку серпня того ж року радянські військові частини, які проходили через Гриців, не пропустили нагоди поживитися за рахунок майна місцевих жителів [38, арк. 19].
Потерпали від радянської політики і приватні власники (великі та середні промислові підприємці, торгівці). Так, постановою Ізяславського повітового ревкому від 4 травня 1919 р. Шепетівському вол-ревкому виділялися додаткові кошти з спецподатку, який накладався на "місцеву буржуазію", в сумі 5 тис. руб. [47, арк. 3]. Але вже через два місяці, 28 липня 1919 р. Шепетівський виконком цю суму збільшив до 500 тис. руб. [47, арк. 150].
Червоній армії бракувало кваліфікованих військових спеціалістів. Бутовецький волосний воєнний комісар у своїй доповідній записці (26. 06. 1919 р.) у розпачі писав, що
"для обліку громадян-спеціалістів з’явилася тільки 31 особа. Всі дуже налякані петлюрівцями. Прошу вислати хоча б одного агітатора. Я тільки один партійний, волость велика – 21 село. Важко боротися, ревком не працює. Завжди і всюди один, хоч розірвись" [39, арк. 4].
Приблизно такою ж була ситуація і з Полонським волосним військовим комісаріатом, де на 7 співробітників був лише 1 комуніст. До того ж, всі були у віці до 30 років, а писареві виповнилося 15-ть [53, арк. 31].
Тому більшовики змушені були приймати "непопулярні" рішення. 8 липня 1919 р. по Шепетівському волосному військовому комісаріату було видано наказ, за яким всі особи нижчого службового персоналу (санітари, сторожі, службовці та інші) підлягали призову до лав Червоної Армії, яких мали замінити непридатні до служби особи [47, арк. 105]. 26 червня 1919 р. Ізяславський повітовий військовий комісар Сілецький розпочав призов на дійсну військову службу спеціалістів некомандного складу колишньої царської армії [47, арк. 85].
Вищеназвані заходи призвели до протилежного результату – жителі сіл і містечок масово почали "віддавати свої серця" українській національній владі. Особливо погіршилося становище більшовиків в досліджуваному регіоні в травні 1919 р., коли Волочиськ став місцем дислокації ставки Петлюри та уряду УНР. В той час українська армія зосереджувалася в районі м-ка Любар [4, 190]. В.Завадський в своїх "евакуаційних" нарисах писав: "Станція (Волочиськ) була абсолютно порожня, жодного вагону. Більшовики все вивезли з собою. Місцеві жителі розповідали, що у Волочиську весь час перебували українські більшовики… У Волочиську перебувала ставка Петлюри. Тут ми (уряд) перебували з 4 по 6 червня…" [9, 2].
Найпоширенішою формою протесту проти існуючих порядків були масове вирубування лісів, самовільні випаси худоби, в молодняку і на місцях вирубування дерев, самовільне збирання хліба тощо. Зокрема, про це йшлося у донесеннях Красилівського волосного військового комісара від 29 травня 1919 р. [41, арк. 13], і Старокостянтинівської повітової земельної управи [55, арк. 10]. Випадки самовільного збирання хліба фігурують в розпорядженні Ізяславського повітового комісаріату продовольства всім волосним виконкомам (13 липня 1919 р.) [47, арк. 142].
Частими були випадки, коли жителі містечок не підтримували мобілізації населення до Червоної Армії. Так, у відповідь на розпорядження Садовського про збільшення чисельності червоноармійського загону до 100 осіб для "ліквідації банд" [42, арк. 7] Красилівський військовий комісар 12 липня 1919 р. повідомляв: "8 липня приступив до формування загону. Однак добровольців прибуло дуже мало. Тому прошу хоча б тимчасово командирувати 15 кінних червоноармійців" [42, арк. 12]. 4 червня 1919 р. Шепетівський ревком звітував, що у червоноармійську сотню, записалося лише 20 осіб [47, арк. 35]. В м-ку Базалія не знайшлося бажаючих зайняти місце волосного військового комісара Г.Лебеди, вбитого 31 травня 1919 р. солдатами 3-го Гайдамацького полку [34, арк. 1-3]. Призначений у другій половині липня 1919 р. Аванесов, одразу ж приступив до формування військового загону [34, арк. 8], але справи у нього не пішли. 22 липня 1919 р. він скаржиться повіткому: "… більша половина м-ка Базалія на призив по мобілізації не являється, а всі інші села беруть приклад з Базалії" [32, арк. 5]. Далі: "… На протязі 5 днів ніхто з жителів волості не виявив бажання записатися в загін … Прошу вислати 25 червоноармійців, з допомогою яких можна було б встановити тверду владу" [34, арк. 8].
Комісари доповідали про антирадянські настрої селян, підтримку ними УНР. 14 липня 1919 р. Старокостянтинівський повітком отримав повідомлення з Корчівської волості:
"Чорний Острів зайнятий січовиками. Кременець, Меджибіж очищені від радянських військ. Під Ярмолинцями розбитий Таращанський полк. В районі Волочиська теж стоять українці. Купельська волость вся налаштована проти більшовиків … Між селянством нічого не можна взнати, всі вороже відносяться до радянських службовців" [55, арк. 29].
"Справжнім гніздом контрреволюції" став Теофіполь – йшлося у донесенні Старокостянтинівського повіткому у Житомир 27 червня 1919 р. [35, арк. 19]. Старокостянтинівський повітвиконком на засідані 5 липня 1919 р. розглядав питання про погромницькі дії Таращанського полку в Теофіполі [31, арк. 9]. Тому не випадково, що вже 28 липня місцевий селянин Шишко організував загін самооборони, до якого вступили 200 селян-українців і 100 євреїв [17, 4]. Озброєний загін вирішив зустрітися з більшовиками в бою біля с. Каторжинці, що в 6-ти верстах від Теофіполя. Під артилерійським вогнем загін змушений був відступити. А 29 липня 5-й Таращанський полк увірвався в містечко і влаштував жахливий погром [14, 7]. Жертвами 10-денного розгулу таращанців стали по звірячому вбиті 76 жителів, пограбовані 176 будинків і крамниць [28, арк. 3]. Такий же загін самооборони було створено в м-ку Купель (близько 500 осіб), який "допомогав виганяти більшовиків. Прогнали до с. Чернелівка на р. Случ. Між ними були і п’ятидесятилітні" [7, 2].
Деякі жителі містечок відкрито заявляли, що не визнають радянської влади. Зокрема, житель Любара П.Олійник, після того, як реквізував у власника С.Мільруда крамницю, з’явився в ревком, і, зізнавшись у скоєному, заявив, що не визнає радянської влади. Його заарештували. На захист Олійника виступив гурт із 50 селян. Вони вимагали негайно звільнити потерпілого [52, арк. 22].
Українське населення охоче допомогало підрозділам українського війська у заготівлі продуктів харчування,про що засвідчують архівні документи [43, арк. 1-22, арк. 25-56, арк. 70-125; 49, арк. 3-59]. Інтенданти відчували прихильність волинян. Наприклад, козаків 1-ї кавалерійської сотні Республіканського Січового Загону утримували жителі м-ка Славута з 1 січня по 17 лютого 1919 р. [43, арк. 69].
Вищим органом самоврядування в містечках були зібрання (віча), які вирішували різні питання життя громади. Так, 16 лютого 1919 р. така подія відбулася у шепетівчан. На зібранні відповідно до розпорядження волосної земельної управи було обрано сільську земельну управу у складі 3-х осіб: Г.Черняк, М.Клімович, О.Чорнописький [48, арк. 121]. Однак уже 2 березня двоє останніх несподівано відмовилися від виконання покладених на них обов’язків. Того ж дня на сільському зібрані членами Селянської спілки обрали Я.Неродюка, С.Сюськова і М.Неродюка [50, арк. 9]. На такому ж зібранні у Волочиську, 10 червня 1919 р. обрали інструктора, для інформування населення про події в Україні. Містечкові жителі домовилися обрати суддів ще до видання урядом закону про судові установи. Одним з суддів мав стати член сільської управи [12, 4]. Ось що повідомляє про інші сільські зібрання преса:
"14-22 серпня (1919 р.) в зайнятій частині Волині скликані віча в … Бутівцях, Грицеві, Лабуні, Любарі (два віча) … Населення радісно слухало промови. Більшовиків ненавидять. В Лабуні на вічі … 600 осіб. Доповідачі: … населення хвилюється, оскільки поміщицькі посіпаки описують, хто із селян засіяв поміщицькі землі і лякають, що повернуть поміщикам. Один з промовців: … український уряд має видати декрет про те, що вінчати, давати розлучення мають право священники, а не волосна управа …" [15, 4].
Під час віч піднімалися досить актуальні для того часу питання про боротьбу з епідемічними хворобами, зокрема тифом, Полонська управа порушила клопотання про відкриття земської лікарні (45; арк. 4), куди б сільські старости волості могли б привозити хворих [45, арк. 1].
В містечках Південної Волині створювалися різні економічні товариства. Так, в Ізяславському повіті на 1919 р. функціонували: 5 споживчих товариств в Славуті, 5 – у Шепетівці, по 4 – у Антонінах і Лабуні, 3 – в Білогородці, 2 – в Грицеві, 5 – в Судилкові [43, арк. 1]; кредитні товариства – в Славуті, Шепетівці, Антонінах, Лабуні, Білогородці, Грицеві; товариства взаємного кредиту – в Славуті, Шепетівці; ощадне товариство в Славуті [44, арк. 2].
Вельми складною для долі Української революції була єврейська проблема. найбільше представників єврейського етносу проживали загалом не в містах і селах, а в містечках. В 133 містечках Волині євреї становили 49,3%. З усіх мешканців в 111 містечках кількість євреїв перевищувала 500 осіб [1, 15]. Зокрема, в Славуті в кін. ХІХ ст. проживало 8919 осіб, з них євреїв – 8485, Полонному – 16288 (7910), Любарі – 12507 (6111), Шепетівці – 8033 (3880), Волочиську – 6716 (3295), Любомлі – 4470 (3297), Теофіполі – 4484 (2914), Купелі – 4333 (2727), Судилкові – 5551 (2712), Красилові – 6994 (2563), Білогородці – 5438 (1846), Ямполі – 2564 (1482), Берездові – 2687 (1319) [1, 31].
В ході революції зазнавала реформування управлінська структура єврейської громади. Зокрема, в першій половині 1918 р. було зліквідовано раввінати, функції яких було передано єврейським громадським зборам [23]. Архівні дані свідчать про вибори до них у ряді південноволинських містечок – Базалії [24], Красилові [25], Теофіполі [26], Шепетівці [27], Полонному [22].
Єврейська громада не була байдужа до потреб української влади та армії. Під час формування військової частини у Теофіполі місцеве єврейське населення звернулося з проханням поширити мобілізацію і на нього [11, 4]. 19 серпня 1919 р. в Любарі відбулося єврейське зібрання (400 осіб), де представник єврейської партії БУНД Чижда закликав до єднання з українським народом, активно допомогати йому в боротьбі за державну самостійність, матеріально підтримувати українську армію [15, 4].
В містечках Південної Волині (Гриців, Шепетівка) існували національні єврейські економічні товариства [43, арк. 1, 12]. У Шепетівці працювали приватна єврейська гімназія і 4 приватних хедери [47, арк. 163].
В багатьох містечках, починаючи з осені 1917 р., створювалися загони озброєної єврейської самооборони. Це був вимушений крок, оскільки після більшовицького перевороту, що призвів до повного розладу фронту і стихійного руху величезної маси солдат через Україну додому, у великоросійські губернії, відвернути погроми було надзвичайно важко. Саме неорганізоване військо, загітоване більшовиками, розпочало погроми, які згодом виллються в страшну вакханалію [6, 155]. Анархія, що охопила російську армію, дійсно спричинилася до масових грабежів в першу чергу єврейського населення, що свідчило про її повну деградацію. Так, у Ляхівцях під час грабежу крамниці єврея Х.Гарцмана 19 грудня 1917 р. російські солдати, тікаючи, залишили заряджений карабін [6, 156]. Часто погроми починалися з базарів і ярмарків, коли в містечка в великій кількості з’їжджалося селянство "темне, здеморалізоване і мало інформоване про хід подій" [13, 4].
Не могла не відбитися на свідомості українських селян і масова участь євреїв в більшовицькому русі. Зокрема, євреї становили 1/3 червоноармійців караульної команди при військовому комісаріаті Полонного [53, арк. 18], з 7 співробітників цього ж комісаріату 4 були євреями [53, арк. 31]. До того ж, євреї неохоче підтримували мобілізаційні заходи української влади. Так, списки тих, хто не прибув на призовні ділянки Купеля [37, арк. 1, 3, 5, 12, 14, 16, 18, 20, 28, 155, 159], Красилова [37, арк. 48], Теофіполя [37, арк. 138, 146] рясніють єврейськими прізвищами. Тому досить часто містечкові погроми відбувалися під гаслом боротьби з "більшовицько-жидівськими бандами".
Не гребували погромами і українські військові частини. Зокрема, з 1 по 17 лютого 1919 р. козаки 1-го Січового загону Біденка грабували єврейські крамниці Антонін, обеззброїли міліціонера, а з 19 лютого перекинулися на Славуту, Білогородку [19, арк. 5] і Шепетівку [29]. Цікавим є документ, який свідчить про процвітання "отаманщини" в українських військах. Інструктор-контролер Інформаційного бюро армії УНР від 24 березня 1924 р. повідомляє:
"В Ізяславському повіті безчинствують козаки Біденка. Наказав заарештувати Біденка, але комендант не має для цього сили. Біденко сказав коменданту, якщо той спробує його заарештувати, то Біденко заарештує коменданта" [19, арк. 10].
Серед інших, слід виокремити погроми в Волочиську, які спровокував австрійський комендант, продаючи спиртні напої. Грабунки припинилися після прибуття січових стрільців, які почали нести варту [2, 4]. Мав місце погром і в Полонному [6, 451].
Значно ускладнило становище населення містечок військове втручання польських військ. Прикладів чимало. Так, Авратинський волосний військовий комісар попереджав Базалійського комісара 25 липня 1919 р.: "Поляки оперують на території Галиччини в безпосередній близькості до кордону України, причому прокладений через р. Збруч біля Ожиговець міст ними розібраний" [32, арк. 4]. 21 липня 1919 р. Братинський волосний комісар повідомляв, що в Кременецькому повіті обстріляно м-ко Волиця. Польські війська вимагали пропуску у внутрішні райони України [36, арк. 2]. 7 серпня поляки в Кузьмині заарештували старшин і козаків, які перебували там [18, арк. 90], а 8-го були перекриті всі входи і виходи з цього містечка [21, арк. 6].
В серпні 1919 р. польські війська окупували Волочиськ, застерігши, що "хто буде допомогати українцям і більшовикам, буде розстріляний". Міській управі, призначеній польськими властями з числа українського населення, наказано вибрати 10 заручників, які будуть відповідати за вчинені дії [16, С. 3].
Важким було становище і митників Волочиська. У доповідній записці управляючого Волочиської митниці Левицького датованій 30 вересня 1919 р., департаменту митних зборів УНР, з гіркотою зазначалося, що "польський комендант заявив, що затриманий крам має направлятися йому". На зауваження управляючого, що митниця підлягає українському департаменту, польський офіцер сказав, що він тепер є представником влади у Волочиську. І тих, хто ігноруватиме його вказівки, чекають репресії. Крім того, не виплачувалася 25% частка від отриманих митних зборів [30, арк. 220], не вистачало теплого одягу, митна служба майже залишилася без співробітників, оскільки всі вони мешкали в селах, а польська варта не допускала на станцію і у Волочиськ жителів інших населених пунктів [30, арк. 221]. 12 жовтня 1919 р. Левицький повідомляв, що службовці Тарнорудської застави були заарештовані польською владою за те, що стягали мито з "закордонних крамів на користь України" [30, арк. 242].
Отже, містечка Південної Волині в часи Української революції зазнавали впливу тих процесів, які поширювалися загалом у прифронтовій смузі. Об’єктивно більшість містечкових жителів мала й підтримати боротьбу за українську державність, однак значна частина їх (і українці, і неукраїнці) займала вичікувальну позицію. Свою підтримку УНР вони демонстрували переважно тоді, коли територія підпадала під український військовий контроль. Певна частина мобілізованих до війська дезертирувала, засвідчуючи не лише низький рівень національної свідомості, а й відверте бажання займатися мирною працею. Оскільки всі воюючі сторони не обходилися без реквізицій харчів і майна містечкових жителів, в інтересах останніх було якнайшвидше припинення воєнних дій. Розкол за національною ознакою, єврейські погроми, вчинені "отаманщиною", послаблювали значення містечок, як опори революції.
Певну недовіру до української влади викликали в містечках Волині німецько-авістрійський і польський окупаційні режими.
Джерела та література
1. Іващенко О.М., Поліщук Ю.М. Євреї Волині (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Житомир: Волинь, 1998. – 191 с.
2. Історія міст і сіл Української РСР. Хмельницька область. – К.: Ін-т історії АН УРСР, 1971. – 706 с.
3. Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. / Пер. з англ. – К., 1997. – 123 с.
4. Петлюра С.В. Статті / Упоряд. та авт. передм. О.Климчука. – К.: Дніпро, 1993. – 341 с.
5. Памятная книжка Волынской губернии на 1914 г. – Житомир: Изд. Вол. губстаткома, 1913. – 496 с.
6. Сергійчук В. Погроми на Україні: від штучних стереотипів до гіркої правди, прихованої в радянських архівах. – К.: вид-во ім. О.Теліги, 1998. – 542 с.
7. Визволення. – 29 червня 1919.
8. Волынь. – 8 апреля 1918.
9. Наш шлях. – 19 лютого 1920.
10. Новий шлях. – 13 червня 1919.
11. Новий шлях. – 21 червня 1919.
12. Новий шлях. – 25 червня 1919.
13. Трибуна. – 27 грудня 1918.
14. Трудова громада. – 7 вересня 1919.
15. Трудова громада. – 18 вересня 1919.
16. Україна. – 16 серпня 1919.
17. Україна. – 7 вересня 1919.
18. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі – ЦДАВОВУ). – Ф. 1092. – Оп. 2. – Спр. 168.
19. Там само. – Спр. 543.
20. ЦДАВОВУ. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 44.
21. ЦДАВОВУ. – Ф. 1401. – Оп. 1. – Спр. 23.
22. ЦДАВОВУ. – Ф. 1748. – Оп. 1. – Спр. 75.
23. ЦДАВОВУ. – Ф. 1854. – Оп. 1. – Спр. 60.
24. Там само. – Спр. 88.
25. Там само. – Спр. 113.
26. Там само. – Спр. 140.
27. Там само. – Спр. 146.
28. ЦДАВОВУ. – Ф. 2060. – Оп. 1. – Спр. 22.
29. Там само. – Спр. 30.
30. Державний архів Хмельницької області (далі – ДАХО). – Ф. Р.-44. – Оп. 2. – Спр. 1.
31. ДАХО. – Ф. Р.-264. – Оп. 4. – Спр. 2.
32. ДАХО. – Ф. Р.-293. – Оп. 1. – Спр. 5.
33. ДАХО. – Ф. Р.-294. – Оп. 1. – Спр. 3.
34. ДАХО. – Ф. Р.-296. – Оп. 1. – Спр. 15.
35. Там само. – Оп. 4. – Спр. 1.
36. Там само. – Спр. 3.
37. Там само. – Спр. 5.
38. ДАХО. – Ф. Р.-297. – Оп. 1. – Спр. 18.
39. Там само. – Оп. 2. – Спр. 3.
40. ДАХО. – Ф. Р.-1643. – Оп. 1. – Спр. 1.
41. Там само. – Спр. 3.
42. Там само. – Спр. 4.
43. ДАХО. – Ф. Р.-3026. – Оп. 1. – Спр. 8.
44. Там само. – Спр. 20.
45. ДАХО. – Ф. Р.-3038. – Оп. 1. – Спр. 5.
46. ДАХО. – Ф. Р.-3160. – Оп. 1. – Спр. 3.
47. ДАХО. – Ф. Р.-3204. – Оп. 1. – Спр. 1.
48. Там само. – Спр. 7.
49. Там само. – Спр. 9.
50. Там само. – Спр. 10.
51. ДАХО. – Ф. Р.-3251. – Оп. 1. – Спр. 4.
52. Там само. – Спр. 5.
53. Там само. – Спр. 6.
54. ДАХО. – Ф.Р. – 3273. – Оп. 1. – Спр. 2.
55. Там само. – Спр. 4.
56. ДАХО. – Ф.Р.-3719. – Оп. 1. – Спр. 5.
57. Кам’янець-Подільський міський державний архів. – Ф. 733. – Оп. 1. – Спр. 4.
Комарницький О. – Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет
Опубліковано: Славута і Славутчина : минуле і сучасне. – Славута, 2003 р., с. 38 – 46.
