Каолін, сировину для білотинської фабрики, доставляли аж з-під Звягеля. На фабриці виготовляли столові сервізи, набори до чаю і кави, оздоблені квітковим орнаментом або смужками. Примітно, що на білотинській фабриці в цей час працювали парові машини, а це серед волинських керамічних підприємств було новинкою.
Більше про історію Білотина написав у своїй статті для газети "Перспектива" Тарас Вихованець
«…ТІЛЬКИ З ЛИСТАМИ ЇЗДЯТЬ, КУДИ НАКАЖУТЬ»
З початком осені між князями Іваном Юрійовичем Жеславським та Андрієм Олександровичем Сангушком, котрий доводився князю Костянтинові Івановичу Острозькому швагром й у період його московського полону протягом 1500-1507 рр. справував острозькими маєтками, зав’язалася суперечка про межі. Супостати обрали суддями, «с обу сторон злюбивши», князя Петра Михайловича Головню-Острожецького та панів Микиту Чаплича, луцького городничого Петрушка Мушатича й Митка Бабинського. Князі Іван та Андрій повели суддів «от Белотыня Жеславскою дорогою».
Іван Жеславський, доводячи своє право на спірну землю, привів суддів до обгорілого дуба й промовив: «Княже Андрею, мой отець поступил предку твоему, а дядьку моему того поля по той дуб… И были в том дубе грани, да выжжоны, што мой отець был грани положил…». Справа виявилась не такою простою. Врешті судді «промежи Их Милости гранми на полы поделили, почонши от речки от Лобянки грани и рубежи положили», а в Острозі 10 вересня 10 індикта, тобто, 1506, було споряджено відповідний документ. Цей день є найранішою відомою нам на сьогодні згадкою про Білотин в історичних джерелах.
* * *
На якийсь час конфлікт ущух, та приграничний Білотин згодом не раз нагадував про себе у протистоянні Острозьких і Жеславських-Заславських. До прикладу, у 1534 польський король Зиґмунт позивав князя Іллю Острозького у зв’язку з кривдами, завданими в маєтках князя Кузьми Заславського: «подданыи твои, Мекотцы и Белотинцы быдло свое у пущу его Мехолскую и Радошинскую угонювали, оныи дей завжды с того десятину отцу и матце его даивали, а теперь дей ты тое десятины ему выдавати не кажешь. И к тому дей люди твои Белотинскии на его сеножатех власных сено покосили и он дей яко на власных сеножатех своих, тое сено велел побрати и ты дей за то людей его казал поймати и у вежу посажати».
Вочевидь, як реакція відбувалися й протиправні дії з боку Заславських. У 1543 литовські радні пани наказували Кузьмі Івановичу, щоб той не робив збитків у маєтках удови Іллі Острозького – княгині Беати, повідомляючи, що «землю именя княгини Ее Милости, Белотинского» Заславський «без жадного права моцно, кгвалтом отнял ко именю своему Мокрецу и в той земли подданымъ княгини Ее Милости, Белотынским жадного вживаня в той земли мети не допускаешь». Своєю чергою, король Зиґмунт того самого року наказував Беаті, щоб вона заборонила своїм білотинським підданим забирати мокрецьку землю у Кузьми Заславського… У зв’язку з деякими конфліктними ситуаціями між Острозькими та Заславськими під 1546 зустрічаємо ім’я білотинського отамана Синаха, а також білотинських підданих Карпа й Федора Чешейковича – це одні з найраніших знаних нам імен тутешніх селян.
* * *
Ґрунти в Білотині піщані, неродючі, тож сільськогосподарське виробництво протягом попередніх століть, як видається, ключової ролі тут не відігравало. Місцева людність у першій третині XVII ст. була звільнена від чималої кількості грошових та натуральних податків: «чиншу, ані воловщини (збори за користування землею. – Т.В.) не платять, також не дають вівса, курей, гусей, яєць…». Натомість (думається, з огляду на таку економічну ситуацію) білотинці були задіяні у відповідальній та важливій для князя справі – «…тільки з листами їздять, куди накажуть». Оскільки із князівського двору виходила чимала кількість кореспонденції різного ступеня важливості, обов’язок потребував великої особистої довіри до селян-слуг.
Разом із тим, у Білотині знаходився ставок, «млинків 2 на цьому ставку, в котрих мучних кіл 2, третє ступне». Мірошник від кожного «кола» повинен був протягом 17 тижнів вигодовувати «вепра», наданого князівським урядником, а також ходити «з сокирою до роботи, коли скажуть». А ще в цих краях побутувало доволі неординарне заняття: «у цьому селі певних часів беруть червець, від котрого дістається 50 фл. прибутку». Воно полягало в заготівлі дрібного жучка, з якого виготовляли фарбу багряно-червоного кольору. В селі у цей період функціонувала православна церква й мешкав священик.
Події козацько-польського протистояння середини XVII ст. вплинули на ситуацію в селі фатально: перед війною в Білотині було 50 дворів – «тепер немає нічого»; «став був, але тепер порожній»; «млина також немає, запустів»; «була велика корчма на гостинці, тепер немає». Здається, такого сумного вигляду село не бачило давно. (У зв’язку з цим можна згадати хіба татарське спустошення цих теренів у другій половині 70-х років XVI століття, хоча докладного обсягу втрат у зв’язку зі згаданим нападом ми, на жаль, не знаємо.) І хтозна, скільки потрібно було часу, терпіння та сил, аби зродити поселення із такого страшного занепаду…
* * *
«Білотин… село, Острозький повіт, на південь від Острога за 13 верст, при поштовій дорозі до Заслава, оточене великими борами, належить до кн. Людгарди з Тишкевичів Яблоновської; з боку Заслава величезний рибний став із млином». Так розпочинається гасло «Білотин» у І томі «Географічного словника Польського королівства», опублікованому в 1880 році. Далі йдеться про те, що в селі є фабрика фаянсу й порцеляни, поштова станція, єврейська школа, близько півсотні єврейських будинків і 80 – селянських, які не мають полів, лише великі огороди, де висівається жито, ячмінь і коноплі. Чоловіче населення зайняте виготовленням дощок-тартиць та інших лісоматеріалів, а жінки та діти працють на згаданій фабриці, на чім полягає їх основний заробіток.
Підприємство було засноване близько 1850 князем Владиславом Яблоновським, образно кажучи у переддень жахливого економічного занепаду його сім’ї. Рятуючи володіння Яблоновських від цілковитого краху, тесть Владислава, Бенедикт Михайлович Тишкевич, викупив його частину (Плужнянський маєтковий комплекс в Острозькому повіті та Гульський – у Звягельському) й записав її на ім’я доньки Людгарди. (Серед іншого, з 1853 Кривинський маєток Яблоновських (в тому числі й Нетішин), знаходився в адміністративному управлінні Острозької дворянської опіки. Згодом, 7 лютого 1856, маєток було продано з публічного торгу в Санкт-Петербурзькій опікунській раді дружині дійсного статського радника Олександра Миколайовича Зубова – графині Наталії Павлівні Зубовій).
За Густавом Субізом-Біз’єр (Soubise-Bisier), в 1862 річний оборот згаданої фабрики становив 325000 рублів. З початком 1860 фабрику набув Ф. Зуссман, який через десять років перебрався до Кам’яного Броду. В 1880 підприємством керував Мойсей Шапіро, продукуючи фаянс і порцеляну. В 1884 оборот складав 70000 рублів, а працювало тут 15 робітників. Готфрид Оссовський у своїй праці «Геологическо-геогностический очерк Волынской губернии» вказував, що сировину для білотинської фабрики – каолін – доставляли аж із Гульська (тепер – село в Новоград-Волинському р-ні), того самого, до речі, що становив осередок уже згаданого вище маєткового комплексу Людгарди Яблоновської.
Олександр Романчук зазначав, що білотинські вироби характеризувалися відносно доброю якістю та художньою декорацією. Тут продукувались столові сервізи, набори до чаю і кави, оздоблені, головним чином, квітковим орнаментом або скромними смужками. Примітно, що на «білотинському підприємстві в цей час працювали парові машини, що серед волинських керамічних підприємств було новинкою». Той же автор стверджує, що згідно з переказами білотинських старожилів, заробіток був низьким й озлоблені люди в 1889 «пустили» на підприємство «червоного півня». Після пожежі фабрика не відбудовувалась і серед тутешньої людності про неї ходили самі спогади…
* * *
Приблизно за півстоліття до того, як з’явилось гасло про Білотин у цитованому вище географічному словнику, в селі відкрито сірчану мінеральну воду й споряджено купальні. На жаль, справа не розвинулась і через якийсь час занепала, в результаті чого на 1880 від купалень не залишилось і сліду. А можна було б перетворити село на оздоровчий осередок! Згадати б, до прикладу, патроновані Сангушками Славутський лікувальний кумисовий заклад, заснований у 1879, та водолікарню, яка розпочала діяти в тому ж місті в 1896 роках…
У краєзнавців роботи завжди вдосталь. Не становить винятку й село зі стародавньою назвою «Білотин». Його ґрунтовна історія, як і багатьох сусідніх населених пунктів, усе ще чекає на своїх палких дослідників. Наступне слово – їм.
